Добриня підняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, і вона припала до шибки.

Боярин сидів за столом, лицем до вікна. Перед ним у підсвічнику горіла воскова свічка. Він схуд, постарів, чуб зовсім посивів, а погляд колись бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечі під білою полотняною сорочкою загострилися і опустилися. Велике горе, мов камінь, придавило старого боярина.

Янка голосно заридала.

– Тату! Таточку!

Воєвода здригнувся, встав із-за столу, взяв свічку – і підійшов до вікна. Підніс свічку до шибки. Янка припала до неї лицем з другого боку.

Воєвода відсахнувся. Подив, радість і страх разом відбилися в його очах.

– Янка! Донечко моя! – вирвалося у нього з грудей. – Не може бути!

Янка крізь сльози усміхнулася.

– Це я, таточку! Я!

Боярин охнув і кинувся до дверей.

Вони зустрілися на ґанку. Дмитро в лівій руці тримав свічку, а правою пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди.

– Янко! Рідна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О Боже, до тебе дійшла моя молитва!

Боярин перехрестився.

– Жива, таточку, жива!

– А то хто? – боярин завважив темну постать Добрині, але не впізнав його.

– То мій чоловік, тату, із нашим синочком Дмитриком.

– Чоловік? Із вашим синочком? Моїм внучком? Та ще й Дмитриком? Боже, яка радість! – Він посвітив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках сповиток з немовлям, підійшов ближче, раптом вигукнув з превеликим подивом: – Добриня! То це ти?

– Він урятував мене, таточку! Не злічити, скільки разів він врятував мене від смерті! – знову припала до батька Янка, думаючи, що він неприємно вражений такою несподіванкою.

Та той ніби не чув її слів.

– Добрине! – вигукнув розчулено. – Сам Бог вибрав тебе, щоб низпослати на мене свою благодать! Дякую тобі, сину, і за Янку, і за Дмитрика!

Він пригорнув сповиток, присвітив – і побачив маленького носика, рожевого ротика. Маля міцно спало.

– Таточку, не розбуди! – кинулася Янка, відбираючи дитину.

Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усміхнувся, заспішив.

– Та чого ж ми стоїмо тут під зорями? Ходімо! Ходімо до хати! Горпино, приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрій – скупати малого! Та розбуди хлопців – хай поставлять коней до стайні!

Коли уляглися перші почуття, коли Янка скупала, погодувала та поклала Дмитрика спати, була вже північ. Аж тоді сіли до столу.

Спочатку їли мовчки. Вряди-годи Янка і Добриня переглядалися, самі собі не вірили, що це не сон, не чудо, а все відбувається наяву – і Київ, і боярський терем, що, обідраний, розграбований, лише якимось щасливим випадком уцілів у страшному вирі лихоліття, і живий боярин-батько, і оці звичні страви та напої на столі – запашний житній хліб, гречана каша з підливою та тушеною телятиною, холодний, з льоху, сирівець, божественна медовуха-сита… А коли наситилися, разом відклали ложки.

Боярин мало їв, а весь час дивився на них, і в його очах безперервно чи то від радощів, чи то від горя каламутилися сльози.

Добриня перший порушив мовчанку.

– Що ж тут, удома, боярине? Як у Києві?

Дмитро його поправив:

– Називай мене не боярином, а батьком – так, як звичай велить, сину. Чого вже там!

– Пройшли ми, батьку, проїхали всю Переяславську україну і добру третину Київської – і всюди пустка, всюди розорені городища, спалені села, людські кістяки біліють серед бур’янів. Чи ж залишилося хоч трохи люду на нашій землі? У Києві? – спитав Добриня, сприйнявши зауваження Дмитра спокійно, природно, як належить.

Дмитро сумно похитав важкою сивою головою.

– Мало що залишилося, дорогі мої, від нашої батьківщини. Понищені також Чернігівська, Галицька, Волинська україни. Жодного городища не уціліло, окрім Крем’янця та ще двох-трьох міст, Данилова, Холма… Церковні храми наші осквернені, села спустошені, людей поубивано, а багатьох виведено в Орду. Та ви самі це знаєте… Киян залишилася жменька одна. Колись більшого і кращого міста не було на Русі, а тепер з півста тисяч, що жили тут раніш, зібралося звідусюди одна тисяча, від сили – дві. Хто із лісів, із ярів, із пущ повернувся, хто з неволі втік та добрався додому…

– Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплід… Бо половців до ноги вирубано або вивезено в неволю.

– Лишився народ, але вкрай підсічений на корені. Ледве животіє. До того ж кожного року з Канева набігає орда, хан Куремса робить зі своїми баскаками ординський вихід – збирає податки. І чого тільки не вимагає! І авариз – податок з урожаю, і капчур – зі скоту, і ямне – на утримання ямщиків, і кумисне та торосунне – на вино, і дорожнє, і поплужне, і митне, і пам’ятне, і кінне, і мимоїзне, і на корм, і поклонне, і на ханську ловитву, і на рать, і тамгу – з ремісників… Обдирають так, що смердові вже восени доводиться підтягати поясок… Та не тільки в цьому біда. Головна біда в тому, що немає у нас майбутнього. Темно попереду. Сил немає. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той і переможе! Втратили ми державу…

– Що ж робити?

– Одно – вірити і сподіватися!

– То це ви свічку ставите в Софії?

– А ви бачили?

– Помітили світло у вікнах – заглянули.

– Я! За убієнних і за живих! За тих, хто доходить кінця свого шляху і за таких, як Дмитрик, що тільки-но народилися і вже стали рабами! За землю нашу – ставлю щоденно свічу! Маю надію. Вірю, що, може, колись, за сотні літ, все зміниться – і плем’я наше розправить крила.

– Чи ж розправить?

– Болить душа. Лежить на ній важенний камінь. Не змогли ми вистояти! Були роз’єднані – на окремі городища, на окремі князівства. От і переміг нас Батий поодинці, хоч і билися всі мужньо! Побив, погромив, розсіяв по світу, як римляни – іудеїв. Та вірю я, що відродимося знову! Рано чи пізно – відродимося, розправимо крила! В цьому моя віра! Бо без віри, без надії важко жити! Зовсім не можна!

– Без надії важко жити, – погодився Добриня. – Я от вірю, що хтось із моїх у Калиновому Куті врятувався. Ну, хоч одна рідна душа! Хоч півдуші!

Дмитрові очі блиснули.

– А знаєш, я був у Калиновому Куті. Думав, ти вберігся – то, може, хоч що-небудь дізнаюся про Янку. І – поїхав…

Добриня аж кинувся.

– Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили?

– Сестра твоя Ганночка жива…

– О Боже! Ганночка! Жива! Яка радість!

– Побралася з якимось парубком. Кузьмою звати. Уже сина мають – Добрика. І двох інших Добриків усиновили – братових.

– Добриків! Миланиного сина теж! – вигукнув Добриня. – Коли б то тільки вона знала, бідна!.. Я поїду туди! Завтра!

– Поїдеш, звичайно… Ну, не завтра, а поїдеш… Але Калинового Кута вже немає – геть згорів, заріс бур’яном, зник.

– Зник… А люди?

– Трохи врятувалися в лісах… Зробили собі такі-сякі землянки по крутосхилу над Ірпінем і назвали нове сільце Новосілками, а Калиновий Кут – Старосіллям124.

– Боже, як за кілька літ усе змінилось!

– Так, змінилося, – похитав головою Дмитро. – Змінилося так, що бодай і не бачити. Батий завдав нам такого удару, від якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очухаємося колись! Упала наша держава – чи й підведеться!..

Тут почулося з сусідньої хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив – прокинувся.

Янка схопилася, але Дмитро поклав їй руку на плече – посадив на місце, а сам підвівся.

– Ні, ні, ви лягайте, бо пізно вже… А я побуду біля нього… Постережу… Подивлюся…

…Янка заснула відразу. Як тільки лягла, так і провалилася у сон, мов у яму. А Добриня довго перевертався, душив очі рукою, щоб заснути, намагався знайти в м’якій, незвичній для нього перині зручне місце і не міг знайти. Сон не йшов, думи, як осінні хмари, накочувалися одна на одну, тривожили душу. Спогади пливли перед відкритими, втупленими у темряву очима – один страшніший за другий: бої, кров, неволя… Невже це все було? Було! У це не можна не вірити, бо минулого з серця не вирвати, не викинути, як непотріб, за ворота. А от нинішнє – незбагненне! Ніяк не віриться, що вони з Янкою та Дмитриком живі, що добралися до Києва, щасливо уникнувши безліч небезпек, а ще неймовірнішим здається те, що воєвода Дмитро живий, і вони тепер мають домашній притулок. Це – ніби щасливий сон. А що буде завтра, коли вони прокинуться? Страшні руїни Києва, пустища там, де стояли боярські та купецькі тереми, кістяки замість живих людей, попіл і тлін, попіл і тлін… А попереду – нічого. Хіба знову – неволя, ярмо чужинське…