— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу… — знову, зовсім близько завів хтось свою тоскну пісню.

Лимар придивився уважніше.

На гілках височезного, оповитого ліанами та вкритого численними червоними квітками дерева сиділо кілька великих чорних мавп.

Він полегшено зітхнув і ступив крок уперед. Мавп наче вихором змело з їхніх місць. Припинилася безладна ранкова пісня.

Обережно обмацуючи грунт, Лимар подався до річки. Перепливти її було б легко, — він так і хотів зробити. Але щойно він вліз у воду, як одразу ж вискочив звідти, немов ошпарений.

На мілині, метрів за п'ять від нього, лежав великий зеленосірий крокодил.

— Я міг би розчавити вас, мов комаху. По краплині висотати життя з вашого тіла… Але я не зроблю цього. Я не тільки прощаю вас, але й надаю можливості вільно працювати. Тільки й того, що ви втратите можливість милуватися з оцієї сахаринної екзотики та будете дихати не гнилим задушливим повітрям, а чистим, профільтрованим. Коротко кажучи, за вашу провину я ув'язню вас в лабораторії на три роки. А потім — ідіть хоч під три чорти. За кожен день цього ув'язнення ви одержите потрійну платню. Знайте: ви будете працювати. Будете! І найбільшим лихом стане для вас заборона користуватися інтегратором. Дивіться ж — не гнівіть мене. Все!.. Сміт, проведіть містера Петерсона.

Джек Петерсон слухав Харвуда мовчки, тупо дивлячись у підлогу. Дивна апатія, що охопила його після невдалого замаху на боса, приглушила поривання й надії. Ув'язнення? — то хай так, аби тільки дали спокій.

Байдужим поглядом ковзнув Джек Петерсон по чорних касетах з фотокопіями рукопису німця Вагнера. Вісім касет вартістю вісімсот мільйонів доларів, — ат, яка дурниця!.. Зараз вони лежать на столі у Харвуда — кругленькі пластмасові скриньки, непоказні й непотрібні, як дитячі іграшки.

— Ходімо! — Сміт видобув з кишені револьвер, торкнув Джека за плече і відступив крок назад. — Не спробуйте тікати. Рука в мене тверда.

Джек мовчки рушив до виходу з кімнати.

— Ні. Ліворуч, — командував Сміт. — Тепер — прямо. Через потайний хід вони вийшли з лабораторії Харвуда і почали кружляти по нескінченних переходах, тунелях, східцях. Скидалося, що Сміт навмисне вів Петерсона найдовшим шляхом, щоб заплутати, збити з пантелику.

Якось непомітно вони опинилися і в лабораторії. Перша, друга, третя кімната… Мотори й трансформатори… Верстати й радіоприлади. Скло, нікель, мідь. Усе — німе, холодне, байдуже.

Нечутно відчинялися двері, пропускали двох людей і автоматично зачинялися знову. І позаду тиша, і попереду тиша. Мертва, прозора, як вода.

Нарешті, скінчилися лабораторії. Сміт завів Петерсона до невеликої добре умебльованої кімнати і скомандував:

— Ляжте на ліжко. Лицем донизу. Так. Почулися його кроки, потім шарудіння, і все затихло.

Петерсон підвів голову. Сміт зник.

Кожен в'язень передусім повинен оглянути свою камеру, і Джек машинально зробив те саме: зазирнув у всі закутки, дослідив, що міститься у шафах та столах. Потім підійшов до дверей, посмикав за ручку, натиснув на неї. Двері вільно відчинилися. Передпокій. Санітарний вузол. Знову двері — до коридора. Усе залите рівним рожевим світлом люмінісцентних ламп.

Петерсон пройшовся коридором — сорок шість кроків — і зупинився перед крайніми дверима. Одчинив їх. Якийсь кабінет. Книжки, письмове приладдя, аналітична машина. На великому столі — інтегратор. А за столом, у глибокому м'якому кріслі — якась незграбна маса, щось схоже на купу брудної білизни. Але ні, це людина. Ось підвелося її одутле обличчя, розплющилися водянисті вирячені очі. Почувся хрипкий голос:

— Хто?

Джек підійшов ближче, сів на край стола і сказав:

— Я.

Обличчя повільно нахмурювалося, в очах проступало здивовання.

— Хто?

— Джек Петерсон.

Купа м'яса поворухнулася, посопіла носом.

— Наглядач?

— В'язень.

— То це добре. Ти довго не протягнеш. Загинеш. Але перед тим станеш таким, як я. Котра година?

— Десята.

— О, добре! — Опудало пожвавішало, простягнуло руку до інтегратора і ввімкнуло його, потім натягнуло «радіошолом» на абсолютно лису голову.

Доки розігрівалися лампи приладу, Джек уважно вивчав цю людину. Кожен її рух був загальмований, — так, наче сила мускулів була неспроможна оживити це тіло. Тьмяний погляд, байдужий вираз обличчя… Жодної краплини інтелекту. Хто ж це такий?

Невідомий настроював інтегратор. Все ближче й ближче на екрані збігалися дві зелені лінії… І водночас з оцією купою м'яса відбувалися дивні зміни: рухи незнайомого стали жвавішими, заблищали очі, випросталася фігура.

Ні, це вже було не опудало!.. В кріслі перед Петерсоном сидів літній огрядний мужчина з поглядом жорстоким і владним.

Джек сторопіло стежив за дивним перетворенням. А чоловік закричав:

— Хто вас вчив сідати на стіл?! Геть звідси!.. Гм — Петерсон! Хто такий Петерсон?!. Х-ха, пам'ятаю!.. Нікчемне сліпе цуценя, ви повинні плазувати переді мною навколішках, бо це я врятував вам життя… А на папери, які ви пожмакали своїм задом, ви повинні дивитися як на святиню!.. Там — розрахунки конструкції, перед якою оцей інтегратор — як іграшкова шабля проти атомної бомби. Геть звідси! І не заходьте, аж поки я вас не покличу! Я — Вагнер. Зрозуміло?

Джека Петерсона наче вихором змело зі стола. Він не злякався, ні! Але перед ним був винахідник інтегратора, та ще й ув'язнений!

— Пробачте, професоре! — сказав він збентежено. — Я навіть не підозрівав, що… Коли я прочитав ваш рукопис…

— Прочитав рукопис?! — гостро позирнув на нього Вагнер. — Я чую, як колотиться ваше брехливе серце. Ви — шпигун Харвуда, але шпигун нікчемний. Геть!

Знизавши плечима, Джек вийшов з кімнати. Збудження, яке щойно охопило його, знову заступила байдужість. Що ж — хай так. Чи не все одно йому, зрештою, хто винайшов інтегратор?

Не з цікавості, а просто щоб кудись подіти себе, він зайшов до сусідньої кімнати. Це був такий самісінький кабінет, як і у Вагнера, — хіба що менший.

Джек сів до інтегратора, хотів надіти «радіошолом», але несподівано одчинилися двері, і на порозі став невисокий худорлявий чоловік середніх літ.

— Ви помилилися, — сказав він сухо. — Ваш кабінет — поруч.

— Перепрошую.

Джек вимкнув інтегратор, підвівся й попрямував до дверей, але, позирнувши на худорлявого ще раз, зупинився. Цю людину він десь бачив.

— Пробачте, ми з вами незнайомі? Чоловік вклонився:

— Фогель. Петер Фогель.

— Німець?

— Так.

— Дивно… А я — Джек Петерсон.

— А чому ви здивувалися?

— Та просто… Просто, мені здалося, що я зустрічався з вами.

— Цілком можливо. — Фогель байдуже ковзнув поглядом по його постаті й попрямував до стола.

— Ну, то пробачте! — Джек вийшов з кабінету й пішов коридором.

«Байдужа, неприємна людина! — думав він. — Що й казати: німець, та ще й, певно, гітлерівець. Отакі в концтаборах замучили сотні тисяч людей».

Джек зупинився, замислився… Може, він стрічався з Фогелем у концтаборі?.. Занадто вже знайомі йому оці сірі холодні очі і скептична посмішка єзуїта. І стриманість рухів. І енергійна хода добре натренованого спортсмена… Але разом з тим є у цій людині і щось незнайоме, несподіване, наче аж невластиве їй… Невже просто дивна схожість двох різних осіб?

— Фогель… Петер Фогель… — мимрив собі під ніс Джек, ходячи з кутка в куток кімнати. І раптом бацнув себе по лобі: інтегратор! Та з допомогою цього приладу можна пригадати все, що бачив колись хоч раз!

Петерсон побіг до визначеної йому лабораторії. І тільки-но затанцювали на екрані зелені змійки, неясні спогади враз набули чіткості й виразності.

Так, він зустрічався з Фогелем раніше. Але… Але то був не Фогель, а…

І в пам'яті виникло:

…Початок травня 1945 року. Норвегія. Тромсе-фіорд. Підземна гідроелектростанція, пристосована гітлерівцями для видобування «важкої води».