– Дорогий мій боярине, я радий бачити тебе при здоров’ї! – Князь пішов назустріч Дмитрові. – І дуже вдячний за звістку, що й стала причиною нашої сьогоднішньої зустрічі.

– Княже, я теж радий тебе бачити, та ще й Великим князем київським.

Данило провів боярина до столу, і вони сіли один проти одного.

– Чим живе Київ, Дмитре? – спитав князь.

– Тривогами, княже. Чує моя душа, що Поле ворушиться, гомонить і одного дня рушить на нас. А ми не готові. Лише за півроку змінилося кілька князів: ти – четвертий. Хто ж подбає про оборону Києва? Вся надія на тебе, княже!

– Кияни самі повинні подбати про себе! Ніякий князь, якщо бояри, купці, духовенство та й увесь люд сидітимуть склавши руки, нічого не зробить. Ти ж знаєш, як оборонявся Козельськ: князь Василій був ще дитиною нетямущою і не міг очолити оборону свого міста. Тоді городяни самі вирішили – битися до останнього! І трималися довше, ніж Рязань чи Володимир, – аж сім тижнів! За той час вони поклали тисячі Батиєвих воїнів, а скількох поранили! А Київ же – не Козельськ…

– Ми дещо робимо, княже. Я сам уже заготовив сімнадцять тисяч стріл, тисячу луків, стільки ж мечів та списів, завіз каміння для метання, смоли, жита, пшениці, проса – в засіки… Коли б кожен боярин так!

– Отож-то! Коли б кожен так! – повторив у задумі князь, а потім, помовчавши, раптом запитав зовсім про інше: – Боярине, віддай мені свого пахолка! Тямущий хлопець! Ну, того, що приїздив до мене!

– Добриню? Так він не мій пахолок. Він вільний смерд, і я на нього не маю ніякого права. А що він тямущий хлопець, то ти не помилився, княже.

– Я набираю дружину – якраз із смердів, із закупів, бо галицьке боярство зазналося, запаніло, так і норовить встромити палку в колеса своєму князеві. Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.

– Знаю, княже. Я побалакаю з Добринею, може, він піде до тебе на службу.

Два наступні дні князь Данило вів перемови з єпископом, з настоятелями монастирів та соборів, з боярством та купецтвом. А на третій, у післяобідню пору, у гридниці зібрав боярську думу. Запросив на неї ліпших людей Києва. Бояри сіли ліворуч, єпископ з настоятелями – праворуч, купці – позаду.

Коли всі повсідалися на міцні, вишмульгані до блиску дубові лави, Домажир на правах тисяцького покликав князя. Данило ввійшов стрімкою ходою – стрункий, дужий і тугий, мов дуб, що росте на сонячному привіллі. Він досягнув свого літа!

Усі підвелися і привітали його низьким поклоном, а єпископ осінив великим срібним хрестом.

– Дякую, – сказав князь і сам низько вклонився.

По гридниці прокотився гомін здивування. Князь кланяється? Такого не бувало! Бувало, князів запрошували, виганяли, іноді навіть убивали, як це трапилося з Ігорем Ольговичем, дядьком Ігоря Сіверського. Але щоб кланявся думі?..

Данило попросив усіх сісти.

– Не дивуйтеся, – сказав він. – Я вклонився Києву, матері городів руських, що віднині належатиме по праву старшинства мені. Вклонився його славному минулому, його хоробрим захисникам, які не раз рятували місто від печенігів та половців. Вклонився з надією, що і ви разом зі всіма киянами не осоромите своїх пращурів і, коли настане час, життя свого не пошкодуєте за його свободу! Бо турбує мене день завтрашній…

– Слухаємо тебе, княже! День завтрашній і нас турбує!

– Ось для того я і зібрав вас, щоб повести про нього мову… Всі ви знаєте, яке велике лихо упало на нас. Таке велике, якого ще й не зазнавала земля наша. Половина її – по той бік Дніпра – вже лежить у руїнах. Брати наші – князі, бояри, простолюдини – побиті і постріляні, а жони і дочки їхні поганьблені. Хто уцілів, той кидає рідні місця і тікає світ за очі. Скільки їх із землі Рязанської, Суздальської, Переяславської, Чернігівської уже прибуло в Галичину та на Волинь – і не злічити! Вони шукають шматка хліба і захисту від поганих. Я широко відчинив двері свого князівства для всіх знедолених, і в моїй землі поселилося зараз стільки нових людей, що кожен четвертий або і третій мій підданий – то пришелець. Ви про них чули, ви їх бачили, але вони не зупиняються у вас, бо Київ зараз сам опинився на межі з Полем… Бо Києву зараз…

Він замовк.

По гридниці прокотився гомін. Пролунали голоси:

– Ти щось знаєш, княже! Кажи!

Данило виждав хвилину, а потім твердо сказав:

– Знаю… По дорозі до вас я зустрів двох суздальців, які втекли з татарського полону. Вони повідомили, що Батига-хан поставив насупроти свого золотого шатра дев’ятибунчужний чорний туг – знамено війни63. Готується новий кривавий похід. А куди? Всі суміжні з Ордою землі завойовані Батиєм – булгари, половці, касоги, Північна Русь, Чернігівська і Переяславська землі… Залишилися лише ми! Ось куди направить свого коня окаянний Батий! На наші міста і села! І передусім – на Київ! Чому? Та тому, що він стоїть на їхньому шляху! Поки мунгали не візьмуть Києва, вони не зможуть піти далі – на Болохівську землю, на Галичину та Волинь, на Польщу та Угорщину… Та ви й самі знаєте, що хан Менгу вже побував під стінами Києва – розвідав, а Батий прийде зі всією ордою, щоб узяти його!

– Що ж нам робити, княже?

– А ви як гадаєте?

Спочатку бояри задумалися, почали переглядатися, перешіптуватися. Справді, що робити? Ішлося ж про життя або смерть! Тут криком не візьмеш – треба добре помізкувати…

– Зібрати дружини з усіх земель, зібрати ополчення чорного люду – і виступити Батиєві назустріч! – крикнув боярин Микита Глібович, сухий сивий старик, що бував не раз київським тисяцьким.

– Послати гінців у Смоленськ, у Полоцьк, у Новгород, щоб прислали допомогу! – додав плечистий, крупноголовий Давид Корж, ще не старий боярин, що мав двір над обривом, що стрімко спускався до Хрещатого яру.

– Послати також послів до короля угорського та князів польських! Якщо Батий зламає нас, то дійде і до них! Хай пришлють дружини або розкошеляться на наймане військо! – вигукнув голосно Домажир і оглянувся назад – чи всі чули?

– Відіслати з Києва наші сім’ї! Хай залишаться тільки ті, хто здатен тримати меча в руках!

– Ні, ні, помирати – так разом!

Підвівся Дмитро.

– Княже! Доброчесні мужі київські! Я гадаю, перш ніж напасти на Київ, Батий неминуче вдарить по наших українних містах на Росі та по чорних клобуках, що здавна поселилися там. Він їх не залишить у себе в тилу. Тож треба нам подумати, як зміцнити тамтешні городки і городи… А Київ уже сьогодні готувати до облоги – кувати мечі, списи, виготовляти луки, стріли, завозити збіжжя, борошно, сіно для коней та худоби, яку ми приженемо в місто для м’яса! Обновити вали та заборола! Розділити людей на десятки, сотні та тисячі і настановити старших! Це все треба зробити зараз, щоб не було пізно! – Дмитро, говорячи це, дивився на князя, а потім повернувся до гридниці. – А нам, ліпшим мужам київським, купцям та церкві, треба подумати і про те, щоб зібрати грошей, бо без них ми нічого не зробимо. Я завтра для початку внесу в київську скарбницю двадцять і п’ять гривень срібла… А як настане нагла потреба, то і все своє майно, і життя своє та життя синів своїх покладу на вівтар землі київської! Хто підтримає мене?

Гридниця загула. Твереза, поміркована, а разом з тим і запальна мова боярина Дмитра сколихнула всіх. Стало раптом ясно, що загроза ворожого нападу не десь далеко, за горами, не через рік, два або й три, а може, завтра чи позавтрьому… А це вже було страшно. У багатьох по спинах поповзли холодні мурашки. Так, легковажити тут не слід! Дмитро правий – треба не ждати допомоги від короля угорського та князів польських, а самим розкошелюватися і щось робити!

Така була одностайна думка більшості, а хто був не згоден, той мовчав.

– А що скаже князь? – спитав хтось. – Тепер це наша спільна турбота.

– Так, спільна, – погодився Данило і виждав, поки уляжеться гамір. – І я уважно вислухав ваші думки і скажу ось що… Передусім про те, щоб зібрати дружини з усіх руських земель, ще не завойованих Батиєм. Чи можемо ми це зробити зараз і чи доцільно йти з дружинами в степ, щоб зустріти там ворога? Гадаю, ні! Сімнадцять літ тому ми зібрали дружини всіх південноруських князів – сто три тисячі воїнів, до нас приєдналися численні половецькі орди – і що ж? На Калці татари нас погромили! Не було згоди між нами? Так, не було. А тепер, гадаєте, буде? Я сумніваюся, як і сумніваюся в тому, що хто-небудь пришле свою дружину на допомогу Києву… Треба нам визнати, що татари сильніші за нас. У них усі воїни кінні, а у нас багато піших – майже всі чорні люди. Це було також одною з причин нашої поразки на Калці – багато тисяч галичан князя Мстислава Удалого, що припливли по Дністру на човнах, були піші. А пішому проти кінного важко битися!.. Та й зброя у мунгалів ліпша, особливо луки, з яких стріли летять набагато далі, ніж з наших… А найголовніше – татар завжди більше, ніж нас, і вони всі на конях – отож швидше, ніж ми, можуть вибрати місце для удару, і напасти, і відступити, і обійти. Та й ще одно: а що буде з нашими містами та селами, з жонами нашими та дітьми, якщо ми в Полі зазнаємо поразки? Після одної-єдиної битви татари похапають їх голими руками!.. Ні, йти в Поле ми не можемо! Там Батий матиме над нами подвійну чи й потрійну перевагу, а це – смерті подібно! Тож за валами городів ми до якоїсь міри стаємо сильніші. Укріплення нас посилюють – будемо опиратися на них! Деякі, безперечно, упадуть, але не всі. Будуть такі, що витримають облогу. На них – наша надія!