Гонець, схилив у поклоні голову і миттю помчав по греблі на той бік річки.

– Жадігер! Жадігер! Не роби цього! – гукнув у розпачі Добриня, кидаючись до сотника і хапаючи його за стремено.

– Чому? – витріщився той.

– То моє село! Там мої рідні! Мене убий – їх не чіпай!

Жадігер хижо вищірив крупні кінські зуби, уперіщив Добриню гарапником по плечах.

– Як смієш, рабе, заступатися за тих собак? Наша сила – в жорстокості, а ти просиш про милосердя! Чінгісхан заповідав нам не мати жалю навіть до своїх співплемінників, а ти хочеш, щоб я проявив співчуття до тих, хто вчинив спротив моїм воїнам, хто підняв на них руку! Ніколи не буде цього! Не проси! Дякуй, що тебе не вбив! – і він, сидячи на коні, чоботом відштовхнув від себе нахабного богола.

Добриня впав, але тут же схопився і, рятуючись від ударів, кинувся до гурту полонеників. Вони розступилися – і довгий Жадігерів гарапник уже не дістав його.

Тим часом Калиновий Кут запалав з чотирьох кінців. Дерев’яні хатини, хліви і клуні, криті очеретом та соломою, спалахнули, як сухе сіно. Серед того пожарища зчинився страшний крик, лемент, виск, що перелетів через луг, через річку – аж до монастиря і різким болем віддався в Добрининому серці. Чуєш? Це ж, здається, кричить мати – і голос її слабне і раптово замовкає, обривається… А ось ніби озивається батько, а потім Ганночка… Вищать діти… По подвір’ю гасають вершники. Над їхніми головами зблискують шаблі і падають вниз, укорочуючи комусь віку… Боже! Що робити? Як і чим їм допомогти? Нічим допомогти, ніяк допомогти…

Добриня охопив голову руками, заплющив очі і, схилившись комусь на груди, беззвучно заридав.

– Не хочу жити! Не хочу бачити цього страшного суду! Цього пекла! Я уб’ю Жадігера!

Він стиснув кулаки і рвонувся, щоб бігти, але міцні руки притримали його.

– Куди? Ти збожеволів? Не встигнеш і кроку ступити, як тобі довбешкою розтрощать череп! Нікому не допоможеш і сам загинеш даремно!

Добриня схилився комусь на плече і крізь сльози глянув на Калиновий Кут.

Бодай був не дивився! Там усе палахкотіло. Отой невеличкий шматочок рідної землі, обмежений з трьох боків болотами, річками та озерами, де він народився, жив і був колись щасливий, тепер вирував морем полум’я. Знизу бухало жовтогаряче, аж малинове пекло, звідки линули голоси болю і відчаю, а зверху клубочився темний дим, що летів у небо, пронизуване червоними іскрами. І все покривалося переможними вигуками нападників, іржанням коней та ревінням нажаханої худоби.

По греблі вели бранців. Їх було небагато. Одягнуті хто в чому встиг вискочити з хатин, простоволосі, обсмалені вогнем, закривавлені, вони впереміш з худобою брели понуро, страдницькими очима оглядаючись назад, на рідне село, що потонуло у вогні.

Добриня намагався впізнати кого-небудь із своїх, але впізнати не міг – ні чоловіків, ні жінок, ні дівчат. Всі вони здалеку здавалися на одне лице.

Він довго ще на щось сподівався – вдивлявся в кожну постать. Чи нікого не пізнає із своїх? Та нікого не впізнав. Пройшли сусіди – ближчі й дальші, пройшли односельці, а своїх не було, і Добриня зрозумів, що їх уже й не буде. Надія розтанула, випарувалася, як весняний сніг, і він опустив голову, відчувши, як щось важке й холодне налягає йому на плечі…

Так він стояв довго. Дивився услід валці невільників, яку повели до Жорнівського лісу, потім поглянув на Калиновий Кут, що вже догорав. І з його очей бризнули сльози, там тепер димілися чадні згарища, чорніли обгорілі кущі та дерева. Щойно був Калиновий Кут – і не стало його!

Із розпачу його пробудив різкий голос Жадігера:

– Добрине! Де ти? Добрине!

Добриня підвів голову, поправив тверду кангу, що муляла шию, похмуро озвався:

– Я тут!

– Іди лишень сюди, паршивцю! Скажи своїм патлатим шаманам, щоб негайно відчиняли ворота! Інакше і їм те буде, що твоїм землякам! Іди!

В першу мить Добриня хотів було відмовитися виконувати цей мерзенний наказ, щоб Жадігер розкраяв йому шаблею голову, тоді всьому був би швидкий кінець – життю, мукам, горю. Але зразу ж подумав, що в такому випадку смерть рідних залишиться не відомщеною, бо, крім нього, нікому буде відомстити. А душа палахкотіла ненавистю, і серце гриміло в грудях, і руки рвалися до зброї… І він стримався.

– Гаразд, джагуне. Тоді ходімо разом! – сказав глухо. – Найкраще буде, коли ти сам це їм скажеш!

Жадігер засопів, засовався в сідлі.

– А ще чого? Щоб пустили стрілу в живіт? Іди сам, коли тобі кажуть!

Добриня поторкав руками кангу.

– То зніми хоча б оцю колодку! Бо й мені незручно, і що подумають обложені! Як-не-як, а я ж, виходить, посол твій!

– Не посол ти мій, а раб! І хай бачать служителі орусутського бога, що їх чекає, якщо не піддадуться мені по власній волі! Іди!

Добриня поколивав до воріт. Скільки разів приходив він сюди, коли був підлітком, – з радістю і цікавістю, бо відкривав тут для себе новий світ, а тепер прийшов ницим рабом, щоб розорити це мирне гніздо, а його мешканців теж завдати в рабство.

Йому перехопило подих, а невидима рука здавила болем горло. Він довго не міг промовити жодного слова.

– Ти хто? І чого тобі треба? – нарешті почулося згори, з брами.

Його не впізнали, і це піддало йому духу.

– Братіє… Це я… Добриня… Мене прислав до вас мунгальський сотник Жадігер… Он він там стоїть… І я хотів би поговорити з ігуменом Яковом.

– Я ігумен Яків, сину. – Із-за дубового заборола показався чорний клобук, насунутий на голову. – З чим прислав тебе мунгальський сотник? І як ти, сину, потрапив до нього? Судячи по тому, що на шиї у тебе теліпається бридке мунгальське ярмо, ти став їхнім рабом?

– Отче, ще кілька днів тому я був воїном і захищав Княжу Гору, а тепер ось – бачиш…

– Бачу. Кажи, чого прийшов!

– Жадігер хоче, щоб ви відчинили йому ворота. Ось чого хоче клятий убивця! На ваших очах він сплюндрував, спалив Калиновий Кут, мої всі загинули… А тих, хто залишився, потягнули в неволю.

– Ми бачили, – відповів ігумен. – А далі?

– А далі… Він згоден залишити вам життя, якщо відчините ворота… Але не вірте йому! Не вірте клятому! То все обман! Всі ви станете рабами! Кожному з вас на шию почеплять ось таку кангу, як у мене, і довіку вже не бачити вам волі! Краще смерть, ніж таке життя! Обороняйтеся! Їх не багато – всього дві сотні! А ви сидите за міцним частоколом – тож можете протриматися якийсь час і покласти не одного поганина! Тримайтеся!

Ігумен перехилився через забороло. Тепер було видно все його обличчя – крупне, заросле довгою бородою. Під рясою випиналися могутні плечі, що так і просилися, щоб на них була надіта кольчуга.

– Сину, – сказав він. – Тепер я бачу, що ти Добриня, той Добриня, якого ми колись знали і якому давали притулок за цими ворітьми!.. Радий бачити тебе таким! Іди до мунгальського сотника і скажи, що ми мирні божі люди і нікого не хочемо чіпати, але якщо хто-небудь зачепить нас, ми станемо не ченцями, а воїнами! Так і скажи! А тепер – прощай! Бо настає наш смертний час!

Жадігер, не дослухавши, розлютився – гримнув:

– Взяти приступом і спалити це кубло! І попіл розвіяти по вітру! А шаманів, котрі залишаться живими, забити в колодки і потягти під Киюв! Ми поженемо їх, як биків, у саме пекло бою! І хай там гинуть від рук своїх же!

До вечора і всю ніч мунгали довкола монастиря палили багаття, варили м’ясну сорбу з яловичини та конини, їли, а потім розгрібали жар і на гарячій землі вкладалися спати, накриваючись широкими заяложеними кошмами – і від того земля зберігала тепло аж до ранку.

А боголи в цей час працювали під наглядом молодих аратів. При світлі багать звалили кілька сосон, зробили три пороки і підтягнули до монастиря.

Як тільки зійшло сонце, мунгали, поснідавши прямо з котлів підігрітою юшкою, оточили монастир.

– Бийте пороками! – наказав Жадігер, зупиняючись насупроти воріт на віддалі польоту стріли.

Молоді арати гарапниками підняли з землі полонеників, які лише перед світанком прилягли спочити, і погнали до пороків. – Бийте! Та сильніше, смердючі свині!