– Малайзія, Індонезія, Філіппіни, – заявляє по телефону Давид.
– Таиланд, Лаос, В'єтнам, – відказує Тріша, сама була вона вже і там, і там… Її просто розважає таке от кидання кубиків на шкуру невбитого ведмедя: бабла ж то поки в них не зовсім до-фігіща. До того ж, Давидова мама, здається, встановила за ними стеження, тож до маніяка, що крадеться за Трішею, долучився тепер ще й якийсь горе-детектив.
– Ух, я як принцеса зі шлейфом! – Тріша хвалиться Стоґнє-віч. – Цікаво, вони разом грають у доміно чи просто мовчки їдять сємачки?
– Так чи інакше, – Стоґнєвіч випускає дим у розчинене вікно. Там якраз дико херачить дощ по дахах нашого нев'їбенно красивого міста, – вони заодно. Буквально – вони одно. Бо детектив той стопудово якийсь їхній родич. У єврейських родинах воно завжди так… А тут ти Давида ображаєш.
– Я?! Та ж бо чим?
– Ну, добре. Але навіть якщо й не ображаєш, то вже точно крадеш із добропорядної родини, а за це тобі, Торнберґ, і смерть. От тільки маніяком у моєму сні теж був хтось із твоїх мальчіків.
– А шо за сон?
– Ну, мрачнуватий, в принципі, сон. Ліпше не розказувати.
– Та ну ладно. Давай.
– Сон, коротше, про те, що ти виходиш заміж.
– За кого?
– За ***•
– Ммм.
– Там було дуже мало гостей. Все було ніби не у нас десь. Але в горах. Може, Карпати? Коротше, дивно все. І там ще мої батьки чогось були… неважливо. Коротше, тебе там намагалися вбити.
– Хто?
– Ну хтось із них – твоїх підопічних. Тільки я його не знаю тут, наяву.
– І шо – ти мене прикрила?
– Ага.
– І попали в тебе?
– Ага.
– Га-га-га! Ай вона ра-а-ан ту ю, у-у-у!!!! – верещить Тріша слова пісні горопашної Вітні Х'юстон. Та точно перевертатиметься в гробу, коли помре, канєшно. Хоча насправді такі поп-сюже-ти – ну чого брехати – час від часу зворушують і таких заслужених циніків, як Тріша.
– Ну, просто мені дико не хотілося, щоби ти помирала. Бо якось тупо – на своєму ж весіллі. А ще уві сні в мене було дике бажання побачити твою дитину… Чи то ти вже була вагітна на той час…
– Чи та дитина в мене вже десь завалялася…
– …але, може, я і не померла, бо просто дико хотіла дитину побачити.
– Н-да, на той світ фотки родичів не доходять, це точно. Ну, все одно спасіба… Дитину би я, правда, мусила назвати Стоґнєвіч, так у всіх голі-болі-вудських кінах роблять. А ім'ячко таке собі. Ну, не дуже красотне. Особливо як для дівчинки.
– Та да уж.
– А ще плюс комплекс вини, який дитина на шарік отримала! Ууу… Їй би довелося, ну там, епітафії колекціонувати, чи шо. В мене вже є один такий коріш-художник. Його хіт: «Пріхадітє пабистрєє, я вас очень жду, а меня не ждіте, я к вам не пріду».
– Ужжжас. Уявляєш собі людину, що сидить і отаке собі придумує?
– Ну, не собі, а людям добрим. За умеренную плату і почьот. Це ж так круто – купити родичу солідний пам'ятник і там ота-ке-от накрапати. І совість чиста, і перед людьми не встидно. Н-да. Не хотіла б я попасти в цільову авдиторію таких поетів.
– Да, я бик, я бик, ну і што же-е-е… На міня здесь треть зала пахо-оже! – бозна-чого починає співати Стоґнєвіч.
– О. Точно. Коли загнешся ти, я тобі шось таке от і напишу на могилці. Хай люди на цвинтарних екскурсіях потішаться. Це і буде твоя жизнь после смерті.
– Хуй тобі! – ображається Стоґнєвіч.
– О. Точно! – знову каже Тріша. – А мені Хуй поставити. Тільки ти ж пам'ятаєш – мене спалити треба. І на місці спалення – величезний гранітний Хуй. І напис на ньому: «Трішо! Ти не померла. Ти ОХУЇЛА!»
– Ну, і потім вже знана тема: всі будуть пілігримити на той твій обеліск, щоби доторкнутися хто губами, хто чим там іще, і здобути собі нехілої статевої сили.
– Ну та й Боже помагай.
– Через поле, через гай…
00:00:01:07
Мене заспокоює запах мого тіла. Десь в обід. Коли шкіру вже розігріло сонце і було трохи нервів. Тоді ти починаєш пахнути собою і самоідентифікуватися. Тоді відступає демон, котрий постійно намагається виривати тебе із тебе. Вчора йому це майже вдалося. Вбиваючи тебе, він змушує тебе почуватися опальним героєм. Дуже хитра тактика. Щоразу на неї ведешся.
Найбільше би потішився, знайшовши таку Трішину записочку, маніяк. Хоча навряд чи він просунувся б далі за словосполучення «запах тіла». Пишучи це як замітку для психіатра, Торнберґ і справді здувала зі шкіри мурашок безпідставного геройства і відвертої дурості.
Просто вчора вночі Тріша вирішила, що запросто переплюне геть усіх своїх крутих героїнь, якщо раптом житиме у… своїй машині. Бо вона бездомна і термінальна за своєю суттю. Тільки якось іще треба це матеріалізувати. Якщо хтось – як Місіма – творить життя як текст, то Тріша Торнберґ творить своє життя як фільм. Або ж вона просто випадково у цей фільм попала і не знає, як із нього викарабкуватися. А фільм ще й нещадно змінює жанри: від горора до комедії, від трилера до порно, від гангстерської дурні до сімейної драми…
– Все, я знайшла новий сюжет! – вся зарьована дзвонила Тріша до Стоґнєвіч, котра на той час повернулася вже до свого міста. – Уяви собі тьолку, котра вдень живе цілком собі ґламурним життям, катається на кабріолеті в дорогезних окулярах, пахне найвишуканішими парфумами і дозволяє собі за кермом трохи колекційного білого… Всі їй заздрять. Вона обідає по хороших кафе і весь час позіхає, бо нібито прокинулася в обід. Але це все вдень. А ввечері вона знаходить собі темний закуток де-небудь на Боричевім Току, де колись лише князі ступали, а тепер стоять якісь вагончики і смітники…
– З тобою все нормально? – боязко питає Стоґнєвіч.
– Так! Слухай далі. – Торнберґ уже навіть не плаче. Жаль до себе поступився місцем фантазії. Лібідо спасе світ, воістину! – Так от. Вона собі туди їде, виходить, відкриває багажник. А там – піжамка, плюшевий ведмідь там чи ще якась біда, зубні щітки і нічний крем. Коротше, тьолка перевдягається, розкладає сидіння свого авто, лізе в спальник, вмикає якісь староукраїнські колискові і засинає аж до ранку, до наступного свого пафосного дня. Круто?
– Угу. Нічо' так, – погоджується Стоґнєвіч. – Але зараз ти поїдеш спати до Хельґи.
– Ти чо'? Шо вона тобі поганого зробила? – жахається Тріша. – Не буду я нікого напрягати. Тим більше, Хельґу. Я її люблю.
– Дурепа ти. Нікого ти не напрягает. А що Давид?
– Давид?… Давид. Додому поїхав. Там у вітчима день народження.
– І не залишився з тобою?!
– Ні. І я сама так захотіла – в машині й одна. Тільки так.
– Дурненька.
– Слухай, я вже точно скоро здурію, якщо ти ще раз видаси якийсь із варіантів цього слова.
– Ну вибач.
– Та за шо? Інколи мій мазохізм таки перемагає мій здоровий глузд… Сподіваюся, ненадовго.
– Все буде добре.
Атож, все буде добре. Навіть краще. Ми ж бо тут якраз у мейн-стрімі…
Тріша завела авто й рушила з місця. На пошуки янгола, котрий ранками за трохи невміло звареною кавою читав Газету «Angels Today» і просив не називати його імені всує. Ну, або просто не називати його цим словом Янгол, бо це так само, якби вас називали «студент» чи там «шаройобець». Того вечора він таки з'явився – дурним же щастить – кликав Трішу спати до себе на сусідню хмару, на рівні восьмого поверху, але Тріша, як коректна тьотька, все-таки зметикувала, що і в янголів бувають батьки, котрі не дуже будуть раді її з'яві о третій ночі. Знали би про все це батьки Тріші, пожаліли б її, кучеряву й дурнувату. Але про своїх батьків Тріша зараз не думала, аби не рюмсати. Янгол Нуріель Долоріо сидів із нею в авті й мовчав. Потім вони поклали голови одне одному на плечі, я вже й не знаю, як то в них вийшло, і просто мовчали. Янголу Нуріелю не треба було Трішиних слів. Бо 70% відсотків їх запросто могли виявлятися брехнею. Янгол Долоріо все те відчував і невимовно страждав, наскільки тільки можуть страждати трансцендентні створіння. Тому він просив її краще взагалі не говорити. Але все одно страждав. Бо міг, собацюра, читати Тріщині думки.