Наступного ранку о дев'ятій, з'ївши курячу печінку «en brochette» (неодмінно покуштуйте, коли потрапите до цього готелю), я вийшов під дощ, кінця якому не було видно. На першому ж розі натрапив на дядечка Цезаря. Це був дебелий негр, старіший од пірамід, геть сивий, з обличчям, що нагадувало мені спочатку Брута, а за мить покійного короля Сеттівайо ⁹. Особливо незвичайним було його пальто – такого я ще ніколи не бачив і, певне, ніколи не побачу. Воно сягало йому до щиколоток, було колись сіре, як військова форма південців. Проте дощ, сонце й роки так поплямили його, що поряд з ним плащ Іосифа ¹⁰видався б блідою гравюрою в одну фарбу. Я так докладно описую це пальто через те, що воно відіграє роль у наступних подіях, до яких ми ніяк не можемо дійти, бо ж важко собі уявити, що в Нешвіллі може статися якась подія.

Пальто, певно, було колись офіцерською шинеллю. Каптура на ньому вже не лишилося. Спереду шинель колись була шляхетно оздоблена галуном і китицями. І галун, і китиці теж давно зникли. Замість них був старанно пришитий, мабуть, його пришила якась іще не померла чорна «маммі», новий галун, хитромудро скручений із звичайнісінької мотузки. Мотузка потерлась і розсукалася. Цей неоковирний витвір, на який витратили стільки праці, здавалося, мав стати замінником втраченої пишноти, оскільки мотузку пришили по кривій, що лишилася від колишнього галуна. А на довершення смішного й жалюгідного вигляду одежини всі ґудзики на ній були обірвані. Лишився тільки один – другий зверху. Пальто зав'язувалося шнурками, які були протягнуті у петлі в одній полі і грубо проткнуті дірки в другій. На світі ще не було вбрання, так фантастично розмальованого і помережаного такою силою відтінків. Один-єдиний ґудзик, жовтий, роговий, завбільшки з півдолара, був пришитий товстою шворкою.

Негр стояв біля карети, такої старезної, що, певно, ще Хам, вийшовши з ковчегу, запрягав у неї пару тварин і займався своїм візницьким промислом. Коли я підійшов, негр відчинив дверцята, дістав мітелку з пір'їн, помахав нею для годиться і сказав глухим, низьким голосом:

— Прошу, cap. Карета чиста, ані порошинки. Прямісінько з похорону, cap.

Я зрозумів, що заради таких урочистих оказій, як похорон, карети тут прибирають особливо ретельно. Оглянувши вулицю і шеренгу ридванів край тротуару, я впевнився, що вибору немає. В своєму записнику я знайшов адресу Едера.

— Мені треба на Джессамайн-стріт, номер вісімсот шістдесят один, – сказав я і вже поставив ногу на приступку.

Але тієї ж миті товста, довга, мов у горили, рука старого негра загородила мені вхід. На його масивному, похмурому обличчі майнула підозра і ворожість. Потім, скоро оговтавшись, він улесливо запитав:

— А чого ви туди їдете, бос?

— А тобі що до того? – відповів я досить різко.

— Нічого, cap, нічого. Тільки та вулиця надто тиха, по ділу туди ніхто не їздить. Прошу, сідайте. Сидіння чисте, я прямо з похорону, сер.

Було туди, мабуть, милі півтори. Я нічого не чув, крім страшного гуркоту старовинної карети по нерівній бруківці. Я нічого не відчував, крім дрібного дощику, просякнутого тепер запахом вугільного диму і чогось на зразок суміші дьогтю з квітами олеандра. Єдине, що я бачив крізь залиті дощем віконця, це дві шеренги похмурих будівель. 

Будинок 861 на Джессамайн-стріт був напіврозвалений особняк. Він стояв кроків за тридцять од вулиці закритий розкішною купою дерев і непідстрижених кущів; ряд самшитових кущів уздовж паркану майже зовсім затуляв його. Хвіртка трималася на мотузяній петлі, накинутій на найближчий стовпчик паркану. Тому, хто діставався за паркан, ставало зрозуміло, що будинок під номером 861 – це лише кістяк, тінь, привид колишньої величі та пишноти. Але в оповіданні я ще не дістався туди.

Коли карета перестала гуркотіти і стомлені чотириногі спинились, я відлічив негрові п'ятдесят центів і з приємним відчуттям власної щедрості додав ще двадцять п'ять. Він не взяв грошей.

— Два долари, cap, – сказав він.

— Чому ж це? – запитав я. – Я прекрасно чув твої вигуки біля готелю: «П'ятдесят центів у будь-який кінець міста».

— Два долари, cap, – уперто повторив він. – Це дуже далеко від готелю.

— Це в межах міста, це не за містом, – доводив я. – Не сподівайся, що ти підчепив зеленого янкі. Бачиш оті гори, – вів я далі, показуючи на схід (хоч і сам за дощем нічого не бачив), – то знай, що я народився і виріс там. А ти, дурний старий негр, невже не вмієш розпізнавати людей?

Похмуре обличчя короля Сеттівайо пом'якшало.

— То ви з Півдня, cap? Це ваші черевики ввели мене в оману: для джентльмена з Півдня у них надто гострі носи.

— Тепер, гадаю, вартість проїзду буде п'ятдесят центів? – невблаганно запитав я.

На його обличчі знову на мить майнув вираз жадоби й ворожості.

— Босе, – сказав він. – П'ятдесят центів правильна плата, але мені потрібні два долари, cap. Неодмінно два долари. Не те, щоб я вимагав їх у вас, cap, коли вже я знаю, звідки ви. Я так кажу тільки тому, що мені конче потрібні два долари сьогодні ввечері… А справи йдуть кепсько.

Тепер його важке обличчя осявали спокій і певність. Йому пощастило більше, ніж він сподівався. Замість зеленого новачка, що не знає такси, він натрапив на старожила.

— Ой ти ж безсоромний старий шахрай, – сказав я, опускаючи руку в кишеню. – Тебе слід було б здати в поліцію.

Вперше я побачив його усмішку. Він знав. Чудово знав. Знав од самого початку.

Я дав йому два доларових папірці. При цьому звернув увагу, що один з них побував у бувальцях. Правий верхній ріжок його було відірвано, і, крім того, він був роздертий посередині й склеєний. Смужка тоненького блакитного паперу, наклеєна вздовж розриву, робила купюру придатною для подальшого вжитку.

Та годі вже про цього африканського бандита; він був щасливий; я підняв мотузяну петлю й відчинив скрипучу хвіртку.

Як я вже казав, переді мною був лише кістяк будинку. Малярська щітка вже років двадцять не торкалася його. Я не міг збагнути, як це досі сильний вітер не змів його, мов карткову хатку, аж поки не звернув уваги на дерева, що тісно росли довкола, – дерева, які бачили битву при Нешвіллі, але все ще простягали свої віти до будинку, захищаючи його від вітру, ворогів та холоду.

Азалія Едер – сива жінка років п'ятдесяти, нащадок кавалерів, худа й слабенька, чимось схожа на своє житло, вбрана в плаття, дешевше і охайніше від якого я ніколи не бачив, зустріла мене з простотою королеви.

Вітальня видалася мені завбільшки з квадратну милю, бо в ній не було нічого, крім кількох рядів книжок на нефарбованих білих соснових полицях, ковдри з клаптиків матерії, розбитого мармурового столу, волосяної канапи без волоса та двох чи трьох стільців. Та ще була картина, намальована кольоровими олівцями – букетик садових братків. Я роззирнувся, шукаючи портрет Ендрю Джексона ¹¹і висячу корзинку із соснових шишок, але їх не було.

Я поговорив з Азалією Едер і дещо хочу розповісти вам. Дитя старого Півдня, вона була дбайливо викохана в парникових умовах. Її знання були неширокі, але по-своєму глибокі й напрочуд оригінальні. Вона виховувалась удома, і її уявлення про світ грунтувалися на умовиводах та інтуїції. З таких людей і складається нечисленна, але коштовна й унікальна порода есеїстів. Доки вона говорила, я старався змахнути з рук, хоч його й не було, порох від шкіряних корінців Лемба, Чосера, Хезліта, Марка Аврелія, Монтеня та Худа. Яка вона була чудова, ця Азалія Едер! Яка цінна знахідка! В наші дні усі знають так багато – надто багато! – про справжнє життя.

Я одразу зрозумів, що Азалія Едер дуже бідна. «У неї є будинок і є в що одягнутись, але більше, видно, нічого немає», – подумав я. Отож, розриваючись між своїми обов'язками перед журналом та відданістю поетам і есеїстам, котрі б'ються проти генерала Томаса в долині Камберленд, я слухав її голос, який звучав, наче клавікорди, і розумів, що не зможу заговорити про контракт. У присутності дев'ятьох муз і трьох грацій не так-то просто звести розмову до двох центів. «Доведеться приїхати ще раз, коли я настроюсь на комерційний лад». І все-таки я сказав їй про мету свого приїзду, й ділову розмову було призначено на третю годину наступного дня.