Плоти негайно відчалили до берега по підмогу, а двоє дикунів, що зосталися на помості, враз скористалися з переваг свого становища. Видершись на дах, вони зняли кілька шматків кори й прослизнули на горище. Тут до них приєдналися й інші воїни, які скоро наспіли з берега. Прорубавши бойовими топірцями дірку в брусованій стелі, чоловіка з восьмеро найсильніших індіянів зіскочило в кімнату. Тут вони засіли, добре озброєні й забезпечені харчами, готові, залежно від обставин, витримати облогу або вчинити напад. Цілу ніч воїни спокійно спали, як це властиво індіянам, коли вони перебувають у стані бездіяльності. На світанку, визирнувши у стрільниці, крізь які тільки й надходило світло та повітря знадвору, бо всі вікна були щільно приперті грубими віконницями, вони побачили: до «замку» повертається «ковчег». Збагнувши, що двоє блідолицих збираються лізти в дім через трап, ватажок ірокезів негайно вжив необхідних заходів. Знаючи природжену лютість своїх одноплемінників і не покладаючись на їхню стриманість, він забрав у них усю зброю, навіть ножі, й заховав у такому місці де її нелегко було б знайти. Натомість він заздалегідь приготував личані мотузки. Причаївшись у трьох кімнатах, індіяни тільки й чекали сигналу, аби кинутися на майбутніх бранців.

Коли загін опинився в будинкові, воїни, що залишалися надворі, поклали кору на місце, ретельно знищили всі сліди свого перебування в чужих володіннях і повернулися на берег. Один з тих воїнів саме й загубив мокасин і не спромігся його розшукати в темряві.

Якби ірокези, що Зосталися в «замкові», знали про смерть дівчини, мабуть, ніщо не змогло б врятувати життя Гаттерові й Непосиді. Але ця злощасна пригода сталася вже після того, як було влаштовану засідку, та ще й за кілька миль од «замку», в індіянському таборі, розташованому по той бік мису.

В попередньому розділі ми полишили захеканих супротивників на їхній вузенькій арені. Обізнаний з усіма прийомами кулачного бою, вельми поширеного в тодішній Америці, й особливо на прикордонні, Непосида, крім своєї велетенської сили, мав перевагу, що робила його боротьбу не такою нерівною, як можна було гадати. Тільки це й дало йому змогу протриматись так довго супроти такої кількості ворогів, бо індіяни теж недарма славляться своєю спритністю й силою в атлетичних вправах. Жоден учасник бійки серйозно не потерпів, хоч деякі дикуни по кілька разів, мов підкошені, падали з ніг. Про того, котрий полетів сторч головою на поміст, можна було сказати, що він до певного часу вибув з ладу. Серед решти індіянів дехто накульгував. Та й самому Марчеві не минулося без синців. Усім було конче потрібно хоч трохи відсапатись, і бійка на якийсь час припинилася.

Але замирення, хоч би яка причина його викликала, не могло тривати довго: надто тісна була для цього арена боротьби й надто велика небезпека якогось ворожого підступу. Всупереч тому, чого можна було чекати від Непосиди в його становищі, він перший знов кинувся битися. Чи керувався він свідомим розрахунком, гадаючи, що саме раптовий, несподіваний напад принесе йому успіх, чи то було наслідком його запеклої ненависті до індіянів — важко сказати. Проте він люто плигнув уперед і в першу мить розкидав геть усіх ворогів. Він ухопив найближчого гурона за поперек, підняв його над помостом і швиргонув у воду, мов те немовля. За кілька секунд така сама доля спіткала ще двох ірокезів, причому останній дуже забився, впавши на свого товариша, котрий уже борсався в озері. Залишилося ще четверо ворогів, і в рукопашній сутичці, без будь-якої зброї, окрім тієї, що нею обдарувала людину сама природа, Непосида сподівався легко впоратися і з цими червоношкірими.

— Ура, старий Томе! — загорлав він. — Бісові душі полетіли в озеро, й скоро я їх усіх примушу поплавати!

По цих словах жахливий удар ногою просто в обличчя скинув назад у воду індіянина, що, ухопившись за край помосту, силкувався видертись нагору. Коли розійшлися кола над місцем падіння, крізь прозору стихію Мерехтливого Свічада можна було побачити темне безпорадне тіло, розпростерте на відмілині, що на ній стояв «замок». Скоцюрблені пальці хапали пісок та водорості, наче бажали втримати життя цими останніми несвідомими корчами.

Від удару в живіт другий індіянин зігнувся, мов розчавлений хробак, і проти Непосиди лишилось власне тільки двоє супротивників. Втім, один з них був найвищий та найдужіший серед гуронів і — головне — найдосвідченіший воїн, загартований у незліченних боях та далеких походах. Він правильно оцінив велетенську міць ворога й тому беріг свої власні сили. До того ж він мав найвигідніший одяг для такого двобою — саму лиш пов'язку круг стегон. Він стояв на помості, немов жива оголена модель для прекрасної статуї, що втілює порив і мужність. Вже тільки для того, щоб схопити його, потрібна була надзвичайна вправність і сила. Проте Гаррі Марч і миті не вагався. Тільки-но впоравшись з одним ворогом, він притьмом став до герцю з другим, ще грізнішим, намагаючись і його скинути в воду. Боротьба між ними була справді жахлива. Обидва атлети переміщалися так швидко, а рухи їхні були такі блискавичні, що останній уцілілий дикун не мав жодної змоги втрутитися, навіть коли б йому стало для цього сміливості. Але подив і страх паралізували його. То був недосвідчений парубчак, і кров йому похолола в жилах, коли він зіткнувся з бурею пристрастей, що розігралися в такій незвичній для нього формі.

Спочатку Непосида хотів просто повалити ворога. Він схопив гурона за руку й за горло і, підставивши ногу, спробував перекинути його з проворністю й силою американського прикордонного жителя. Прийом цей не мав успіху, бо гурон не давав учепитися навіть за той одяг, який на ньому був, а його ноги спритно виверталися щоразу, коли Непосида підставляв свої. Далі почалася справжня колотнеча, якщо тільки можна вжити це слово там, де змагаються двоє. Тут уже годі було щось розібрати, бо тіла звитяжців так крутилися й так вигинались, що неможливо було за ними устежити. Однак ця безладна й люта бійка тривала не довше хвилини. Оскаженілий від того, що вся його сила не може нічого вдіяти проти спритності голого ворога, Непосида відчайдушно напружився і штурхонув гурона так, що той аж угруз у стіну будинку. Удар був такий жорстокий, що індіянинові забило памороки. З грудей бідолахи вихопився глухий стогін — незаперечний доказ, що червоношкірий вкрай знесилів у бою. Але він знову кинувся назустріч ворогові, розуміючи, що тільки в цьому його єдиний порятунок. Тоді Непосида вхопив індіянина за пояс, одірвав од помосту, вдарив об підлогу й навалився на нього своїм важчезним тілом. Оглушений червоношкірий опинився у цілковитій владі блідолицього ворога. Закліщивши жертві горлянку руками, Марч стиснув їх з такою несамовитою, диявольською люттю, що голова гурона перевисла через край помосту. Минула секунда, й очі дикунові полізли на лоба, язик висолопився, ніздрі роздулися, мовби ось-ось ладні були порватися. Та раптом личана мотузка із зашморгом на одному кінці прослизнула попід руками Непосиди. Другий кінець умент просилився в зашморг, і лікті велетові було відтягнено назад з такою силою, що навіть він не міг чинити опору. Враз другий зашморг стягнув кісточки, й Марч покотився помостом, мов та колода.

Врятований Непосидин супротивник проте не одразу звівся на ноги. Щоправда, він знову почав дихати, але голова йому й досі, як нежива, звисала над краєм помосту, й здавалося, ніби в нього зламана шия. Він дуже повільно приходив до тями, й лише через кілька годин зміг ходити. Кажуть, остаточно він так ніколи й не очуняв ні тілом, ні духом після цього надто близького знайомства зі смертю.