– Ганночко! – ледве встиг обірвати сестрину мову Добриня, вражений тим, що його і Миланина таємниця – зовсім не таємниця для цієї спостережливої і проникливої дівчини. – На кого ж я мав дивитися? Я знаю рід Лебедів, але ж там усе були дрібні діти!

– Дрібні! Коли ж то було! А тепер там… – Ганночка спалахнула, як мальва на сонці. – А тепер там…

– Ага, ось воно що! – здогадався Добриня. – Як же його звати?

– Кузьмою… А ти звідки знаєш? – Ганночка була збита з пантелику.

– Кузьма… Кузьма… Я щось не пам’ятаю такого…

– Ну, де б же тобі пам’ятати! Йому було лише п’ятнадцять років, як ти зник з села… А тепер він… Тепер він…

– Гарний хлопець? – не то запитав, не то закінчив обірвану мову сестри Добриня.

– Гарний… – Ганночка зашарілася ще дужче. – А Росиця ще краща!

– Росиця? Хто це?

– Ну, його сестра молодша.

– Та, якої я не запримітив?

– Ти здогадливий.

– І вона запрошувала мене на млинці?

– Казала: приходь з братом.

– Гм, доведеться піти… Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.

Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою – вона пряла пряжу – і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же й опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Ганночці:

– Поїдемо! Я запряжу коня в сани!

У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом та сметаною.

Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.

– Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! – защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. – Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь – хто до нас завітав!

З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.

– А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу – там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! – і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.

– Ну й ведмідь! – Добриня потер затерплу руку. – Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам’ятаю, безштаньком бігав…

– Го-го-го! Коли те було! – зареготав Кузьма. – А тепер, коли зустріну в лісі ведмедя, то не я від нього втікаю, а він від мене!..

Він сміявся гучно, розгонисто, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі. Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.

Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добриню, вів далі.

– А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам’ятаю.

– Яким «таким»? – спитав Добриня.

– Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим…

– Не занадто мудрим і не дуже дурним, – скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.

– Ну, я такого не сказав, – знову зареготав Кузьма. – А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся… Гей, дівчата, ви чуєте – серед нас об’явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?

– Колодки йому на шию! Колодки! – закричали дівчата. – Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!

– Та жону придбати!

– Та діток годувати!

– Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб не забув ніколи, як справляв Масницю у Лебедів!

Росиця зашарілася, метнулася в сіни – внесла пару важких шевських колодок, зв’язаних вірьовочкою, і повісила на шию Добрині.

Всі втішно заплескали в долоні.

– До танцю! До танцю! Де гуслярі?

Добриня розвеселів – від щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, від молодечої сили, що буяла в його тілі, від радісних юних облич, що обступали довкола, від рідного духу, в якому виріс і який знову обгорнув його.

Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:

Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п’ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?

Та зараз не до спогадів. Його з Росицею оточили дівчата, теж співали, сміялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися із сил і в знемозі не попадали на ослони. Тоді він зняв з шиї колодки і повісив їх на шию Росиці.

– Хай наша господиня знайде цього року собі господаря! – і закружляв з нею по тісній хатині, аж задвигтіла під його ногами глиняна долівка.

А дівчата тут же защебетали:

Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива. Її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.

Добриня не зводив з неї очей – замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі – і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!

Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.

– Вже все прочахло! До столу! До столу!

Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все – навіть ложки пооблизували.

– Мало, мало! – загукали парубки. – Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!

Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата не відставали від хлопців – натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї – став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв’язалася житнім перевеслом – стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.

Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.

– Поїхали по селу! По селу! Надвір! – залунали голоси.

Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під’їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі – теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури – ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.