— Ваше місто, – мовив я, збираючись уже йти (у такі хвилини завжди кажуть банальні фрази), – певне, дуже тихе, спокійне, сказати б, сімейне місто, де рідко трапляється щось незвичайне. 

Азалія Едер, здавалося, про щось замислилась.

— Я ніколи не думала про нього з цього погляду, – сказала вона з якоюсь властивою їй напруженою відвертістю. – Хіба пригоди не трапляються саме в тихих, спокійних місцях? Мені здається, що при сотворінні світу, якби хтось уже в перший понеділок висунувся з вікна, то почув би, як падають грудки землі з божої лопати, якою він громадив оці вічні гори. А до чого звелося найгучніше починання світової історії? Я кажу про вавілонську башту. До двох-трьох сторінок на есперанто в «Північно-американському огляді».

— Авжеж, – безглуздо відповів я, – людська природа скрізь однакова, але в деяких містах якось більше розмаїтості… е-е-е… більше драматизму та руху і… е-е… романтики.

— То так здається, – зауважила Азалія Едер. – Я багато разів подорожувала довкола світу на золотому повітряному кораблі, крилами якого були книги та мрії. Я бачила (під час однієї з таких уявних мандрівок), як турецький султан власноручно задушив мотузкою одну із своїх жінок за те, що вона відкрила обличчя на людях. Я бачила, як один чоловік у Нешвіллі подер на клапті квитки в театр, бо його жінка збиралась піти туди, закривши обличчя шаром рисової пудри. У китайському кварталі Сан-Франціско я бачила, як дівчину-рабиню Сінг повільно занурювали у киплячу мигдалеву олію, дюйм за дюймом, змушуючи присягнутися, що вона більш ніколи не зустрінеться зі своїм коханим американцем. Вона здалася, коли кипляча олія сягнула на три дюйми вище колін. Я бачила, як недавно на вечірці від Кіті Морган одвернулися сім її найкращих шкільних подруг, бо вона вийшла заміж за маляра. Кипляча олія доходила їй до самого серця, але поглянули б ви, з якою чарівною усмішкою вона йшла від столу до столу. О так, це нудне місто. Тут тільки червоні цегляні будинки, які розтягнулися на кілька миль, тільки бруд, крамниці і склади деревини.

Хтось обережно постукав з чорного ходу. Азалія Едер чемно вибачилась і пішла дізнатися, хто це. Повернулася за три хвилини, її очі блищали, на щоках проступив легенький рум'янець, здавалося, вона помолодшала на десять років.

— Ви повинні випити у мене чашечку чаю з тістечками, – сказала вона.

Потім узяла маленький металевий дзвоник і подзвонила.

Зайшла дівчинка-негритянка років дванадцяти, боса, не дуже охайна, засунувши в рот великого пальця, грізно вирячила на мене очі.

Азалія Едер дістала з маленького потертого гаманця паперового долара – долара з відірваним правим верхнім ріжком, роздертого посередині і склеєного смужкою тоненького блакитного паперу. Без сумніву, це була одна з тих купюр, що я дав розбійникові-негру.

— Збігай, Імпі, до крамнички містера Бекера на розі, – сказала Азалія Едер, даючи дівчинці долара, – і візьми чверть фунта чаю – того, що він завжди мені присилає, – і на десять центів тістечок. Мерщій. У нас саме вийшов увесь чай, – пояснила вона мені.

Імпі вийшла через задні двері. Не встиг ще стихнути тупіт босих її ніг на ґанку, як дикий зойк – я був певен, що то кричала вона, – розлігся в порожньому будинку. Потім глухий хрипкуватий голос розлюченого чоловіка змішався з писком і неясним белькотінням дівчинки.

Азалія Едер підвелася, не виказуючи ні тривоги, ані подиву, і вийшла. Ще хвилин зо дві я чув хриплувате чоловіче бурмотіння, лайку і метушню, потім Азалія Едер спокійно вернулась і сіла у своє крісло.

— Це дуже великий будинок, – сказала вона, – я здаю частішу його пожильцеві. На жаль, я змушена відмінити запрошення на чай. У крамниці нема чаю того гатунку, який я завжди беру. Містер Бекер обіцяв дістати мені його завтра.

Я був певен, що Імпі не встигла ще й одійти від дому. Поцікавився, де тут поблизу проходить трамвай, і розпрощався. Вже десь посеред дороги я згадав, що не спитав у Азалії Едер, як її справжнє прізвище. Ну, та все одно, завтра взнаю.

Того ж дня я ступив на стежку пороку, на яку привело мене це місто без пригод. Я прожив у ньому тільки два дні, але й за цей час встиг ганебно набрехати по телефону і стати співучасником у вбивстві, співучасником post facturn, якщо є таке юридичне поняття.

Коли я завертав за ріг перед моїм готелем, африканський візник, власник багатоколірного, єдиного в своєму роді пальта, перехопив мене, розчинив тюремні двері свого пересувного саркофага, помахав мітелкою з пір'їн і почав своє ритуальне:

— Прошу, босе, карета чиста, щойно з похорону. П'ятдесят центів у будь-який…

Тут він упізнав мене й широко всміхнувся.

— Вибачте, cap… Це ж ви – той джентльмен, якого я возив уранці. Щиро дякую вам, cap.

— Завтра о третій годині мені знову треба бути на Джессамайн-стріт, – сказав я. – Якщо ти будеш тут, я поїду з тобою. То ти знаєш міс Едер? – спитав я, згадавши свій паперовий долар.

— Я належав її батькові, судді Едерові, cap, – відповів він.

— Здається, вона дуже бідує, – сказав я. – Невеликі у неї прибутки, га?

Знову переді мною промайнуло люте обличчя короля Сеттівайо і тут же перетворилося на обличчя візника-здирника.

— Вона не голодує, cap, – тихо мовив він. – У неї є прибутки… Так, у неї є прибутки.

— Я заплачу вам п'ятдесят центів за поїздку, – сказав я.

— Цілком правильно, cap, – покірливо відповів він. – Це тільки сьогодні мені треба було мати два долари, cap.

Я ввійшов у готель і збрехав по телефону. Я протелеграфував видавцеві: «Едер наполягає восьми центах слово». Відповідь надійшла такого змісту: «Погоджуйтесь негайно телепню».

Перед самим обідом «майор» Уентуорт Кесуел кинувся до мене з привітаннями так радісно, наче я був його давній друг, з яким він сто років не бачився. Я ще не стрічав людини, яка б з першого погляду викликала у мене таку ненависть і якої б так важко було спекатися. Він застав мене біля стойки, тому я ніяк не міг видати себе за непитущого. Я охоче перший заплатив би за випите, але він був один із тих гидких п'яниць, що виставляють себе напоказ, набридливо лізуть в очі й вимагають, щоб кожен цент, який вони витрачають на свою примху, супроводжували музика і фейєрверк.

Зробивши таку міну, ніби дає мільйон, Кесуел витяг з кишені два паперових долари і кинув одного на стойку. І я знову побачив купюру з відірваним правим ріжком, роздерту посередині і склеєну смужкою тоненького блакитного паперу. Це знову був мій долар. Іншого такого бути не могло.

Я зайшов до своєї кімнати. Мряка й нудота похмурого південного міста, де не буває ніяких подій, нагнали намене смуток і втому. Пам'ятаю, перед тим, як лягти, я подумав про таємничий долар (у Сан-Франціско він став би прекрасною зав'язкою для детективного оповідання). «Тут, здається, є трест візників, який має чимало акціонерів, – сонно подумав я. – І як швидко видають у них дивіденти! Цікаво, що було б…» – І я заснув.

На другий день король Сеттівайо був на своєму місці й протрусив мої кістки по бруківці до будинку 861 на Джессамайн-стріт. Я звелів йому чекати і, коли звільнюсь, протрясти мене назад.

Азалія Едер була ще блідіша й тендітніша, ніж напередодні. Підписавши угоду (по вісім центів за слово), вона зблідла, як крейда, й раптом почала сповзати із стільця. Без особливих зусиль я підняв її, поклав на старовинну канапу, а потім вибіг на вулицю і гукнув піратові кавового кольору, щоб він покликав лікаря. З мудрістю, якої я не підозрював у ньому, негр залишив своїх шкап і побіг, певне, розуміючи, що гаяти часу не можна. За десять хвилин він повернувся з поважним, сивим, тямущим лікарем. Кількома словами (кожне – дешевше, ніж вісім центів) я пояснив лікареві, як потрапив до цього порожнього таємничого будинку. Він розуміюче уклонився і спокійно звернувся до старого негра: