– Привести полоненика!

Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу:

– Брате, ти обіцяв знайти досвідченого терджумана. Він з тобою?

– Ойє!

– Давай його сюди!

Менгу кивнув Жадігерові – і той привів Добриню. Майже одночасно туленгіти поставили перед Батиєм виснаженого полоненика у драному половецькому чапані і теж з кангою, як і в Добрині, на шиї. Він був без шапки, і на його нічим не прикритій голові кучмилося густе русяве волосся, що спадало майже до пліч.

Щось дуже знайоме привиділося Добрині в його очах, в його обличчі. Та що – ніяк не міг уторопати. Знав напевне, що ніколи раніш не зустрічав цього молодика, і все ж не міг позбутися почуття, що знайомий з ним.

Цю загадку тут же розгадав Батий.

– Цей богол, – сказав він, – син киювського бея Думитра Ільяс. Підведіть його до міста і покажіть орусутському воєводі – хай упізнає сина. Може, зговірливіший буде…

Царевичі і нойони-баатури зацмокали язиками, заґелґотали:

– Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж піде послом?

Батий повів оком по колу.

– Надамо цю честь нашому достославному братові Мунке.

– Небезпечно посилати джихангіра, – зауважив Субедей. – Орусити дізнаються, хто він такий, – уб’ють.

– Не уб’ють. У нас заложником залишиться Думитрів син, – заперечив Батий. – Та й не треба йти йому в місто – перемовиться на відстані, через рів.

– Дякую, брате, за ласку і довір’я, – схилив голову Мен-гу. – Хоча, правду кажучи, особливої радості від майбутньої посольської місії не відчуваю, бо впевнений, що закінчиться вона невдачею, як і взимку.

Та Батий підняв угору вказівний палець, промовив урочисто:

– Мунке! Скажи завтра Думитрові, що мені жаль знищувати таке гарне місто, якому немає рівних у цілому півсвіті – від Керулена до Дунаю. І якщо Думитрові воно дороге, якщо він хоче зберегти його для себе і своїх нащадків, то хай відчинить ворота і виведе в поле його мешканців. За це обіцяю всім життя, а Думитрові владу та життя сина… Якщо ж він не погодиться на це, то скажи, що син загине лютою смертю, і дай ніч на роздуми, а післязавтра вранці, якщо Думитро не прийме наших умов, виведи його сина перед Золоті ворота і привселюдно зламай йому хребта!

– Зрозумів, Саїн-хане, – схилив голову Менгу. – Зроблю все так, як ти сказав.

– І починайте по-справжньому облягати Киюв, – додав Бату, звертаючись до всіх. – Ми вже третій день тут – тож пора обступати його так щільно, щоб жодна миша не вислизнула з міста!

Він рушив до шатра, і всі розступилися і схилилися перед ним, утворюючи широкий прохід.

Добрині не пощастило в той день чи вночі зустрітися з Іллею. Лише наступного дня, коли після туманного ранку, що повільно піднімався з-за Дніпра, блиснуло сонце і осяяло все довкруг скупим осіннім світлом, доля звела їх вічна-віч на майдані перед Золотими ворітьми. Їх обох привели сюди.

Тепер Добриня пильніше придивився до полоненика. Сумніву не було – Ілля. Справді – гарний. Ясні розумні очі, крутий лоб, прямий ніс, злегка закучерявлене волосся, що спадало на плечі. Все – як у Дмитра! Безперечно, це він! Бояриня не погрішила проти істини.

– Здоров будь, Ілля! – тихо привітався Добриня.

Той стрепенувся.

– Ти мене знаєш? Звідки? Хто ти?

Охоронці не звертали уваги на їхню розмову.

– Я Добриня… Цього року я бував частим гостем твоєї сім’ї, знаю боярина Дмитра, бояриню Анастасію, Янку, братів твоїх.

– Чоловіче! Просто не віриться! Ти був у нас дома? Так недавно! Як же ти опинився тут?

– Мене воєвода Дмитро послав на Рось, і я затримався на Княжій Горі, аж поки потрапив у полон.

– Як же мої? Всі живі-здорові?

– Всі живі-здорові. Янка виросла, брати поженилися…

– Ну, вони поженилися ще при мені.

– Всі за тобою побиваються… Горюють…

Ілля заплющив очі.

– Боже, Боже! Бути так близько – і не побачитися! – прошепотів крізь сльози. – Повернутися додому, та як – нещасним рабом! Та ще й на погибель киянам і своїм рідним! Краще б мені було загинути, ніж тепер бути іграшкою в руках ненависного ворога!

Добрині здалося, що Ілля до кінця не усвідомлює, для чого його привели сюди і яка жахлива смерть чекає на нього, якщо кияни не відчинять браму перед Батиєм. Звичайно, це буде жорстоко – відкрити йому всю правду. Однак іншого виходу не було. Він повинен знати все, щоб несподівана звістка під час перемов з воєводою Дмитром не застала його зненацька. Тому Добриня наважився:

– Ілля… – Він поклав руку своєму співбесідникові на плече. – Чи тобі відомо, що князя в Києві нема, а воєводою призначений твій батько?

– Так, я це знаю, – відповів Ілля. – Про це я дізнався ще в Орді, коли мене одного разу привели до самого Батия і поставили в ряд таких же, як і я, рабів. Було нас не менше сотні, і, як виявилося, всі ми носили спільне ім’я – Ілля. Це нас здивувало і насторожило. Для чого нас зібрали сюди? Незабаром нам стала відома причина такого дивного зборища. До нас вийшло кілька нойонів, половець-товмач та наш землячок – без канги, ситий і добре вдягнутий. Ти ж знаєш, що нашого брата можна зразу відрізнити від половця чи татарина.

– Знаю. Що ж далі?

– А далі – наперед вийшов товмач і спитав: «Вас тут багато, і всі ви прозиваєтесь Іллею, та нам потрібен лише один з вас – син київського тисяцького Дмитра. Чи є він серед вас?» Наш стрій ворухнувся, загув, а я на якийсь час утратив здатність і рухатися, і розмовляти. Ось воно що! Це ж мене розшукують! А для чого? Я розумів, що не для добра, і мовчав. «Отже, немає такого? – перепитав товмач. – А хто з Києва?» Знову ніхто не відгукнувся. Тоді товмач звернувся до нашого землячка: «Домане, дивись!»

Тут Добриня вражено вигукнув:

– Як ти сказав? Доман?

– Так, Доман… А ти його знаєш? – в свою чергу здивувався Ілля.

– Ще б пак! Він теж був разом зі мною у Києві. Це мій лютий ворог… Але розповідай далі!

– Так ось цей Доман почав пильно розглядати невільників, і я зрозумів, що він знає батька, матір, братів і хоче впізнати мене. Йому, безперечно, було відомо, що я потрапив у татарський полон. Та оскільки він мене ні разу не бачив, то і впізнати не міг. Тоді він вибрав шістьох чи сімох найбільш, на його думку, схожих на уявного Іллю і сказав:

– Один з них – син воєводи Дмитра.

Як не дивно, я опинився серед них, і нас по черзі почали катувати. Розрахунок у наших мучителів був простий: якщо серед відібраних є Ілля, син київського воєводи, то він, не витримавши знущань над собою або товаришами по нещастю, сам признається. Так воно і сталося. Я справді не витримав. Коли четверо дужих, мов цербери, туленгітів схопили одного з моїх товаришів, що стояв крайнім у ряду приречених, роздягли догола, підняли за руки і ноги над багаттям і почали припікати йому груди й живіт, так що той, звиваючись, як вуж, від болю, закричав на весь степ, я вискочив наперед і вигукнув:

– Припиніть! Не катуйте його! Я – син Дмитра!

Так мене змусили виказати себе, і тепер я знаю і розумію, для чого я був потрібен Батиєві.

Добриня сумно похитав головою.

– Боюсь, ти знаєш і розумієш не все до кінця.

Та Ілля відповів твердо:

– Знаю! Все знаю! Я вже трохи розумію їхню мову і второпав, що сказав учора Батий… Мені зламають хребет!

– Ну, якщо воєвода Дмитро відчинить ворота міста, то, може, і не зламають.

– Ні, він не відчинить! – вигукнув Ілля, і очі його блиснули рішучістю. – Він не відчинить! Я знаю батька! Та й кияни не дозволять йому зробити це, хоч би він і хотів!

Добриня полегшено зітхнув. Так ось який наймолодший син воєводи! Здається, на нього можна покластися! Але він не хотів позбавляти його надії, тому сказав:

– Ну, може, все обійдеться щасливо…

Та Ілля не захотів прийняти примарної розради.

– Не обійдеться. Ти не знаєш мунгалів!

Добриня криво усміхнувся.

– Не знаю!.. Ще й як знаю! Але на рожен лізти не раджу. Під час зустрічі з батьком будь стриманий…

Тут під’їхав хан Менгу в оточенні сотні кешиктенів, і їхня розмова припинилася.