Немає потреби змальовувати те враження, яке справила на жінку рішуча відмова. Коли в її грудях заховувалося щось схоже на ніжність— а, мабуть, немає на світі жінки, цілком позбавленої цього почуття, — то вона зникла після такої одвертої відмови. Скажена лють, вражена гордість, цілий вулкан злостивості вибухнули враз, і жінка знесамовитіла, мов на неї раптом наслано. Не відмовивши жодного слова, вона заверещала так, що луна пішла лісом, кинулася на свою жертву і вчепилася в чуба, очевидячки, маючи намір вирвати його з корінням. Нелегка то була справа від неї визволитися. На щастя для полоненого, лють її була сліпа; аби жінка спрямувала свій гнів обмірковано, наслідки його виявилися б фатальні, бо безпомічний юнак опинився цілком у її владі. Отож їй пощастило тільки видерти два чи три пасма, перш ніж молоді воїни одтягли її від жертви.

Образу, що її Звіробій завдав Сумасі, сприйняли як образу всьому племені, не через те, що жінка користувалася великою пошаною, а з тої причини, що полонений зневажив гуронку.

Саму Сумаху любили не більше за ту кислу ягоду, від якої вона запозичила своє ім'я, і тепер, коли загинули її головні захисники, чоловік і брат, мало хто приховував свою до неї відразу. Проте всі вважали справою честі покарати блідолицього, котрий погордував їхньою одноплемінницею, та ще й волів померти, аніж звільнити плем'я від обов'язку утримувати вдову та її дітей. Молоді воїни виказували нетерпіння. Розчахнутий Дуб розумів, — їм кортить розпочати тортури; старшини ж очевидячки не виявляли ніякої схильності до дальшого зволікання, отож йому довелося подати знак узятися до пекельної справи.

У таких випадках індіяни мали звичку якнайсуворіше брати свою жертву на спробунок. З іншого боку, вони вважали за ганьбу виказати страх чи біль, — і полонений провокував своїх ворогів, аби вони завдали його на такі тортури, котрі прискорять йому смерть. Багато індіянських воїнів, відчуваючи, що не можуть витримати мук, придуманих з диявольською винахідливістю, яка могла б затьмарити всі пекельні вигадки інквізиції, здіймали своїх катів на глум і дошкуляли їм кпинами, кладучи в такий спосіб край своїм стражданням. Одначе до цього хитрого засобу врятуватися від жорстокості ворогів, потураючи їхнім пристрастям, Звіробоєві годі було вдатися. Він мав свої уявлення про обов'язки білої людини й твердо вирішив усе стерпіти, а себе не осоромити.

Як тільки молоді воїни зрозуміли, що можна починати, кілька найсміливіших і найнетерплячіших виступили з томагавками. Вони збиралися кидати ту небезпечну зброю, аби вцілити в дерево якомога ближче до голови жертви, водночас її не зачепивши. Вправи були ризиковані, і брати в них участь дозволяли тільки тим воїнам, що найдосконаліше володіли зброєю, аби смерть полоненого не завадила очікуваній розвазі. Проте хоч які були влучні воїни, полонений рідко виходив неушкоджений з цих змагань, а ще частіше його ненароком убивали на місці. У цьому випадку Розчахнутий Дуб та старші воїни побоювалися — раптом який-небудь запальний юнак, згадавши про долю Пантери, вирішить розквитатися з його переможцем у такий самий спосіб і, може, тією самою зброєю, від якої загинув той вояк. Отже для Звіробоя вправи з томагавками були вдвічі небезпечніші.

Та, очевидячки, всім учасникам цього змагання скорше хотілося показати свою вправність, аніж помститися за смерть товаришів. Кожен з них прагнув «переважити інших, а не задовольнити почуття помсти, і полонений являв для них просто живу ціль. Вони змагалися без злостивості, і Розчахнутий Дуб сподівався: коли молодь задовольнить своє марнославство, йому пощастить урятувати життя полоненому — ним-бо не варто було жертвувати заради спортивного завзяття.

Перший юнак, що виступив наперед, звався Ворон; досі він не мав нагоди заслужити властивіше воїнові прізвисько. Ворон більше визначався своєю хвальковитістю, аніж вправністю чи хоробрістю. Хто його знав, усі вважали — полоненому загрожує неабияка небезпека, коли Ворон став перед ним і замірився своїм томагавком. Проте юнак мав лагідну вдачу й думав лише про те, щоб кинути томагавк влучніше за товаришів. Звіробій відразу збагнув, що про нього йде не дуже добра слава, помітивши, як старші воїни його напучують. Вони б йому взагалі не дозволили брати участь у змаганні, але його батько, старий заслужений воїн, котрий залишився вдома, користався надто великою пошаною. Проте герой наш зберіг незворушний вигляд. Він уже змирився з думкою, що настала його остання година, і вважав негайну смерть од невмілої руки за ласку долі. Повеличавшись і помахавши томагавком, Ворон його нарешті кинув. Зброя полетіла млинком, одколола тріску від дерева, до якого прив'язали полоненого, за кілька цалів од його щоки, і встромилась у великий дуб за кілька ярдів позаду. Спроба була ганебно невдала, і це засвідчив регіт, який завдав юнакові великого сорому. Водночас увесь гурт одностайно, хоч і притишено, загомонів, захоплений витримкою, що її показав полонений. Він міг поворушити тільки головою: кати навмисно не прив'язали її до дерева, щоб натішитися, дивлячись, як жертва звивається, аби ухилитися від удару. Звіробій не справдив тих сподівань, зібравши всю свою силу волі й стоячи непорушно, мов дерево, до якого його прив'язали. На його місці кожен принаймні заплющив би очі, але він і того не зробив, жоден найвитриваліший і найстаріший червоношкірий воїн ніколи за подібних обставин не відмовлявся з таким презирством од цієї полегкості.

Щойно Ворон зробив свою невдалу дитячу спробу, як на його місце став Лось, воїн середнього віку, котрий прославився вмінням кидати томагавк. Усі глядачі були певні, що він виправдає їхні сподівання. Цей чоловік не визначався добродушністю Ворона, він би радо приніс полоненого в жертву своїй ненависті до всіх блідолицих, аби йому ще дужче не кортіло показати, як вправно він володіє зброєю. Він вийшов спокійно й самовпевнено, враз замірився, швидко ступив уперед і кинув томагавк. Звіробій побачив: гостра зброя летить просто на нього, і вирішив— йому кінець; проте він лишився неушкоджений. Томагавк прип'яв голову полоненого до дерева, зачепивши його волосся і глибоко встромившися в м'яку кору. Глядачі захоплено загорлали, і Лось відчув — його серце пом'якшало до полоненого, котрий, виявивши твердість, дав йому нагоду показати свою вправність.

За Лосем виступив Стрибунчик; він вискочив на середину кола, наче собака чи грайливе козеня. То був жвавий юнак, — здавалося, його м'язи не знають спочинку; він або прикидався, або й справді за звичкою не міг ходити інакше, як вистрибом. Проте він був сміливий, вправний воїн і заслужив повагу людей свого племені воєнними подвигами та мисливськими успіхами. Він давно б дістав шляхетніше ім'я, аби один значний француз не дав йому випадково це прізвисько, яке хлопець зберіг з побожною пошаною, вважаючи, що воно від великого батька, котрий живе по той бік Широкого Солоного Озера. Стрибунчик виплигував перед полоненим і загрожував йому томагавком то з одного боку, то з іншого, марно сподіваючись, що той викаже страх. Зрештою Звіробоєві урвався терпець дивитися на його кривляння, і він озвався вперше, відколи почалося випробування.

— Кидай-но, гуроне! — гукнув він. — А то твій томагавк забуде, для чого він призначений. Чому ти стрибаєш, наче олень, коли хоче показати самиці, який він моторний. Адже ти дорослий воїн і стоїш перед дорослим воїном, що зневажає тебе і твої дурні вибрики. Кидай, а то гуронські дівчата сміятимуться тобі в обличчя.