Тоді Богдан став «свататися» трохи ориґінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, кожний раз випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові надоїло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб. На весілля з’їхалося багато озброєних людей з цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого… Весілля з сальвами, з ракетами гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки, мабуть,[17] ще при гетьманах.
Бачучи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виговорюючи ще за побиті шибки… Постать Богдана – цікава й знана на Чигиринщині, і я ще вернуся до неї.
Підвечір я розхворівся зовсім. Прийшов лікар, поставив термометер – 39,2. Лікар розводить руками: чи від ноги, чи тиф, на який захворіло вже декілька козаків.[18] В кожному разі в похід, на мороз, небезпечно, а група рано виступає. Прийшов брат із штабу, почали радитися. Лікар пропонує відправити у Медведівку до лікарні, куди відправив вже двох тифозних. Виручає господиня:
– У манастир, до гайдамаків! Там і лікар є, і черниці доглянуть краще, як у лікарні.
Братові думка подобається:
– Звичайно. Будеш у безпечному місці, між своїми. Ми ще у цьому районі пробудем деякий час, будемо певно мати зв’язок з Холодним Яром, як видужаєш – приєднаєшся. Рішаємо, що завтра господар відвезе мене підводою до манастиря. Пишу рапорт, і увечері брат приносить дозвіл та лист до отамана Чучупаки.
Рано забігають прощатися[19] старшини, козаки… група виступає. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки «стремено – до стремена» ділив бойове життя. Але це ж ненадовго…
Рішаю ще день перележати у гостинних господарів. Заживаю залишену лікарем «аспірину», господиня частує малинкою і заганяє спати на горячу піч у просо…
Увечері приходять селяни, точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їх обзнайомленість з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну раду, «яка ловила гав», про Скоропадського, «який знівечив[20] звання гетьмана», про Коцура, «який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин»; про те, як ще задовго до революції на Чигиринщині заклалася була широка підпільна[21] організація в селах, що ставила собі за ціль відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні.
Був вибраний гетьман – свій же розвинений селянин, який був у війську підстаршиною, і села, припасаючи зброю, готовилися до повстання. Була суворо захована конспірація. Але якийсь дядько похвалився під великим секретом жінці, та, так само «під секретом», – боровицькій попаді, та – попові-«малоросові», той – приставові, той викликав військо, і в наслідку багато селян, в тому числі і оповідаючий, «прогулялися» у Сибір, де не один загинув. Пригадую собі, що читав колись про «Чигиринские аграрные волнения»… Чи це не характеристичне, що революціонери Дейч і Стефанович,[22] щоби підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійности України, повторюють Залізняка і показують селянам «золоту грамоту від царя», в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характеристичне, що тут на таємних радах, уночі в лісах, селяни вибирають собі гетьмана, в той час як тоді майже на всій Україні було давно забуте і нічого не казало селянському серцю слово «гетьман». Може, тому що тут біла церква над Суботовим,[23] в якій висіла табличка «Тут був похований гетьман України Богдан Хмельницький», не дозволяла його забути.
На другий день почуваю себе трохи краще і рішаю їхати до Мотриного манастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня по-дамськи, бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.
Проїжджаю коло школи. На фронті її напис «Головківська вища початкова школа», а над ним гарно зроблена з каменю розкрита книжка. На обох сторінках написано:
«Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь – свого не цурайтесь». Коло школи з деревляними рушницями граються в війну школярі. Кричать «Слава» і «Вперед за Україну». Стримую весь час свого Абрека, який, відпочивши, просить ходу. Виїжджаю за село, і перед очима розлягається дійсно чарівний краєвид.
Головківка на горі. Від неї спускається на декілька кілометрів розлога долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого – гористим[24] хребтом, щось ніби Карпати або Кавказ в мініятюрі. Здогадуюся, що це пісчані Кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Справа, в кінці долини, – Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, іде смугою й ховається у лісі і в ярах село Мельники. Вся місцевість дійсно нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори, вкриті лісами, роблять на обрії чудові візерунки,[25] перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях куди не глянь – високі кургани-могили. Видно, що тут колись бували діла – було кого і ховати.
Впереді[26] наліво видно над лісом церковну копулу. Це Мотрин манастир, штаб гайдамаків. Через деякий час в’їжджаю в Мельники.
Село має звичайний мирний вигляд, але група парубків, що йшла по вулиці, співаючи «Серед степу на просторі», озброєна. У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під’їжджаю до них:
– Добридень, хлопці!
– Слава Україні! – відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість[27] «Здоров» вітатися «Слава Україні!», а відповідається «Україні слава!». Питаю їх, як їхати до манастиря.
– Можна їхати селом, лиш[28] сюди дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідтіль[29] проста дорога лісом.
Виїжджаю на досить круту гору, і знову стає видно монастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з’їхав з Головківської гори.
За млином знову спускаюся в село і, переїхавши місток, в’їжджаю в лісничівку – кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.
У вікні будинку зліва – обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима, справа на воротях стоїть струнка сіроока дівчина в одній легкій блюзці. Як маєш двадцять два роки, то, не дивлячись[30] на те що хворий, нехотячи задивишся і на чорні, і на сірі. І лише виїхавши з під їх «обстрілу», помічаю, що окрім дороги, по якій пішов кінь, вліво пішла друга дорога. Деякий час вагаюся, але рішаю, що їду добре, якраз в напрямку невидної зараз копули.
– Козаче! Вам до манастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! – кричить навздогін дівчина з воріт.
Повертаю коня і під’їжджаю до неї.
– А ви звідки знаєте, що мені до манастиря треба?
– Бо сюди всі козаки їздять… З хати виглядає мати:
– Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака – то боса по льоду побігла би…
– Чого ви кричите! Це не наш козак, дороги до манастиря питає.
– А ви хіба всіх своїх знаєте?
– Авжеж знаю. Їздять коло нас…
