Попід вагони[149] суєтливо бігав жидок – уповноважнений ОДТЧК, чіпляючися до жінок та селян з тлумками.[150] Грубші спекулянти, які везли більшу кількість соли, були в військовій формі, із зброєю, мали документи від різних большевицьких установ. Беремося головним чином до них. Чорнота, стоячи на плятформі з червоною пов’язкою «помнач волостной рабоче-крестьянской милиции» на рукаві, розпоряджається.

Вантажні ваґони набиті народом. Люди з тлумками обліпили дахи ваґонів, буфери, східці. В одному ваґоні, повному мішків із сіллю, – дві «панни» і сім озброєних матросів, які нікого досередини не пускають.

Брати Коцури (Свирид посередині; 1917–1920 рр.). Копію люб'язно надав Олександр Солодар.

Коли дійшла черга перевіряти цей ваґон, на дверях став кремезний матрос у формі, з револьвером в руці.

– Давай, давай дальше! Тут не пройдет номер – матросы едут!

«Старший міліціонер міського району» Йосип Оробко шарпнув двері.

– Винось мішки на плятформу!

Почувши такий наказ, «братішки», вхопивши револьвери та ґранати, вискочили з вагону.

Что?! Кого?! Да мы вас, так вашу растак… крысы тыловые! Кто за советскую власть кровь проливал?!

Чорнота підняв руку з револьвером.

– Взять на мушку!

Кільканадцять рушниць уставилося матросам в очі і груди.

– Сволота контрреволюційна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти прокляті! Здать зброю, а то переб’єм, як собак!

Один матрос шарпнувся через лаву.

Я, братишки, сейчас телеграмму дам товарищу Троцкому! Мы октябрьскую революцию завоевали!!!

Та діставши від Оробка кольбою по голові, покотився на землю. Побачивши, що жарти погані, «братішки» здали зброю та стали виносити мішки. Любуємося з Чорнотою двома мавзерами та п’ятьма новенькими наганами. У Холодному Яру здадуться…

Від київського потягу підійшов хлопець в напівсільському-напівміському одягу.

– Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою – просто біда! У нас в Києві на тім тижні двох чекістів на стації вбили. Лічать, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совітській власті по голові їздити. У вас в місті ЧК нема, здається?

– Немає. Самі справляємося.

– Якби ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта контрреволюції у міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?

Чорнота зміряв його поглядом:

– Комуніст. А вам що до того? Незнайомий перевів погляд на мене:

– Бачте, мені треба дещо з вами побалакати. Чи товариш теж член партії?

– Це наш комсомольський організатор. А в чому справа? Незнайомий «товариш» витягнув посвідку. Таємний уповноважнений київської губЧК по боротьбі з бандитизмом, їде в службовій справі до чигиринської уєздЧК.

– Бачте… мені треба особисто[151] висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди, чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села і по дорозі довідатися що треба. Може, ви деякі відомості мені дасьте?

– Ми дамо, звичайно, вам більше, як чигиринська ЧК, бо у них інформація ні к чорту!

– Про це мені і в Києві казали.

– Краще було би ще, якби ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.

– У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як з ними треба на випадок чого. Найгірше, що я місцевости не знаю. У вас є свої люди у Мельниках, Медведівці, Лубенцях?

(«Товариш», видно, добре вистудіював мапу.)

– От що, товаришу! Товариш Сім’янців має в тих селах своїх вірних людей – комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете, він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте що треба, а тоді до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою аґентуру, і коли б хто з неї побачив вас у Чигирині, а потім ви з’явилися у селах – було би підозріло. До Кам’янки теж не заходьте. Як це для вас підходить – зачекаєте отам на залізниці, товариш Сім’янців[152] передягнеться і прийде до вас.

– Я вам дуже вдячний! Це дійсно буде добре. Як моя справа добре вдасться – вас ЧК винагородить.

Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.

– Ну, браток, на ловця і звір біжить… Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло – розкаже, що то за справа у нього… Це дуже добре. Видно, щось ЧК вже задумала робити. Тільки живим з твоїх рук він вже не вийде, зрозумів?! Передягаюся і, сховавши в кишені револьвера та ґранату, виходжу на залізницю до «товариша» чекіста. Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушківки. У полі «товариш» повчає мене:

– Отож, від цієї хвилини я – хорунжий Жілінський. Служив у петлюрівському полку ім. Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився під час партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації, щоб приєднатися.

Я не стримався і усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні Жілінський – мій товариш по полку і сотні, який під час Зимового походу дезертував з частини.

– Ми, товаришу, зайдем до своїх хлопців-комсомольців, які вірні совітській владі, – але разом з тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їх настрій. Для них маскування[153] непотрібне. Але як ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто-небудь може знати, чи такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, як у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.

– Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Було би тільки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусідніх. Про це треба рознюхати заздалегідь.

– У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.

«Товариша» це заспокоює, і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між «бандитами». Оповідає про сцени розстрілів у київській ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихвалюючися[154] своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму у хлопця небагато, але нахабної сміливости дійсно не бракує, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до Холодного Яру. Каже, що походить з Києва, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернигівщині.[155] Обійшовши полем Грушківку, йдемо лісом в напрямку Мотриного манастиря. Розпитує мене, чи в манастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти[156] часу, відмовляю його. Не доходячи до манастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори.

Балакучість «товариша» зникла. Йшов задуманий, час до часу запитуючи, чи ще далеко. З наближенням до цілі ставав все сумніший. В задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блюзки. Коли я сказав, що лишилося йти не більш кілометра, став.

– Відпічнемо трохи.

Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками. Коли я запропонував іти дальше, він підвівся на ліктеві і сумно подивився на мене:

– Знаєте, нам, певне, не пощаститься. У мене передчуття якесь недобре… чогось серце ниє…

– Дурниці. Я певний, що все буде добре.

– Бачте, я вірю в передчуття… У мене вже був такий випадок. Щоби був не вернувся, вже давно зігнив би. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте, що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина на Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.