Безлімітні пакети й абонентські картки на людей. Стираєш код – отримуєш собі їх життєвий час. Що ж, інколи можна й на карточках досить довго протриматися, не змінюючи оператора. Хіба, інколи треба чекати. Якщо потрібно, само з'явиться у тебе в руці. І матимеш знову. І знову питимеш запахи і будеш знаходити приховані таланти і яскраві сторони. Може. Потім. Знову. Знову, а не ще раз. Інакше будеш прокидатися від фізичного болю з відчуттям того, що тебе не люблять. Немає нічого болючішого за пробудження поряд із такою людиною. Це так дико і неприродно. Тобі холодно і шкіра болить, як від температури. Ти йдеш до не дуже чистої ванни і вагаєшся, чистити чужою зубною щіткою зуби чи ні. А потім таки співаєш собі під ніс:

– He's not so special, so look what you've done, girl… [67]

Виходиш, сідаєш у свою машину і їдеш світ за очі, додому, бо твій дім – цілий світ, бо свого малого дому в тебе нема.

Ну от – stondig auf Achse sein [68]– я знову на шляху, у своєму перманентному стані. У приватному perpetuum mobile, як одна зі складових його космічного пального. Або як його галіме палі-во. Коротше, I'm on a roll again.

А взагалі-то, день можна швидко перемотувати вперед. Стояння в пробках, злива, зустрічі з напряжними людьми, швидкі обійми Давида (о! Ооо! Невже? З чого би то?), психоаналітик, пошук десяти марок ЛСД для аналітика, думки про те, що я надто часто думаю про гіпотетичний секс із ним, таким подібним до Джоні Депа чуваком, щоби адекватно в нього лікуватися, друзі, Стоґнєвіч, що невід'ємно поряд, ніч і машина Давида, в котрій ми втрьох бозна-як опинилися.

Знову дорога. Сповільнена їзда з мінімумом бензину. Надто швидка їзда і забагато поворотів… Глупа ніч і бетонні бордюри, що відділяють дорогу від моря, нас від смерті.

– Якщо щось там раптом, – кажу я, перекрикуючи Dеpеche Mode, – то весь відзнятий матеріал у мене в студії в компі на диску F. Папки «Trisha», «Back Up», «Projects», «Movies». Шо каму нє ясно?

Стоґнєвіч чогось регоче. Давид посміхається. Дивні люди. Хоча я й сама не відліплюю посмішки від обличчя в цей момент. Коли по-справжньому любиш життя, померти не страшно будь-коли. А в красивому місці з красивими людьми і поготів.

Біля моря вітряно. Страшенно холодно і купа зірок. Ми дістаємо з багажника куртку, карімат і АКМ, дивний подарунок мені від Давида.

– Піду зароблю бабла… – Стоґнєвіч бере автомат і виходить на безлюдну дорогу. О цій порі жоден ідіот на неї не виїде. Хіба що рибалки чи парочки, котрим ніде трахатися. Ні в тих, ні в тих бабла нема, так що Стоґнєвіч, подумавши, віддає АКМ мені.

– А тобі личить… – каже Давид Стоґнєвіч.

– А мені ні, – кажу я і стріляю в небо, цілячись у найяскравішу зірку. – ПІ shoot a moon right here out of the sky for you baby… [69] – ну от, стріляю по зорях, а співаю про місяць.

Вітер майже збиває нас із ніг. Ми сідаємо на пісок, підстеливши цей тонкий космічний карімат, єдина куртка дістається мені.

– Ну от, мені не личать автомати, я танцюю, як пральна машинка, зато мені щастить, – роблю висновок я. – Наступного разу, коли захочеш подарувати мені зброю, принеси півкілограма отрути. Впевнена, що я зумію доволі витончено її підсипати.

Ми сидимо і мовчимо. Давид то обіймає мене, то я його. Так ніби тепліше. Я мовчу про те, що давно вже не відчуваю різниці температур – дивний ефект від частої зміни кліматичних поясів. Я мовчу, бо ніхто не погодиться забрати в мене куртку.

– Ну так, падлюки, мерзнете тепер, зате думаєте: «У-у-у, які ми благородні – віддали їй курточку…»

Вони сміються і погоджуються. Я цілую ліве Давидове око. Думаю про сімдесят сім русалочок, комету чи падаючу зірку, котру я щойно бачила, і маленьку криву чорну бабцю, котру вивела молода дівчина просто з того місця, куди щойно впала зірка. Поволі звикаю до містичних вкраплень у буденному житті… Усе, що не робиться – природно. А дивуватися можна з однаковою силою кольору лаку на нігтях продавщиці в супермаркеті і тому, що дерев'яна відьма, привезена мною Давидові з Папуа, вміє трохи літати. Життя прекрасне, як відро салату олів'є.

– Знаєш, – кажу я Стоґнєвіч, коли заходжу до помешкання, куди вона ввійшла на півгодини раніше, поки я внизу прощалася з Давидом, – наступного разу, коли хтось скаже, що я секс-символ, або запитає в мене що-небудь про секс, я плюну йому в рило. Бо, бляха, реально все живе засинає у мене на колінах, варто йому до мене торкнутися! Ну що ж за нахуй такий? Ну чого я така евтаназія?! Давид собі реально хропів тільки що, глибше, ніж бачив! А я чухала йому голову.

– Боже, як же я йому заздрю! – зітхає Стоґнєвіч. – Ану йди сядь сюди… Іди-іди… о.

І вона кладе свою голову мені на коліна.

У нього життєдайна слина. Я точно знаю. Ми сидимо на даху будинку, збудованого Льотчиком у 21-річному віці. Він стане великим архітектором, я знаю це. Найкращим архітектором цієї країни, з найбільшою кількістю бабла і баб і з найменш зацофаними ідеями. Він стане. Дуже скоро. А Дафліш не стане архітектором ніколи. Sorry, kid, you'renottheone [70]. Ми п'ємо біле вино і дивимося спадінь сонця над залізницею. Не буває двох однакових заходів сонця. Не буває двох однакових 21-річних хлопчиків. Я думаю, що можу зараз бути вагітною від янгола Нуріеля і з однаковою легкістю вийшла би заміж як за нього, так і за Льотчика. З небом же, як я часто думаю, пов'язані обоє. Обоє красиві, ніжні, справді мені близькі. В обох є майбутнє. Я обох люблю. І за жодного не вийду заміж. Бо – дивіться вище – таки їх люблю. Ви можете вчергове здивуватися, як мені вдається вміщати в собі справжню любов до кількох персон одночасно… Ну, в людей же багатокамерне серце? Угу. І дві півкулі. Для парадоксальності.

…Ми лежимо на горищі вчорній ванні з червоними смугами. І з прохолодною водою. Довкола стоси антикварної цегли. Сонце ще просвічує крізь шпари між дошками і через крихітне вікно з червоним склом. Мрії збуваються. Красиві мрії збуваються завжди.

– Ну і коли це все закінчиться?! – Тріша ковтає сльози і соплі, тре долонями голі плечі на холодному вітрі. Великим пальцям ніг теж зимно. Та ще й руль багатостраждального кабріолета затиснуто між ними й сусідніми, що на руках би звалися вказівними. А пальці ніг на що вони вказують?

– Вказують на те, що в тебе дах їде! – кричить звідкілясь ізнизу Нуріель.

Так. Наводимо різкість, виходимо на загальний план. Машина летить по Московському мосту (кажуть, колись там під ним творилися нехороші справи, а тепер усі, кому не лінь, тонуть поблизу і розбиваються в автомобільних аваріях), хлопчик сидить на пасажирському сидінні, дівчинка сидить на багажнику за сидінням водія. Ногами дівчинка щосили намагається втримати кермо.

Руками втримується сама. У хлопчика руки чи то зв'язані, чи то скуті, ногою він тисне на газ.

– А бачиш, Долоріо, тепер ти вже зовсім не пищиш! – між іншим вставляє Тріша. Ти чогось куди більше стрьомаєшся, коли я руками її веду…

– Злізь, я тебе прошу, злізь! – кричить він. – Бо ми зараз вилетимо нахуй з моста!

– Нє сци, машка, я дубровскій! – песзна з яких глибин дитинства витягає фразу Тріша. – Всьо буде чотко, може, мене попустить?

– Злізь, будь ласочка-а-а!!! – Янгол, собака, трохи зменшує тиск на педаль газу.

– Відпустиш газ – уб'ю, – спокійно каже Тріша. – Виверну так, що точно злетимо. І станемо рибками. Буль-буль.

Долоріо відновлює стабільність. Зустрічні машини сигналять їм, якісь іще мажори весело махають руками і, певно, дриґають пузами у своїх джипах.