О цій порі до білого шатра Менгу-хана прискакав сотник Жадігер. Охоронці відкинули перед ним важкий вологий полог.

У шатрі було тепло. Горіла свічка. Менгу сидів на широкій подушці і з похідного дерев’яного тостагана запивав кумисом золотисті шматки бішбармаку, приготовленого із м’яса молодої кобилиці.

Жадігер упав ниць на килим.

– Біда, каане, – прошелестів задерев’янілими від страху губами.

Менгу відставив набік тостаган.

– Що трапилося? Яка біда?

– Утік син киювського войводи, а з ним і товмач.

– Як він міг утекти? А де ж була сторожа? – гримнув Менгу.

– Двох охоронців убито, а десятник Товрул зник. Мабуть, утікачі захопили з собою, бо ми скільки не шукали, не знайшли його ні живого, ні мертвого.

– Що ж робили інші охоронці?

– Спали, каане.

– Спали! – вигукнув Менгу. – Яке вони мали право спати, коли їм було доручено стерегти такого важливого бо-гола? Чому вони допустили, що їхніх двох товаришів було забито, а десятник подівся хтозна-куди? Чи вони забули ясу Чінгісхана, яка гласить – якщо начальник десятка чи сотні потрапив у полон, його підлеглі мусять навіть ціною власного життя визволити його, а тим, хто цього не зробив, ламають хребет! Що ж ти вчинив з ними?

– Я всіх, хто залишився з Товрулового десятка живий, узяв під варту.

– Не під варту їх треба, а вивести на майдан, поставити перед сотнею сторч головами і ноги загнути назад, аж до землі! І хай лежать там, поки не подохнуть! Щоб інші дивилися і бачили, якою смертю вмирають боягузи, сплюхи та ледарі!

– Слухаюсь і підкоряюсь, каане!

Жадігер підхопився, щоб іти, але Менгу знаком зупинив його.

– Хто ще знає, що син войводи Думитра втік?

– Крім мене та нукерів Товрулового десятка, ніхто поки що не знає, каане.

– Це добре. Тоді ось що, Жадігере, зробимо так… – Мен-гу на хвилину замислився, потираючи рукою нижню щелепу, а потім сказав: – Візьми якого-небудь молодого богола-орусута і скарай на смерть замість утікача! А Бату-каанові я скажу, що, оскільки Думитро відмовився здати Киюв, його синові переламано хребет. Ти мене зрозумів?

Ще б не зрозуміти! Жадігер краще за будь-кого знав заповіт Чінгісхана: ханська таємниця залишається доти таємницею, доки про неї знає сам хан. А він же єдиний свідок такої таємниці! Чи ж надовго? Чи не нависла і над ним смерть? У грудях у нього похололо, а язик затерп.

– Зрозумів, каане, – ледве вимовив.

– І щоб жоден собака не дізнався, як було насправді! Затям собі!

– Слухаюсь, каане. Я буду німий, як риба!

– Іди!

Обливаючись холодним потом, Жадігер вискочив з ханської юрти, взяв свою сотню, вибрав серед полонеників молодого орусута, схожого на Іллю, і притьмом помчав до Золотих воріт.

Він поспішав, бо боявся, щоб приречені на смерть не розпатякали, що трапилося тут вночі. Зразу ж наказав вивести їх – сім чоловік – на майдан, приєднав до них восьмого – орусута. До кожного з них стало по троє кешиктенів – схопили їх за руки.

Не злазячи з коня, Жадігер гукнув:

– Воїни! Ось перед вами сім смердючих псів, що допустили, щоб вороги убили їхніх двох товаришів, а десятника взяли в полон. Восьмий – син киювського войводи Думитра… Менгу-каан наказав усіх стратити! Ламайте їм хребти! Та швидше!

Приречені до смерті заборсалися, запручалися, закричали, але їх хутко поставили головами сторчма на землю і зі всієї сили загнули ноги за спину. Почувся хрускіт кісток. Жахливий зойк струсонув ранкову тишу і зразу ж обірвався.

Ще живих, але безпорадних людей, що вже не могли ворухнути ні рукою ні ногою, а тільки пускали криваву піну з рота і вибалушеними очима зі смертельною тугою дивилися на цей безжально-жорстокий світ, кинули у неглибокий рів, виритий на узбіччі майдану дощовими потоками.

У Жадігера відлягло від серця: ніхто зі скараних не встиг вибовкати ханської таємниці. Полегшено зітхнувши, він об’явив:

– Воїни! Ці виродки поплатилися за те, що спали на чатах. Вони проспали вилазку орусутів, які захопили в полон десятника Товрула, і нічого не зробили, щоб його визволити. Дивіться всі на їхні муки – і зарубайте собі на носі: така смерть жде кожного, хто знехтує ясою великого Потрясателя Всесвіту і волею преславного Саїн-хана!.. Ми скарали також полоненого орусута, бо батько його, киювський вой-вода, відмовився здати Киюв нашому доблесному війську!.. Чули всі?

Воїни у страсі великому мовчали. Дивилися, як беззвучно зіпають запіненими ротами їхні нещасні товариші, і дякували в думках Вічному Небу, що самі вбереглися від такої страшної долі. Влада великого хана безмежна і безпощадна. О ару-ах, аруах!

З високих київських заборол на це мерзенне дикунське видовище дивилися сотні киян і теж заціпеніло мовчали.

Уранці, поспавши всього годину чи дві, Добриня та Ілля помилися в лазні, яку жарко натопив Никодим, одяглися у все нове та чисте і, поснідавши, з’явилися до воєводи на його виклик.

У воєводи сидів ще не старий чернець. Чорна ряса у нього була застебнута на всі ґудзики, на голові – чорний клобук, довга борода спадала на груди, в руках – рівний, вишмульганий до блиску посох.

Хлопці привіталися, поцілували руку ченцеві, а Дмитро сказав:

– Ієромонах Іяникій, сіреч Оникій, великий книжник, доглядач і хранитель бібліотеки собору Святої Софії, де зберігаються також книги князя Ярослава Мудрого, турбується долею книгозбірні. Питає – чи не варто було б переховати її у безпечніше місце?

– Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, – вступив у розмову отець Іяникій, – то можуть спалити і храм, і бібліотеку. А в ній зело велика мудрість зберігається! Не десятки і навіть не сотні, а тисячі книг. Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дім можна відбудувати, храм Божий возвести заново, якщо згорить, а рідкісну книгу нічим не возмістиш… Отож єпископ і послав мене до влади світської і військової запитати – що робити? Переховати книги зараз у надійне місце чи почекати? Може, не такий страшний чорт, як його малюють?

– Батий страшніший за чорта, – сказав Ілля.

А Добриня додав:

– Він має не грецький, а китатський вогонь, що палить так само люто, як і грецький. І ніхто не знає, коли той вогонь полетить на нас – на початку облоги чи під кінець. Тож, мабуть, краще все цінне поховати заздалегідь. І не тільки бібліотеку…

Отець Іяникій пильно глянув на Добриню і промовив, звертаючись до воєводи:

– А сей муж, здається мені, каже діло. Я теж такої думки, що краще поспішити, ніж потім каятися. Так я скажу єпископові і вже сьогодні почну переносити найцінніші книги туди, де ніхто їх не знайде.

– Може, мої хлопці допоможуть вам, отче? – спитав Дмитро.

– Ні, ні, – аж замахав руками отець Іяникій. – Я сам. То буде тільки моя таємниця!

– А якщо, даруй, ти загинеш? Хто ж потім знайде їх?

– Ще єпископ відатиме, де вони заховані.

– Воля твоя – тобі видніше, – з досадою стенув плечима воєвода. – А по-моєму, чим більше людей знатиме, тим безпечніше і спокійніше буде на душі. Хтось же та уціліє!

– Людей Батий припече, вони й викажуть тайник, а з мене хоч шкуру живцем здери – мовчатиму! Наша бібліотека цінніша за всі скарби Києва, і сховати її треба так, щоб вона збереглася до кращих часів! Амінь!

Отець Іяникій підвівся, поблагословив усіх десницею і вийшов, стукаючи патерицею по дощаній підлозі.

– Проводити мене не треба, – підняв він заперечно долоню. – Я сам.

Дмитро якийсь час дивився йому вслід, хоча той уже зачинив за собою двері, а потім підвів очі на сина та Добриню.

– Отець Іяникій – великий книжник і мудрець, але тут він чинить не мудро. Ой, не мудро! Якщо він загине, якщо загине або помре єпископ, якому і без теперішніх клопотів залишилися три чисниці до смерті, то хто знатиме, де шукати бібліотеку?

– Нам треба ще витримати облогу, воєводо, а потім думатимемо про бібліотеку, – сказав Добриня.

– Ти гадаєш, не витримаємо?

– Сили дуже нерівні.

– Так, сили нерівні, але ми зробимо все, щоб не впустити Батия в Київ, а якщо незмога буде, то продамо життя якнайдорожче! Я для цього вас і покликав.