Несподівано він відчув, як на плече йому лягла чиясь рука. Він швидко оглянувся, сподіваючись побачити кого-небудь із своїх воїв. Але перед ним темніла невисока і в темряві невиразна постать чи то отрока, чи отроковиці. Щось знайоме привиділося йому в ній. Голос його здригнувся.

– Маріам? Ти? Не може бути! Тут? О доле!

Він все ще не вірив, аж поки дівчина відгорнула комір кожушка і промовила:

– Так, це я, мій голубе. Це я, твоя Маріам!

Він кинувся до неї, стис в обіймах.

– Маріам! Боже! Щастя моє кохане! Я такий радий! Але звідки ти тут узялася? Як ти мене знайшла?

– Цілий день усе місто було на валу. Я теж. От і впізнала тебе, коли ти разом з іншими воями входив у ворота. Я гукала тебе, але ти не почув. Тоді я кинулась на пошуки. Та хіба легко знайти людину у такій круговерті? Я бігала туди, сюди, розпитувала, аж поки хтось не підказав, що бачив, як ти піднімався на вежу. Отак я опинилася тут…

Ілля дивувався і радів, радів і знову дивувався такому несподіваному, неймовірному щастю.

– Як це добре! Я такий щасливий, що ми знову разом!

Вона тихо і сумно відповіла:

– Разом, голубоньку! Разом! Тепер аж до кінця, до останнього подиху!

Вона раптом припала йому до грудей і тихо заплакала.

Він сторопів і повернув її голівку до світла. Криваві відблиски пожежі осяяли її прекрасні темні очі, наповнені слізьми.

– Чого ти? Не рада нашій зустрічі?

– Рада, – відповіла Маріам пошепки. – Дуже рада! Тільки що нас чекає? Подивись навколо – бачиш?

Вона обвела рукою міський виднокіл з його пожежами і трупами, розпачливими зойками і стогоном, що неслися звідусюди, і знову заплакала.

Він почав утішати її.

– Не плач, люба моя. Що б не трапилося з нами, знай, я кохаю тебе над усе на світі! І немає такої сили, яка б вирвала з моїх грудей це кохання! Ні людські пересуди, ні Батий, ні навіть сам Господь Бог! Хіба що одна смерть!

– Я вірю тобі, єдиний мій! Бо і в моєму серці живуть такі ж почуття! І я вже перестала плакати. Бачиш?

Вона витерла сльози і навіть усміхнулась. І сяйнуло в її поглядові щось дитинно-невинне, жалісне і разом з тим таке палке, зазивне, що серце молодого воєводича здригнулося, ніби його щось опекло вогнем. Він пригорнув її і поцілував у пухкі прохолодно-трепетні вуста, а вона не відвернулася, припала до його грудей і завмерла, сп’янівши від його гарячої ласки.

Плинув час, бралося на мороз, але вони нічого не помічали. Стали у затишний куток, щоб не продимав крижаний північний вітер, і німіли від щастя, якого – вони це обоє добре розуміли – доля відпустила їм так мало. Майже нічого.

Перед ранком до їхнього слуху долинув глухий гул і гуркіт.

Ілля перехилився через забороло. Маріам підійшла до нього.

По вузьких вулицях, затягнутих сірою передранковою імлою, сунули до воріт натовпи монголів. Полоненики, впряжені в шлеї та довгі вірьовки, тягнули попереду по замерзлих, припорошених снігом дерев’яних мостових важкі, незграбні пороки та обковані залізом дубові «барани» до них. Гуркіт від того здіймався такий, що здавалося – десь далеко гримить грім.

– Прокляття! – прошепотів Ілля. – Ідуть на приступ!

– Ой мамочко! – злякано вигукнула Маріам і приклала руку до уст.

– Тобі тут залишатися небезпечно! Йди додому!

– Я зостануся з тобою!

– Дурненька, як же ти можеш залишитися зі мною? Я ж не сидітиму тут, на вежі, я буду там, де литиметься кров! Ми відіб’ємо ворога! – Він і сам не вірив у свої останні слова, але, щоб підбадьорити дівчину, надав своєму голосові упевненості і твердості. – Так, ми зупинимо і відкинемо його!

Він звів її вниз, поцілував у холодні щоки і відірвав від себе.

– Любий мій, прощай! – вигукнула Маріам з болем.

– Іди! Якщо буду живий, я знайду тебе!

Ілля постояв, поки Маріам зникла за рогом, а тоді вийняв меча і рушив до гурту воїв, що збиралися біля воріт.

Того надвечір’я, коли знемагав у криках і гуркоті бою Ізяславів город, а Копирів кінець опинився в кільці, воєвода Дмитро стояв, безсилий допомогти їм, на вежі Софійських воріт102. У нього боліла рука, скніла душа і студеніло серце. Він розумів, що це загибель. Якщо впав могутній Ярославів город, то ніщо вже не зупинить Батия. Що йому Ізяславів город чи Копирів кінець? Вали ж Володимирового города високі, Софійські ворота теж міцні, та самого города – жменька одна. Від Софійських воріт до Боричевого узвозу – два перестріли всього або й менше. І хоча люду тут зібралося чимало, протриматися довго нiяк, бо всі запаси вичерпалися, і ось-ось притисне киян справжній голод. Що тоді?

Воєводич Степан помітив, як батько морщиться, і зрозумів це по-своєму.

– Болить? – кивнув на руку, що висіла на перев’язі.

– Е-е, що там рука, – скривився воєвода. – Поболить та й перестане… Ось де по-справжньому болить, – і показав здоровою рукою на груди.

Степан підступив ближче, тихо запитав:

– Невже ніякої надії? Дмитро ще тихше відповів:

– Ніякої… Не будемо обманювати себе, сину. День або два…

– То, може… – Степан замовк, боячись висловити думку, що вертілася на язиці.

Але воєвода зрозумів його і заперечно похитав головою.

– Ні, будемо битися до останнього! Про те, щоб відчинити Батиєві ворота і піддатися, і не думай! Це нікого не врятує, бо вороги наші – то люди підступні, слова не дотримуються – без честі і совісті. Краще вже іспити смертну чашу до дна, ніж самому підставити шию під мунгальську шаблю!..

– А як же наші – мати, Янка, діти, моя та Миколина жони?

Дмитро стиснув зуби. Погляд його затвердів, посуворішав, а з грудей вирвався глухий клекіт.

– Як і всім… І нам, і їм – як усім… До речі, треба їх провідати, поки тихо, бо, може, іншого часу не буде. Де вони зупинилися?

– Добриня їх супроводив, він знає.

– То гукни його – піде з нами.

На вулицях було повно людей. Пізнаючи воєводу, вони розступалися, замовкали, багато хто знімав шапку і кланявся. Дмитра любили: втратив у боях сина, сам поранений, а воював нарівні з молодими і здоровими, на валах спав, їв із спільного котла. А те, що кияни здали Лядські ворота і Ярославів город, ніхто йому в провину не ставив. Всі розуміли, який ворог стоїть перед ними – многолюдний і безпощадний. Ні, киянам докоряти Дмитра і себе ні за що!

На майданах горіли багаття, над ними варилася якась юшка – вечеря для змучених, голодних, змарнілих, а часто й поранених захисників міста. Але довкола вже стояли натовпи жінок з дітьми – у кого ж з воїнів простягнеться рука з ложкою до того варива?

Дмитро підняв очі.

Перед Десятинною церквою, на Бабиному торжку, у відблисках багать здибилася квадрига баских мідних коней, запряжених у бойову колісницю. Вони стояли на мармуровому постаменті. Їх вивіз із Херсонеса після перемоги над ромеями князь Володимир, і вони простояли тут двісті п’ятдесят літ, ставши такою ж невід’ємною ознакою Києва, як і собор Святої Софії та Золоті ворота.

Коні басують, рвуться вперед, високо піднявши передні копита. З їхніх ніздрів, здається, пашить вогонь, а рвучкий вітер розвіває буйні гриви, на їхньому тілі видно кожен напружений м’яз, кожну жилку – так досконало вилив і вирізьбив їх невідомий ромейський майстер у нестримному леті.

А хіба не так і Русь-Україна летіла кілька віків серед інших народів і інших держав, могутня і нестримна? І слава її, слава її столиці – красеня Києва – широко рознеслася по всіх ближніх і дальніх землях.

Дмитро зітхнув і опустив голову.

Була слава, була могутність, а тепер усьому – кінець. Половина Київської україни лежить у руїнах, у пожарищах, під п’ятою Батия, Київ доживає свої останні дні, а решта земель і князівств, споглядаючи, як колишня столиця у нерівній борні знемагає під ударами кочовиків-язичників, тремтять і німіють у великому страсі.

Було від чого впасти у відчай. Хіба думав-гадав він, проживши у Києві півста літ, тобто все своє життя, що стоятиме біля його смертного одра, що його, боярина Дмитра, ім’я навіки буде зв’язане з загибеллю рідного міста?