Артур – у мріях фотограф – в реалі може бути продавцем у медіа-магазині. Лівачить тим, що записує дорогущі проги по 10 грн за болванку. Девочка може бути журналісткою якогось попсовго видання, від тупості роботи її нудить, але ж треба вчасно платити за цю її стайліш рум. Має фобію: боїться мотоциклів. Це теж синхронізація: Артур боїться водити машину, бо заснути може, а вона взагалі боїться мотобайків і їздить велосипедом, бо колись у неї була на мопеді травма. (Можна цю історію зазначити в азійському антуражі – комусь Артур буде її розповідати – як девочка впала з байка, а місцеві жителі просто позбіалися і втикали, що в неї теж червона кров і як це прикольно, але нічим не допомагали і як вона сама там шукала аптеку і весь такий піздєц у ХХІ ст…)

Тому:

Цей моторолер, що з'являвся на початку, Артур збирається подарувати Сарі і допомогти їй подолати страх, що, як він вірить, стане ще одним кроком у подоланні його власної хвороби. Подарунок цінний і незвичний, його треба довезти цілим, щоби девочка вибачила його «мобільні збочення» і взагалі всіляко потішилася. Ось чому він так дбайливо протирає дзеркальце і те де.

Йому трохи стрьомно, що він зненацька може вирубатися, того й не поспішає…

FINAL:

ЕКСТ. ОБОЧИНА ДОРОГИ. ЛІС.

Артур лежить на узбіччі біля моторолера. Тепер стає зрозуміло, що він ні грама не мертвий, а просто заснув. Типу, всі з полегкістю зітхнули, бо хароший красівий мальчік, пазітівний герой буде жити і хепі-енд вашій мамі. Але ні фіґа! Дух Тарантіно і Роба Зомбі з нами! Раптом з бічної дороги виїздить «камаз», в кабіні його мерзкий бик. Йому нема коли дивитися на дорогу, він зажимає пітняву жирну бабу. У них смердюча ідилія, дальнобойщицька романтика, грає солодка мєсна поп-звезда, в кабіні фотки заморських голих тьотьок, замурзані м'які іграшки, іконки з Матінкою Божою і Св. Миколаєм, штучні ліани й гірлянди. Баба з понтом ламається, шофер мацає її цицьки, намагається запхати руку під спідницю і в рейтузи. Баба весело верещить, і в цей момент їхній «камаз» переїздить сплячого Артура…

Тут можна дати коротку нарізку з фрагментів прожитого і не прожитого життя хлопця – мрії, щасливі і не дуже будні, обличчя лікаря, котрий щось обіцяє, кохана, що на нього чекае… Але де там. Тільки переїхане і розтрощене піаніно на землі. Ось і все.

Бик за кермом, типу, нічого не помітив, він розвертається в камеру і з диким рагульським акцентом, посміхаючись своїми гнилими зубами, каже:

БИК (нагло-радісно)

БІКОЗ ЗИС ІЗ МАЙ СТОРІ!

Що з цього всього вийде, ви й самі зовсім скоро побачите, а я загадувати не буду, та й сама Тріша також не стане. Їй вистачає й купи всілякого іншого мотлоху в думках і подіях, приємних і не дуже. Із приємного було: живіт Давида, лідерство в піратських продажах фільмів за минулий тиждень, посмішка Психіатра, віза до Папуа й Нової Гвінеї, музика і бездомність. Із поганого: недостатня кількість Давида, надлишок уваги з боку маніяка (паку з червоною субстанцією жбурляв таки він, про що пізніше офіційно повідомив у підкинутому листі) і, знову ж таки, бездомність. Зрештою, якщо певна річ зустрічається двічі на протилежних полюсах – вона цілісна і має цілющі властивості. Принаймні ці два поняття Тріша вже точно не розділяла.

Юний фон Дафліш тим часом взагалі якось майже зник із її життя – така традиційна доленька колишніх чоловіків і мало-примітних коханців. Вони просто тануть, як туалетний папір під дощем, і жодних тобі чітких слідів. Ні в мемуари, ні на епітафію – як то кажуть.

– Вона егоїстичне, розмальоване заздрісне дівчисько! – отако ми, малесенькі, можемо бризкати слинкою, розповідаючи про старшу від нас на сім років Трішу.

– Вона стала дорослішою! – казна-чого захищає Трішу Стоґнєвіч.

– Ні, – не здається Дафліш, – вона, та, що мені сниться, зовсім інша. Ще не ця, ґламурно-ділова. У цієї вже нема ні мети, ні чогось святого!

Отутечки в самий раз було б бити в дзвони й підпалювати село (чи навпаки?). Ой сійся-родися, множся й не ділися, любий наш афекте! Ой заходьте, гості дорогі, сідайте зручненько, та й буде ж вам інтересне шову!

Якщо у вашій пам'яті про чувака не відклалося більше нічого, крім розміру його члена, це ще не значить, що так само нічого не відклалося у самого чувака:

– Вона подорослішала?! А в чому це виражається? В тому, що полюбила цифри і стала питати «хто його батьки»?

Не, ну ви подумайте, який нонсенс. Досить того, що вже одні батьки послали за Трішею детектива, а то й детектива у парі з маніяком. Ще одні батьківські збори Тріша б явно не подужала.

– Вона потворна як особистість! Вона… я намагаюся взагалі про неї не думати! Все! її нема!

Істерики, істерики, істерики. Чоловічі істерики печальніші за жіночі. Бо залишають таки нетривкі сліди: на стінах виїмкою від кулака чи плямою від вилитого вина. Ех, як же скучно. Зайві три бакси прибиральниці. Ліпше би просто залишалася зарубка – довжина члена на шкільній лінійці за 30 копійок.

Отже, юний Дафліш просто зник із поля зору Тріші, і навряд чи вона бодай здогадувалася про такі діалоги, що ми їх щойно чули. Її переймали головно дві речі – мистецтво і секс. А секс наразі мав ім'я Давид.

Давид мав ще купу практичних імен: Невизначеність, Незрозумілість, Фатальність. Роль його здавалася настільки доленосною, що Тріша Торнберґ, побачивши вже всього різного за своє життя, раз по раз прозрівала. Давид своєю безпосередністю і відсутністю канонічної турботи й відданості Тріші змушував її бачити «себе та інші звичні речі» геть по-новому.

І справа тут навіть не в сексі, хоча йому належить неабияке місце у житті 21-річного хлопчика. А втім… зрештою, неабияку роль секс грає і в житті зрілого 45-річного мачо-мена, тільки от навряд чи у самозакоханого «фатального генія» щось може вийти з такою юнацькою легкістю й невимушеністю. Варто закінчити, як починається знову, тобі 21, ти не акцентуєшся на власній нев'їбєнності, на тому, який ти розкішний коханець тощо тощо. Ти просто робиш це природно, ерекція у тебе не зникає, варто лише все насухо чи намокро витерти, щоб уникнути непотрібних ризиків. Їх у тебе і так вистачає: на картингу, на скелях, за кермом спортивного авта, на сноуборді, на обіді у Тріші Торнберґ, при безперервній замороченості самоідентифіка-цією…

Хай живуть 21-річні хлопчики. І тепер, і коли мені стукне 51, і через сто років по моїй смерті. Бо їхнім є Царство Життя.

Якось Тріша була трохи випала з хронології подій. Ну, скажімо, це для неї не рідкість, але, погодьтеся, трохи дивно, якщо не можеш точно пригадати, коли сталося щось яскравіше й виразніше, ніж похід за їдлом у супермаркет, інтерв'ю на тупому FM-радіо чи рандеву з інвестором.

Так от, одного ранку Тріша просто собі прокинулася в другій половині дня (ранок у кожного свій) і з'ясувала, що в холодильнику миша повісилася. Тобто нічого там нема і навіть малий гризун покінчив би з собою від цього горя. Отак от, думаючи про етимологію цього афоризму, Торнберґ почистила зуби і повитягала кисляки з очей – краса засяяла в страшній силі. Вона загальмовано натягнула джинси, майку і кеди, щоби випхатися до кафе внизу і там зробити собі ін'єкцію кофеїну й канапіну. Можна бігти. Тобто перебирати ногами.

Вхідні двері піддалися якось важкувато. Їх чимось було підперто ззовні… І це щось провазюкалося, ледь не чвакаючи, коли Тріша нарешті відчинила двері.

– Та шо ж такое… Ой, фу!

За дверима лежав мертвий кіт із розпоротими кишками, в котрі було ввіткнуто патичок із табличкою. На табличці уже знайомим Тріші «стилем» було:

СМАЧНОГО СНІДАНКУ, ЛЮБА ТРІША.

– Ну, цього разу хоч обійшлося без «сука» і «здохни», – знизала плечима Тріша. – Молодець маніячок, не забуває стару любов.