— Ви краще йдіть обережніше, джентльмени, – попереджаю я. – Іноді він буває нестриманий, і, пам'ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сервізів, якщо заскочити його зненацька.

Вершники злазять на землю, прив'язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку й навшпиньки заходять до будинку. А я дибуляю назирці, немов Даліла, коли вона вела Філіпа Стейна до Самсона.

Командир загону щосили термосить Огдена, щоб розбудити його. Тільки-но він схоплюється з койки, як іще двоє шукачів винагороди хапають його за руки й за ноги. Огден хоч худий, однак з біса міцний і, дарма що сили нерівні, так пригощає напасників, що любо-мило глянути.

— Що це значить? – питає він, коли його нарешті подужали.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, – каже начальник. – Ото й усе.

— Це порушення закону, – заявляє Генрі Огден, розлютившись іще дужче.

— То було порушення закону, – відказує охоронець миру й добра. – Канзас-Техаський експрес вас не чіпав, а за пустощі з казенними пакунками по голівці не погладять.

Він умощується Генрі Огденові на живіт і починає старанно й скрупульозно нишпорити в його кишенях.

— Ви ще в мене попрієте за ці фокуси, – каже Огден, тим часом і сам уже добряче впрівши. – Я можу довести, хто я такий.

— Я теж можу, – каже ватажок і виймає з внутрішньої кишені піджака Огдена жменю новеньких банкнотів Другого Державного банку міста Еспінози. – Жодна з ваших фальшивих візитних карток не скаже більше, ніж ця валюта, якщо ви почнете викручуватись. А тепер вставайте, поїдете з нами спокутувати свою провину.

Генрі Огден злазить з койки й пов'язує краватку. Після, того як у нього знайшли банкноти, йому наче заціпило.

— Бач, до чого домудрувався, – захоплено каже шериф. – Зашився в таку діру й купив собі невеличке овече ранчо. Адже тут і голос людський рідко почуєш. Хитра схованка, я такої ще зроду не бачив, – каже він.

Один з його підручних іде до загороди для стрижки овець і знаходить там другого чабана, мексіканця на прізвисько Джон-Дивак; той сідлає Огденового коня, а всі шерифові помічники сідають на коней і, щільно оточивши свого бранця, ведуть його до міста, тримаючи зброю напоготові.

Огден перед від'їздом перепоручає ранчо Джонові-Дивакові й віддає йому накази, як стригти і де випасати овець, немовби збирається невдовзі повернутись. А години через дві можна було бачити, як певний Персіваль Сені-Клер, екс-чабан із ранчо Чіквіто, маючи в кишені сто дев'ять доларів – платню за роботу і гроші за кров, їхав у південному напрямку на іншому коні, вкраденому на тому самому ранчо.

Червоновидий чолов'яга замовк і прислухався. Вдалині між низьких пагорбів пролунав свисток товарного поїзда, що підходив до станції.

Гладкий обшарпаний чоловік поряд із ним чмихнув і несхвально похитав кудлатою головою.

— Що з тобою, Недопалку? – спитав червоновидий. – Знову киснеш?

— Ні, я не кисну, – відповів обшарпаний і знову чмихнув. – Тільки твоя розповідь мені не подобається. Ми з тобою приятелюємо п'ятнадцять років, щоправда, з різними проміжками, але досі я не чув, щоб ти кого-небудь видав поліції, ні разу не чув. А цей чоловік годував тебе, за його столом ти грав у карти, якщо казино можна назвати карточною грою. І все ж ти видав його поліції та ще й одержав за це гроші. Не думав я, що ти здатний на таку підлоту.

— Цей Генрі Огден, – озвався червоновидий, – найняв адвоката і за допомогою алібі та інших юридичних викрутасів довів, що він ні в чому не винен. Так я потім чув. Нічого з ним не сталося. Він робив мені послуги, і я видав його без особливої радості.

— А звідки ж банкноти, які були у нього в кишені? – спитав обшарпаний.

— Я тільки-но запримітив нишпорок, підсунув йому, – сказав чорвоновидий, – поки він спав. Чорний Білл – то був я. Не лови гав, Недопалку, онде наш персональний. Ми виліземо на буфери, поки паровоз набиратиме воду.

Бенові Гренджеру, ветеранові війни, двадцять дев'ять років, і з цього можна визначити, про яку війну йдеться ¹. Тепер він головний крамар і поштмейстер у Кадізі, маленькому містечку, над яким весь час віють вітри з Мексіканської затоки.

Бен допоміг вибити іспанців з їхньої цитаделі на Великих Антільських островах, а потім, обійшовши пішки півсвіту в чині капрала, промарширував як учитель по палючих тропічних коридорах коледжу просто неба, де американці навчали філіппінців послуху. Нині, перекувавши багнет на ніж для різання сиру, він збирає гурток приятелів не в густих джунглях Мінданао, а в затінку своєї веранди з гладенько обструганих дощок. Бен завжди більше цікавився ділом, аніж словами, але залюбки також розглядав і зважував мотиви вчинків, про що свідчить ця його розповідь.

— Що, на вашу думку, – спитав він мене одного місячного вечора, коли ми сиділи в його крамниці серед ящиків та бочок, – що змушує чоловіків наражатися на небезпеку, знегоди, голод, бій, кулі і таке інше? В ім'я чого чоловік іде на це? Чому він намагається перевершити своїх ближніх, чому прагне бути хоробрішим, сильнішим, відважнішим і винятковішим навіть за своїх найкращих друзів? Що його спонукає до цього? Заради чого він робить усе це? Мабуть, не заради свіжого повітря й моціону. Чого, по-вашому, Білле, сподівається, загалом кажучи, середньоарифметичний чоловік, коли пнеться із шкури на базарних площах, форумах, передовій, полях бою, майданчиках для гри в гольф, бігових доріжках та інших аренах цивілізованого й дикунського світу?

— По-моєму, Бене, – відповів я розважливо, – можна спокійнісінько звести всі мотиви, які спонукають чоловіка шукати слави, до трьох: по-перше, честолюбство, тобто прагнення до загального захвату й оплесків; по-друге, жадібність, тут насамперед важить матеріальний бік успіху; і по-третє, кохання до жінки, яку він має чи хоче мати.

Бен розмірковував над моїми словами, а пересмішник на верхівці мескитового дерева біля веранди вивів тим часом дюжину трелей.

— Ваше визначення, – мовив Бен, – досить вичерпне, якщо виходити з правил, викладених у прописах і хрестоматіях з історії. А я мав на думці Віллі Роббінса, давнього свого знайомого. Якщо хочете, я розповім вам про нього, поки ще не зачинив крамниці.

Віллі був у нашій компанії в Сан-Огестіні. Я служив тоді прикажчиком у Брейді й Мерчісона, оптова торгівля одягом і продовольством для ферм. Ми з Віллі належали до одного танцювального клубу, одного спортивного товариства й однієї військової роти. Він грав на трикутнику в нашій музичній капелі, яка тричі на тиждень учиняла десь у місті бешкет.

Ім'я Віллі пасувало йому надзвичайно. В літньому костюмі він важив не більше, як сто фунтів, обличчя мав таке простодушне, що кожен, хто бачив його, мимоволі згадував дитячу пісеньку про Мері та її овечку.

А от до дівчат він був такий ласий, що заради них поліз би навіть на колючий дріт. Вам, либонь, траплялися такі типи: химерне поєднання боягузства й відваги; важко сказати, чого в них більше – скромності чи нахабства. Проте вони ніколи не проґавлять ні найменшого шансу. Коли передбачалася, як пишуть у газетах, «радісна подія», Віллі завжди був тут як тут і сяяв, мов король на іменинах, і водночас був засмучений, мов сира устриця, подана на стіл з малосольними огірочками. Танцював він так, наче хтось йому спутав задні ноги; словник його налічував приблизно триста п'ятдесят слів, і їх йому вистачало на чотири танцювальні вечірки щотижня, але щоб відбути дві вечірки з морозивом і прийняти в неділю гостей, Віллі мусив удаватися до плагіату. Він бачився мені якимсь гібридом мальтійського котеняти, мімози і актора збанкрутілої трупи «Дві сироти».

Я змалюю вам його фізіологію і психологію, а потім продовжу свою розповідь.

Кольором шкіри й манерами Віллі скидався на жителя Кавказу. Волосся у нього було опалове, а говорив так, що нічого не розбереш. Голубуваті очі його були схожі на очі фарфорового песика, який стоїть у кутку на камінній поличці у вашої тітки Елен. Вдачу Віллі мав лагідну, і я ніколи не відчував до нього ворожості. Я не задирав його, як не задирали його й інші.