– Тобі явно треба в Африку, – скаже мені Руфус, коли я поділюся своїм захватом від Папуа, від того, як сильно відрізняється цей острів від решти Індонезії, скажу, що мені тут «як удома» і все таке інше.

– Ну й поїду в Африку. На свою неспокійну старість. От десь взимку і поїду. Побачу й усю Полінезію по дорозі.

– До речі, про старість, – скаже він, здмухуючи біляве волосся з синьо-зелених очей, – ми тут говорили нещодавно з Якко, власником того дайвінг-центру, де ти всіх залякала своєю злою пикою і суїцидальними поривами…

– Яне…

– Так от. Ні він, ні я не платимо у рідній нашій батьківщині, країні холодного літа, жодних податків. Нас виставили з системи соціального захисту, як закаканих кошенят за двері спальні. Ясно, що на жодну пенсію розраховувати не доводиться…

– Ну і що? – знизую плечима я. – Тобі що, на старості цегла на голову впаде, що ти не зможеш думати й заробляти собі далі? Хоча з твоїм способом життя може і не тільки це впасти. «Боже, не дай дотягнути до пенсії», – цитую я «Гадюкіних» українською, тож Руфус мене не розуміє і продовжує:

– Так от. Якко каже, що коли одного прекрасного дня він втомиться від океану і туристів та збагне свою нездатність працювати, то збере усі свої пожитки й продасть їх. Напхає собі мішок грошей і рушить до Колумбії. Там візьме напрокат найдорожчу з можливих машину і поїде у найбідніший квартал. Зупиниться там і просто відкриє вікно…

– Ха-ха-ха! Добре б мені тоді підрядитися працювати на компанію «Премії Дарвіна», щоб не проґавити такої яскравої пригоди. Ще й кіно на шарік зняти можна буде. Кривавий реалізм – наш метод.

Тоді ж, на питання Естер щодо того, чим я займаюся, я відповідаю – «студент», бо, по-перше, з параноєю місцевих властей професії штибу «дослідник», «журналіст» чи «фільм-мейкер» звучать аналогічно званням «шпигун», «падлюка», «ворог нації», а по-друге – я щось не запам'ятала, як ці всі слова звучать індонезійською.

Естер вкотре подає мені руку і веде нагору, до соляного озера. Легенда оповідає, що колись в долині під горою жило одне мужнє плем'я. І була собі там одна маленька й гарна дівчинка. Одного разу на війні загинули всі її родичі: тато, вуйки, стрийки, брати двоюрідні і рідні. Навіть маму і сестричок дівчинки убили. А вона, повернувшись зі схованки до села й побачивши все те лихо, не витримала і втекла сюди на гору. Тут сіла на камінь і довго-довго плакала. Поки не наплакала маленьке озерце. З того часу на його береги приходять місцеві жінки і дістають із води сіль. Роблять це вони таким чином: занурюють у ропу (не дуже солону, справді десь як сльози за концентрацією) висохлі бананові шкірки, теліпають ними, поки вони не всотають трохи солі, а тоді пережовують. Волокна дрібняться і наступного разу всотують ще більше солі. Їх знову пережовують. Аж поки не втомлюються. Потім ці напівголі красиві жінки, вбрані лише в спідниці з орхідейних мотузків і в купу прикрас довкола шиї та зап'ясть, повертаються в село. Дітей несуть на плечах і дорогою співають. Дуже дивно співають. Суміш їхніх «тарзанських» горлових трелів мелодикою дивно схожа на полісько-полтавські… Все це ллється на вас згори з джунглів. Вдома жінки сушать ті бананові шкірки, дрібнять їх і додають у їжу замість солі. Так само європейці вдома, у своєму помірному кліматі, сушать власні враження та емоції, що їх понабиралися.у тім дивнім краї, подрібнюють їх і додають восени та взимку у розважливо-нудне життя. І вже воно стає подібне не просто на чорний шоколад, а на чорний шоколад із мигдалем. А потім осінь і зима (особливо на стику) дістає нас і ми вирішуємо чкурнути кудись в Камбоджу чи в Південну Африку. А звідти вже якось легше і Батьківщину любити. Так навіть класики казали. Уявляєте собі Шевченка в папасі й кірзаках, котрий стоїть і дивиться з бугра на мисі Доброї Надії, як сходяться хвилі Атлантичного та Індійського океанів?

Естер сідає на камінь. Дві жінки, що саме добувають сіль, відчайдушно на неї репетують, махаючи руками. Естер переходить на інший бік озерця. Виявляється, вона сиділа на недозволеному камені. Саме там колись сиділа та дівчинка, і тепер її дух може розгніватися і озерце висохне. Я маю в цьому певні сумніви з огляду на метеорологічну стабільність місцевості, але мовчу про це. Хто його тут знає, що нормально, а що ні – зовсім скоро куплена мною дерев'яна статуетка місцевого дзьобатого божества буде повсякчас повертатися носом до вікна, яким би боком ти її не поставив…

Ми з Руфусом в долині Балієм, у самому серці автентичного індонезійського Папуа. Незалежна держава PNG – Папуа-Но-ва Гвінея – з її найвищими рейтингами вбивств і зґвалтувань (міжнародні компанії не посилають до своїх офісів туди службовців жіночої статі) – залишається моєю метою на наступний рік. Кажуть, там лайф-стайл місцевих мешканців значно ліпше відповідає нашим сподіванням часів студентської закваски, ніж лайф-стайл тутешніх, захоплених яванцями папуасів. Типу, папуаси – евенки, а яванці – росіяни. Типу, одні – бідні родичі, а другі – біґ бразери, а то й папіки… Бо знають, шо делать і па какім панятіям жить. У трохи більшому ресторані, в банку чи в туристичній агенції ніколи не зустрінеш за кантором темношкірого круглолицього папуаса. Здебільшого яванці з їх хитро примруженими оченятами. Рідше – балійці. Живуть тут по п'ятнадцять-двадцять років і день у день нарікають на те, як тут погано і як там, вдома (!) на Балі прекрасно, бо, мовляв, тутешні люди – варвари і жити з ними неможливо. Нікого не нагадує, нє?

А от нам із Руфусом тут жити дуже навіть можливо. Принаймні допоки його з його туристичною візою не загрібає поліція під час політичної конференції (місцеві «вороги народу» – Ру-фусові друзі) і не обіцяє депортувати з Індонезії першим же рейсом. На жаль, кінець-кінцем депортує, і мені доведеться з усіма своїми бечагами пертися самій усі ці тридцять тисяч кілометрів, вісім аеропортів і загалом сорок годин перельотів.

Ще в аеропорту Вамени місцевий гід несказанно здивував мене тим, що не здивувався з назви моєї країни.

– О, так тут був один з України… Брав у когось тур по долині на два тижні. Може, він іще й досі тут.

Гм. Цікаво, хто ти. Чогось у мене відчуття, що я тебе знаю…

– Порадити вам готель? – ввічливо нависає гід. – Є один, прямо тут, тихий, а є інший, в центрі міста, але туди місцеві люблять… ммм… приводити дівчат, ги-ги-ги, ну ви знаєте.

Готель біля аеропорту Вамени хоч і не такий совково-сюрний, як пустий ресторан в аеропорту Симферополя, все-таки залишається готелем біля аеропорту. Жити в такому – все одно, що вечеряти в тому ж ґест-хаузі, де спиш. Це конфліктує з нашою з Руфусом філософією. До того ж, місцеві бляді = місцевий колорит.

Так ми й оселилися в готелі Srikandi, де один з апартментів, сьомий, ще й називався – Manda. Слава Богу, ми жили в шостому номері.

Потім було це знайомство з Естер, красиві старі жінки, що співали, спускаючись джунглями від соляного озера до села.

– Дивна у них тут мелодика, – кажу я другові. – Пам'ятаєш, як горлопанив Тарзан у старих фільмах? Я от сьогодні підслухала, як молода мама співала колискову. Там, за розваленою будкою.

– Ну і шо?

– Та ті ж самі тарзанівські нотки, але дуже тихо й ніжно. Це тільки наші «автентичники» горлянки надривають.

– Мій один друг уже п'ять років збирає пісні по всій Індонезії. Бо вже трохи – і позникають.

– А мій друг так само збирає українські. Бо скоро крім «Прив'язали Галю» і «Горіла сосна» теж хуй що залишиться прийдешнім поколінням.

Щодо Папуа, то тут прийдешні покоління ризикували залишитися як без котек, так і без інших прив'язок до традиції. Народи, котрі ми пихато вважаємо «дикими», прогресують значно Швидше за т. зв. цивілізовані народи. Хоча перш за все беруть вони від прогресу найгівняніші його подарунки.

Ну, молоді вже не хочуть вдягатися так, як оці старі. Ми маємо європейський одяг, хочемо жити в місті… – статечно повідав наш гід, зачиняючи двері найрозбеханішого на світі джипу, щедро прикрашеного переливними зображеннями Матінки Божої, кислотно-рожевими пластиковими квітами й електричними гірляндами.