Литмир - Электронная Библиотека

Фенімор Купер

ЗВІРОБІЙ

Ілюстрації Б. БРОКА

Перекладено за виданням: Works of J Fenimore Cooper, Volume one, New Iork, 1891

РОЗДІЛ І

Є насолода в пущі лісовій,

І радість є на березі безкраїм,

І музика, коли гримить прибій

Та в небо хвилями жбурляє.

Людину я люблю, хоч ти, Природо-мати,

Мені любіша і дорожча.

З тобою я навчився забувати

І те, чим був, як був молодший,

І те, чим став під холодом років.

На лоні в тебе серцем оживаю.

Щоб виспівати це — я не знаходжу слів,

Але й мовчати сил не маю.

Байрон, «Чайльд Гарольд»[1]

На людську уяву події впливають так само, як час. Людині, що бувала в далеких мандрах і багато бачила, здається, ніби вона живе на білому світі з давніх-давен; і що багатша історія народу на важливі події, то швидше вона набуває ознак старовини. Інакше неможливо пояснити тієї солідності, якою вже встигли обрости американські літописи. Коли ми звертаємось думкою до перших днів колоніальної історії, цей період постає як далекий і темний; тисячі змін, які нижуться й нижуться в пам'яті, відсовують народження нації в таку давнину, що вона мовби губиться в тумані часу. А проте чотири життя середньої тривалості було б задосить, щоб передати з уст в уста у вигляді переказів геть усе, чого цивілізована людина досягла в межах нашої республіки. Хоча лише сам штат Нью-Йорк значно переважає населенням будь-яке з чотирьох найменших королівств Європи и усю Швейцарську конфедерацію, минуло ледь за двісті років, відколи голландці заснували свої перші поселення, вивівши цей край із стану дикості. Отже те, що здається прадавнім завдяки силі змін, стає близьке й знайоме, коли ми починаємо уважно розглядати його в строгій перспективі часу.

Цей погляд на минувшину має трохи послабити здивування, що його інакше відчув би читач, розглядаючи зображувані нами картини, а деякі додаткові пояснення перенесуть його уяву в ті конкретні умови життя, про які ми хочемо тут розповісти. Історія свідчить, що всього-то сто років тому такі поселення на східних берегах Гудзону[2] як, наприклад, Клеверак, Кіндергук і навіть Поукіпсі,[3] не вважались убезпеченими від індіянських наскоків; і на берегах тієї ж самої річки, на відстані мушкетного пострілу від верфей Олбані,[4] ще й досі стоїть резиденція молодшої парості Ван-Ренселерів,[5] із стрільницями, поробленими для захисту від того ж таки підступного ворога, хоч сама споруда належить до пізнішого часу. Подібні пам'ятки дитинства нашої країни можна зустріти повсюдно в тих місцях, що їх нині вважають за справжні вогнища американської цивілізації, і це яскраво доводить, що всі наші нинішні засоби захисту від ворожих наскоків та насильств виросли в проміжок часу, лише трохи довший за одне людське життя.

Події цієї повісті відбувалися між 1740 та 1745 роками, коли були заселені лише чотири графства колонії Нью-Йорк, прилеглі до Атлантичного океану, вузька смуга землі по берегах Гудзону від його гирла до водоспадів біля верхів'я та кілька суміжних областей по річках Могаук[6] і Шогері.[7] Широкі масиви одвічних нетрів не тільки підступали до берегів Могауку, а й сягали за саму річку і тяглися далеко в глибину Нової Англії,[8] ховаючи в зеленій гущині тубільного воїна, що у безшумних мокасинах[9] скрадався таємною і кривавою стежкою війни. Коли б оглянути з пташиного лету весь простір на схід од Міссісіпі, очам відкрився б неосяжний лісовий масив, обведений уздовж морського узбережжя порівняно вузькою смугою оброблених земель, усіяний блискотливими поверхнями озер та посічений хвилястими лініями річок. На тлі цієї грандіозної картини глухий куточок, який ми хочемо тут змалювати, видався б зовсім незначним, але ми зважуємось продовжити нашу розповідь, певні, що більш-менш точне зображення одного закутка цього дикого краю дасть досить правильне уявлення про нього в цілому, коли не зважати на дрібні й несуттєві відмінності.

Хоча б які зміни робила людина, одвічний коловорот пір року лишається незмінним. Літо й зима, час сівби і час жнив заступають одне одне в раз і назавжди заведеному порядку з дивовижною послідовністю, залишаючи людині вдячну можливість скерувати високі сили свого всеосяжного розуму на пізнання одвічних законів, яким підвладна ця нескінченна одноманітність еволюцій. Сотні років літнє сонце зігрівало верхівки благородних дубів та сосон і посилало своє тепло навіть схованому в землі чіпкому корінню, перш ніж залунали голоси, що перегукувалися в гущавині лісу, верховіття якого купалося в яскравому сяйві безхмарного червневого дня, тоді як стовбури дерев у похмурій величі бовваніли в приземних сутінках. Голоси були неоднакові й, мабуть, належали двом чоловікам, що збилися з дороги й тицялися на всі боки, розшукуючи загублену стежину. Нарешті радісний вигук сповістив про успіх, і враз по тому якийсь чолов'яга велетенського зросту виштовхався з химерного лабіринта мілких болітець на галяву, що, очевидно, утворилася частково під руйнівною дією вітру, а частково під такою ж дією вогню. Цей невеличкий простір, що чудово відкривав небо, хоч суспіль був захаращений поваленими деревами, тулився на схилі одного з тих високих пагорбів або невисоких гір, якими була обтикана майже вся довколишня місцевість.

Звіробій - doc2fb_image_03000001.png

— Ось тут можна передихнути! — вигукнув лісовик, опинившись під відкритим небом й обтрушуючись усім своїм велетенським тілом, мов здоровенний пес, який щойно вигравався із снігового замету. — Ура, Звіробою, нарешті денне світло, а отам уже й озеро!

Ще не відлунали ці слова, як другий мешканець лісу розсунув болотяні зарості й виступив на поляну. Поквапливо оглянувши свою зброю та обсмикавши пошарпаний одяг, він приєднався до товариша, що вже влаштовувався на привалі.

— Ти знаєш це місце? — спитав той, кого звали Звіробоєм. — Чи ти закричав тільки тому, що побачив сонце?

—І те й інше, парубче, і те й інше! Я пізнаю цю місцинку й анітрохи не шкодую, що бачу такого певного друга, як сонце. Тепер у нас знову всі румби компаса перед очима, і ми самі будемо винні, коли ще раз їх переплутаємо, як оце трапилося щойно. Бодай мені не бути Гаррі Непосидою, коли це не та сама поляна, де минулого літа отаборилися й прожили цілий тиждень мисливці на землю.[10] Диви, ондечки сухе галуззя їхнього куреня, а ось і джерельце. Ні, хлопче, хоч як я люблю сонце, та мені його не треба, щоб знати, коли настає день: мій живіт не поступиться перед найточнішим годинником, якого тільки можна знайти в Колонії, і він уже калатає пів на першу. Мерщій розв'язуй торбу, та зарядимося ще на шість годин бігу.

Після цієї пропозиції обидва захопилися необхідними приготуваннями до своєї, як завжди немудрої, але щедрої трапези. Ми скористаємось перервою в їхній розмові, щоб дати читачеві деяке уявлення про зовнішність цих людей, котрим призначено грати неабиякі ролі в нашій повісті.

Важко зустріти благородніший взірець квітучої мужності, ніж той, що його являв собою здоровань, який назвав себе Гаррі Непосида. Справжнє його ім'я було Генрі Марч. Та оскільки мешканці прикордонної смуги перейняли в індіянів. звичай давати одне одному прізвиська, його знали здебільша саме як Непосиду, хоч частенько звали ще й Гаррі Поспішака. Ці два прізвиська він дістав за бурхливість своєї вдачі, за нерозважність і різкість поведінки, а також за надзвичайну непосидючість, яка ганяла його з місця на місце і завдяки якій він був запанібрата в усіх поселеннях, розкиданих між британськими володіннями й Канадою.[11] Маючи шість футів чотири дюйми на зріст,[12] Гаррі, проте, був дуже пропорційно збудований, а його сила цілком відповідала велетенській постаті. Обличчя — мовби під пару прекрасній статурі — було добродушне і вродливе. Поводився він незалежно, і хоч грубість прикордонного побуту глибоко всоталася в його манери, величавість атлетичного тіла згладжувала їхню вульгарність.

вернуться

1

Віршовані епіграфи переклав Л. Солонько.

вернуться

2

Гудзон — велика річка, що бере початок в Едірондекських горах і впадає в Нью-Йоркську затоку. Названа так на честь англійського мореплавця Генрі Гудзона, який 1609 року піднявся нею до місця, де нині розташоване місто Олбані.

вернуться

3

Поукіпсі — місто на річці Гудзон, засноване голландцями 1690 року.

вернуться

4

Олбані — одне з найстаріших міст США, засноване голландцями 1623 року на березі річки Гудзон. Столиця штату Нью-Йорк.

вернуться

5

Ван-Ренселери — великі землевласники, вихідці з Голландії. Осіли поблизу міста Олбані ще в 1630 році.

вернуться

6

Могаук — притока річки Гудзон, впадає в неї трохи північніше міста Олбані.

вернуться

7

Шогері — притока річки Могаук.

вернуться

8

Нова Англія — область у північно-східній частині США, що прилягає до Атлантичного океану, її найраніше колонізували переселенці з Англії.

вернуться

9

Мокасини — індіянське взуття із шкіри, гаптоване бісером, оздоблене хутром та клаптиками кольорового сукна.

вернуться

10

Мисливцями на землю називали за тих часів людей, що блукали незайманими лісами Північної Америки, шукаючи родючих земель. Натрапивши на добру ділянку, мисливець на землю вирубував та випалював на ній ліс і розорював її. Зібравши кілька врожаїв, «мисливець» кидав цю ділянку і йшов далі, шукаючи родючої, не виснаженої посівами землі.

вернуться

11

Канадою називали тоді поселення на річці Святого Лаврентія.

вернуться

12

Тобто 190 сантиметрів.

1
{"b":"120772","o":1}