І що б ви думали, наш Віллі втнув? По вуха закохався в Майру Еллісон, найжвавішу, найшикарнішу, найспритнішу і найвродливішу дівчину в Сан-Огестіні, ось що! Вона мала найчорніші очі, найлискучіші кучері і найспокусливішу… Ні, ви помиляєтесь… Я не був її жертвою. Хоча міг бути… Просто я не настільки дурний. Бачив: її серце з самого початку полонив Джо Гренберрі. Решту залицяльників він випередив на кілька ліг і першим розірвав фінішну стрічку. З Майрою було вирішено, товар, як кажуть, було продано, запаковано й доставлено покупцеві.
Якось у Сан-Огестіні, у місіс Спреггінс, полковниці, влаштували вечірку з морозивом. Для нас, хлопців, на другому поверсі відвели велику кімнату, щоб ми мали де залишити капелюхи, причесатись і надіти чисті комірці, які ми тримали за підкладкою капелюхів, – коротше кажучи, навести лоск задля таких вишуканих оказій. Трохи далі по коридору була ще кімната, де чепурилися дівчата. Внизу ми, тобто члени сан-огестінського танцювально-розважального клубу, мали у вітальні п'ятачок – маленький майданчик для танців.
Віллі Роббінс і я були в роздягальні – здається, ми так називали цю кімнату, – коли Майра Еллісон вибігла з кімнати для дівчат і подріботіла коридором до сходів. Віллі саме стовбичив перед дзеркалом, зосереджено пригладжуючи русявого чубчика, який, певно, завдавав йому немало клопоту. Майра, як завжди, була життєрадісна й пустотлива. Зупинившись, вона просунула голову до нас. Безперечно, це була дуже гарненька дівчина. Але я знав, як прихильно вона ставиться до Джо Гренберрі. Віллі це теж знав, але все одно витріщав на неї очі і скрізь ходив за нею хвостиком. Він був настирливий, хоча це й не пасувало до його білявого волосся і ясних очей.
— Привіт, Віллі! – каже Майра. – Що це ви робите перед дзеркалом?
— Стараюсь набрати хвацького вигляду, – відповідає Віллі.
— Таж ви його ніколи не матимете, – каже Майра, заливаючись дошкульним сміхом – то був найдратішшвіший звук у світі, хіба що постукування порожньої фляги об край сідла дратувало мене дужче.
Коли Майра пішла, я глянув на Віллі. Обличчя у нього побіліло, мов сніг: безперечно, її репліка зачепила його, як кажуть за живе. Я не побачив у її словах нічого nособливо дошкульного для чоловічої гідності, а, проте, Віллі страшенно образився.
Ми наділи чисті комірці й спустилися вниз, але того вечора Віллі так і не підійшов до Майри. Зрештою він був телепень, я ніколи й не дивувався, що Джо Гренберрі обскакав його.
На другий день потопили наш бойовий корабель «Мен», а незабаром хтось – здається, Джо Бейлі чи Бен Тіллмен, а може, уряд – оголосив війну Іспанії.
Звісно, кожен південець знав, що Північ самотужки не подужає таку велику країну, як Іспанія. Янкі почали кликати на поміч, і Джонні-бунтівники відгукнулися на той поклик. «Ми йдемо, батьку Вільяме, сто тисяч війська і ще багацько на додачу», – так вони співали. Щезло все, що розділяло Північ і Південь: і наступ військ Шермана, і ку-клукс-клан, і низькі ціни на бавовну, і окремі трамвайні вагони для негрів. Ми стали однією нероздільною країною – без Півночі, з невеличким Сходом, чималим шматком Заходу і Півднем завбільшки з першу іноземну наклейку на новому восьмидоларовому чемодані.
Виявилося, що звитяжна армада Штатів ніяк не могла обійтись без четвертої сан-огестінської стрілецької роти чотирнадцятого техаського полку. Наша рота однією з перших висадилася на Кубі, вселивши паніку в серця ворогів. Я не збираюсь переповідати вам історію тієї війни; я притягнув її тільки для того, щоб розширити свою розповідь про Віллі Роббінса – як ото республіканська партія притягнула ту війну заради своєї перемоги на виборах 1898 року.
Якщо коли-небудь хтось хворів на героїзм, то це, безперечно, Віллі Роббінс. Тільки-но ступивши на землю тиранів Кастілії, він кидався туди, де була небезпека, як кіт на сметану. Він неабияк дивував усю нашу роту, починаючи з капітана. Всі, природно, думали, що він хоче стати ординарцем у полковника чи писарем у інтенданта, але де там! Він зробився втіленням білявого хлопця-рубаки, що живий і з трофеями вертається додому, замість того щоб померти з важливою депешею в руках біля ніг полковника.
Наша рота попала в ту частину кубинського пейзажу, де сталися найнепривабливіші й найменш оспівані воєнні епізоди. Ми щодня гасали в кущах, перестрілюючись з іспанськими військами, але особливого ентузіазму ніхто не виявляв. Війна була для нас жартом, а для них – зовсім нецікава. Те, що сан-огестінські стрільці б'ються за зоряно-смугастий прапор янкі, здавалося нам страшенним фарсом. А бісові сеньйорчики отримували мізерну платню, тож їм було байдуже, вважатимуть їх патріотами чи зрадниками. Час від часу когось убивали. Як на мене, це була марна трата життя. Колись у Нью-Йорку я бачив на Коні-Айленд, як одна із швидкісних машин на «американських гірках» зірвалася з рейок і вбила чоловіка в коричневому полотняному костюмі. Так от, щоразу, коли іспанці вбивали когось із наших, смерть здавалася мені такою ж безглуздою і марною, як на тому атракціоні. Але повернімося до Віллі Роббінса. Він жадав крові, почестей, влади, орденів, медалей і всіх інших видів військової слави. І вочевидь нехтував усі визнані форми небезпеки на війні: іспанців, гарматні ядра, пороховий чад, тушонку і протекції. Він мчав уперед, сяючи своїм білявим чубом і фарфоровими блакитними очима, знищував іспанців, наче бутерброди з сардинкою. Війна і канонади зовсім не псували йому настрою. Він витримував караульну службу, москітів, галети, дієту й гарматний вогонь з однаковим самовладанням. Жоден блондин, скільки їх було у світовій історії, за винятком Бубнового Валета й російської цариці Катерини, негоден був і в слід йому ступити.
Раз, пригадую, невеличкий кавалерійський загін іспанців виїхав з-за поля цукрової тростини й убив Боба Тернера, старшого сержанта нашої роти, коли ми саме обідали. Як вимагають армійські статути, ми виконали звичайні тактичні маневри: вишикувалися, зарядили рушниці і, ставши на коліно, відсалютували ворогові вогнем.
Так техасці ніколи не бились, але, будучи дуже важливим додатком і підмогою регулярного війська, сан-огестінські стрільці мали підкорятися бюрократичній системі зведення рахунків.
Поки ми дістали свій бойовий статут, розгорнули його на п'ятдесят сьомій сторінці, кілька разів порахували від одного до трьох і від трьох до одного й загнали в наші гвинтівки холості патрони, іспанські кіннотники неквапно поскручували й позакурювали цигарки, а потім, зневажливо посміхаючись, так само повільно відійшли.
Я одразу пішов до капітана Флойда й кажу йому:
— По-моєму, ця війна не зовсім чесна. Ти знаєш не гірше за мене, що Боб Тернер був одним з найпорядніших хлопців, котрі будь-коли перекидали ногу через сідло, а він загинув через отих заводіяк із Вашінгтона. І політично, і фактично він тепер мертвий. Це несправедливо. Чого вони воловодяться? Якщо вже їм так приспічило побити Іспанію, то чому вони не пошлють сан-огестінських стрільців, і десантну роту Джо Сілі, і загін шерифів із Західного Техасу, щоб ми вибили цих іспанців до ноги? Я завжди, – кажу, – чхав на правила боксу, вигадані лордом Честертоном. Якщо іще хоч хто-небудь із моїх особистих знайомих постраждає в цій війні, то я негайно подаю рапорт про вихід у відставку. Якщо ти можеш мене кимось замінити, Семе, – кажу, – то з наступного понеділка я демобілізуюсь. Я не бажаю служити в армії, яка не дорожить своїми людьми. Про мою платню не турбуйся, – кажу. – Я її залишаю міністрові фінансів.
— Слухай, Бене, – каже мені капітан, – твої заяви та розправи щодо воєнних дій, уряду, патріотизму, караульної служби й демократії дуже правильні. Але я вивчав систему розв'язання міжнародних суперечок і моральність узаконеного вбивства, може, трохи докладніше, ніж ти. Так от, якщо хочеш, можеш подавати свій рапорт наступного понеділка. Але якщо ти це зробиш, – мовить Сем, – я накажу капралові взяти відділення солдатів, відвести тебе до тієї вапнякової кручі біля затоки і там увігнати в тебе стільки свинцю, щоб вистачило на баласт для підводного дирижабля. Я капітан цієї роти й присягав бути вірним Сполученим Штатам, незважаючи на деякі розходження в окремих питаннях. До речі, у тебе є махорка? – закінчує Сем. – Моя намокла, коли я плавав ранком у затоці.
