— Я візьму її до себе в кімнату, – кажу, – і замкну, поки ми снідатимемо.

Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку.

— Дайте-но я, – каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля.

У Руфа, відколи я причепурив його, з'явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив'яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав'язали його мотузком і поїхали до цирку.

Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.

— Ви Джорж Б. Теплі? – питаю я.

— Можу заприсягтися, що це я, – відповідає він.

— Так от, я привіз, – кажу.

— Висловлюйтеся точніше, – просить він. – Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?

— Ні те, ні друге, – кажу. – Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п'ять тисяч доларів великими банкнотами.

Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка.

— Гей, Маке! – гукає Джордж Б. Теплі. – Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?

— З нею? Ні! – каже Мак. – У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.

— Звідки у вас ці фантазії? – звертається до мене Теплі. – З'їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?

Я виймаю газету й показую йому об'яву.

— Фальшивка! – заявляє він. – Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!

Догадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї – на двадцять футів попереду від свого вереску.

Потім, заплативши дядечкові Неду п'ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому об'яв.

— Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв, – кажу я. – Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об'яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?

— Ні, – відповідає. – На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.

В обід я вернувся до місіс Піві.

— Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? – питає вона.

— Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення, – кажу, – то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало.

— Тепер ви розумієте, – закінчив свою розповідь Джефферсон Пітерс, – як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера.

— Але ж, – почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження, – правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили…

Джефф спинив мене поглядом, повним благородного обурення.

— Ви змішуєте різні поняття, – сказав він. – Я намагався здійснити цілком законну й моральну спекуляцію. Дешево купити й дорого продати – хіба не це діловий принцип Уолл-стріту? Там «бики» і «ведмеді» ¹, тут свиня – яка різниця? Чим гірша свиняча щетина від бичачих рогів і ведмежої шкури?

1. Спекулянти, які грають на американській біржі.

Худорлявий, дужий, червоновидий чолов'яга з довгим гачкуватим носом і маленькими вогнистими очицями, блиск яких пом'якшували солом'яного кольору вії, сидів скраю залізничної платформи на станції Лос-Пінос, махаючи довгими ногами. Поряд із ним сидів ще один чоловік, гладкий, понурий і обшарпаний– певно, його приятель. До обох життя, як свідчив їхній вигляд, повернулося гострим боком.

— Я тебе, Шинко, років чотири не бачив, – озвався обшарпаний. – Де ти був?

— У Техасі, – відповів червоновидий. – На Алясці було надто холодно. А в Техасі тепло. Одного разу було навіть жарко. Зараз тобі розповім.

Якось уранці я зійшов з експреса, коли він зупинився біля водокачки, й дозволив йому їхати далі без мене. Так я потрапив до країни ранчо. Будинків там іще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки ставлять їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, тож хоч скільки нюхай, не узнаєш, що сьогодні в сусідів на обід.

Дороги я не знайшов і почимчикував навпростець степом. Трава там по коліна, а мескитові гаї схожі на персикові садки. Таке враження, ніби йдеш по чиємусь маєтку і от-от звідкілясь вихопиться ціла зграя бульдогів і порве тебе ні за що. Та я відчухрав, либонь, миль двадцять, поки натрапив на фермерський будинок. Нічого собі хатинка, завбільшки із станцію надземної залізниці.

Низенький чоловічок у білій сорочці й коричневому комбінезоні з рожевою хустинкою на шиї стояв під деревом біля ґанку і робив самокрутки.

— Моє шанування, – кажу я. – Чи може такий собі чужинець сподіватися на вашу гостинність, дістати притулок, якусь поживу, а то й роботу?

— О, заходьте, – відповідає цей тип дуже люб'язно. – Сідайте, будьте ласкаві, на табурет. Я й не чув, як ви під'їхали.

— А я ще не під'їхав, – кажу. – Я поки що підійшов. Не хочу завдавати вам клопоту, але чи не роздобуду я у вас кілька галонів води?

— Ви таки добряче припорошилися, – каже він, – але наші купальні пристрої…

— Я хочу напитися, – кажу. – На ту куряву, що зверху, не варто звертати увагу.

Коротун налив мені коряк води з червоного глечика, що висів на бантині, й питає:

— То ви шукаєте роботи?

— Тимчасово, – кажу я. – Тут, здається, спокійний куточок?

— Дуже спокійний, – відповідає він. – Мені казали, що іноді тут цілими тижнями не побачиш жодної живої душі. Сам я тут лише місяць. Це ранчо я купив у одного старожила, що вирішив податися далі на Захід.

— Мені це якраз підходить, – кажу я. – Спокій і самотність часом корисні для людини. А ще мені потрібна робота. Я можу бути барменом, махлювати з копальнями, читати лекції, випускати акції, трохи боксую в середній вазі і граю на роялі.

— А доводилось вам ходити коло овець? – питає коротун.

— Ходити? – здивувався я.

— Тобто чабанувати… пасти отару, – пояснює він. – Ну, стерегти отару.

— О, – кажу, – розумію. Ви маєте на увазі ганятися за ними й гавкати на них, як вівчарка? А що, діло нехитре. Чесно кажучи, я зроду не чабанував, але часто бачив з вікна поїзда, як вівці жують траву, вони наче не дуже люті.

— Мені потрібен чабан, – каже цей овечий фермер. – На мексіканців не можна покластися. У мене дві отари. Можете хоч завтра вранці вигнати на пасовисько моє стадо баранів – їх усього вісімсот. Платня – дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Житимете в наметі там же, на пасовиську, біля овець. їжу готуватимете собі самі, а дрова й воду вам привозитимуть. Робота не важка.

— Згода, – кажу. – Я стаю до цієї роботи, навіть якщо доведеться прикрасити голову вінком, опиратися на костур, носити халамиду і грати на сопілці, як роблять пастухи на малюнках.

Наступного ранку коротун допомагає мені вигнати баранів з кошари й приставити їх миль за дві в прерію, де вони починають скубти траву на схилі невеликого пагорба. На прощання господар ранчо дає мені безліч напучень: мовляв, ні в якому разі не допускати, щоб окремі барани чи групки їх відбивалися від цієї отари, а опівдні гнати всіх на водопій.