До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:

– Ой лишенько! Завіщо його так?

– За те, що заступився перед Жадігером за Добриню, – похмуро сказав Ілля.

А Добриня стукнув кулаком об кулак.

– Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб’є на смерть… Ми повинні визволити його!

– Як? Удвох? – Ілля здивувався. – Не під силу це нам!

– Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.

– І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку?

Добриня стенув плечима.

– Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.

– Я знайду, – прошепотіла Янка. – В кархані плетуть желі із кінського волосу – міцні і довгі. Здається, там є кілька.

– Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?

– Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком… Як стемніє, я й піду.

– Я боюся за тебе, Яночко, – обняв дівчину за плечі Добриня. – Може, і я з тобою?

– Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.

Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.

– Про що мова! Безперечно, я з вами!

Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.

– Є?

– Є.

Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали півночі, коли заснуть не тільки невільники, а й караульні біля воріт задрімають, коли затихне весь Бату-сарай і тільки гавкіт собак порушуватиме нічну тишу.

Опівночі з хизару вийшло троє – Добриня, Ілля та Качир-укуле.

Ніч була темна, безмісячна. До того ж з заходу напливали хмари і віщували грозу.

Хизар спав. Десь за високою глинобитною стіною, за грубо обтесаними дерев’яними ворітьми чатували караульні. А може, теж спали чи дрімали, закутавшись у старі овчини.

Над зінданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями.

– Бачмане, Бачмане, ти спиш?

– Ні, не сплю… Це ти, Добрине? Здається, я чую твій голос…

– Так, це я. Ми з Іллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобі аркан.

– Але ж я не можу вхопитися, бо зв’язані руки.

Про це вони не подумали. Що ж робити?

– Спускайте мене, – прошепотів Качир-укуле. – Я розв’яжу його. А потім витягнете нас обох.

Він швидко спустився в яму. Минуло зовсім небагато часу, і знизу долинув його голос:

– Тягніть!

Спочатку витягли Бачмана, а потім і Качира-укуле. Бачман обняв усіх трьох.

– Дякую, браття! Дякую, друзі! Не знаю, чим я зможу віддячити вам, але знайте, що за мною добре діло не пропаде… Що ж далі? Як же мені перебратися через стіну, що вже два літа відділяє мене від волі, від моїх рідних степів?

– Я теж з тобою! – сказав Качир-укуле. – Тоді вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней – і хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзі, а може, і ви з нами – така нагода! Помчите до свого Києва!

Добриня переглянувся з Іллею.

– Ні, – відповів він, – ми не можемо зараз тікати.

– Чому? – здивувався Качир-укуле. – Гуртом переберемося через стіну – і в степ. Там нападемо на пастухів-коноводів, захопимо коней, зброю – і гайда!

– Ні, – знову заперечив Добриня, – у мене тут брат, я не можу залишити його самого в неволі напризволяще, а Ілля сьогодні зустрів кохану дівчину… Ні, не час нам тікати!

– Ну, що ж, браття, тоді прощайте! – сказав Бачман. – Ми вас не силуємо. А нам допоможіть перелізти через стіну. Якщо не натрапимо на сторожу, то до сходу сонця будемо далеко в степу, а там – шукай вітра в полі! Качир-укуле хоче гайнути додому, на Кавказ, а в мене і дому немає: всі рідні перебиті або в неволі, тож я стану баримтачею111. І хай начуваються мої вороги!

Вони обнялися, попрощалися. Потім Добриня та Ілля стали під стіною. Добриня зігнувся, і йому на спину вибрався спочатку Бачман, а потім, коли половець, ставши Іллі на плечі, перемахнув через стіну, те ж саме зробив і Качир-укуле.

Постояли – прислухалися. Тихо. Ні крику караульних, ні собачого гавкоту. Отже, втікачам поталанило – і вони скоро вийдуть з Бату-сарая і загубляться в безкраїх степах та в Чорному лісі, що простягнувся далеко на північ понад Ітилем.

Ще трохи постоявши і переконавшись, що тривоги караульні не здійняли, мовчки попростували до свого богом забутого і людьми проклятого хизару.

Наступного дня опівдні Ілля помітив на стежці невеличку дівочу постать у барвистому східному одязі – і серце його тьохнуло.

– Маріам! – прошепотів він, опускаючи кайло. – Простує до гаю!

Попід горою, побіля зарослого ситнягом та кугою степового озерця, зеленів густий весняний гай. Там з-під гори било джерело, і невільники ходили туди пити чисту холодну воду.

– Іди! – підштовхнув його Добриня в спину. – Візьми цеберце – і гайда! Якщо караульні похопляться, я свисну…

Ілля кинув кайло, взяв дерев’яне цеберце і, намагаючись не привертати уваги караульних, шаснув у вузьку ущелину, що вела до гаю.

Зупинився в кущах – відхилив віття. Дівчина наближалася.

Ілля відчув, як лунко забилося в грудях серце, запаленіли щоки. Скільки днів і ночей думав він про цю зустріч і не вірив, що вона коли-небудь буде! Гадав, що доля навіки розлучила їх, розкидала в різні кінці світу і ніколи вже не зведе докупи. Аж ні – щастя усміхнулося їм, їхньому палкому коханню.

– Маріам! – гукнув він приглушено і розгорнув кущі. – Я тут!

Дівчина кинулася до нього – упала йому на груди, заридала.

– Ілля! Соколе мій ясний!

Вони замовкли і довго німували, сповнені радощами, горем і щастям.

– Ну, як ти? – спитав нарешті Ілля, цілуючи її очі. – Де ти? Що з тобою?

Маріам посмутніла.

– Мені легше, ніж тобі, голубе мій… Я живу не в хизарі, а в теплій і чистій юрті, не встаю рано, щоб доїти корів і кобилиць чи варити сорбу, мене не ганяють, як інших жінок-невільниць, місити ногами глину, щоб зводити саманні будівлі, чинити в карханах завошивлене дрантя або прясти з вовни пряжу…

Вона замовкла і опустила голову.

Ілля пальцями торкнувся її підборіддя.

– А що ж… Що ж вони змушують тебе робити?

– Нічого… Тримають у ханській юрті, як пташку в клітці… Зодягають, годують… Бережуть для хана Менгу…

– Але ж його ще немає! – вигукнув Ілля.

– То буде скоро… Що тоді?

– Я уб’ю його! – скрипнув зубами Ілля. – Розкраю каменем його паскудний череп!

– Це тільки слова, любий… Як ти доберешся до нього? Як виконаєш свою погрозу? І що з тобою потім буде?

Ілля безсило зітхнув.

– Справді, це тільки слова… Пусті слова… А як же тобі щастить відлучатися з юрти? Хто тебе стереже?

– Нас багато таких, як я… Доглядають нас старі монголки, а стереже ханський караул.

– І все ж ти тут?

– Кілька місяців нас нікуди не відпускали, а тепер, щоб ми не ниділи, дозволяють після обіду у супроводі старшої хатун прогулюватися по Бату-сараю, а часто й по степу. Я чимось сподобалася старій – і вона відпускає мене розшукувати брата… Я сказала їй, що тут десь мій нещасний брат… Коли б вона тільки знала правду!

Ілля стиснув її в обіймах.

– Кохана моя, як ти ризикуєш! А що буде, коли дізнаються?

– Що буде, те й буде! Я знайшла тебе, я люблю тебе, я з тобою, коханий мій, ненаглядний мій, а там – хоч і смерть! Мені тепер не страшно нічого!

Ілля був вражений глибиною почуттів дівчини. Він і сам тисячу разів ладен був віддати життя за одну зустріч з нею, і все ж не сподівався на таку її жертовність.

– Кохана моя! Маріам! І я безмірно люблю тебе! За наше кохання, за можливість бачити тебе, чути твій голос, тримати твої руки в своїх руках я піду на все – на муки і на смерть! Майбутнє тепер не лякає мене – яким би воно не було!