Кармод повернувся до Кармоді й проказав:

— Зважте, що машина помилилась умисне, а ви на цьому грунтуєте свої аргументи. Те, що ви отримали Виграш, — уже помилка. А залишивши його собі, ви подвоїте помилку. А подвійна побожність, як відомо, — вже злочин.

— Ха! — вигукнув, загорівшись, Кармоді.  — Щоб мати аргумент, ви саме помиляння видаєте за скоєну помилку. Таж очевидно, що це не так. Помилка існує завдяки своїм наслідкам -лише вони надають їй значення. Помилка, що не зоставила сліду, взагалі не помилка. Помилка, яку можна виправити, — ознака неглибокої побожності. І я кажу вам: краще взагалі не помилятись, ніж удаватись до побожного лицемірства! А ще я кажу так: відмовитись від Виграшу не така вже й велика втрата для мене, бо я не знаю його цінності. Та це велика втрата для благочестивої машини, цього правовірного Комп’ютера, що, виконуючи нескінченний ряд п’яти мільярдів правильних дій, терпляче чекав нагоди виявити свою Богом даровану недосконалість!

— Слухайте! Слухайте! — вигукнув Виграш.  — Браво! Ура! Влучно сказано! Абсолютно логічно й незаперечно!

Кармоді схрестив руки і подивився на спантеличеного супротивника. Він пишався собою. Земній людині без належної підготовки в будь-якому Галактичному Центрі доводиться нелегко. Вищі життєві форми, з якими там доводиться стикатись, не конче розумніші за людей. Розум серед інших речей важить не більше, ніж довгі пазурі чи міцні копита. Та чужинці мають ще багато резервних аргументів — і не тільки словесних. Представники деяких цивілізацій, наприклад, можуть буквально відговорити людині руку, а потім іще й задискутувати наявність чи відсутність кінцівки. Зустрівшись із таким, Земні Гуманоди здебільша страждали від глибокого відчуття своєї меншовартості, недолугості, невідповідності та безладності. А небезпідставність такого відчуття лише поглиблювала психічні травми. Найчастіше це закінчувалося повним психомоторним колапсом і припиненням усіх функцій, окрім чисто автоматичних. Такі захворювання можна лікувати хіба що змінивши природу Всесвіту, тобто це нереально. Отже, завдяки рішучій контратаці Кармоді уник серйозних психічних розладів.

— Доладно у вас виходить, — неохоче визнав Кармод.  — Та Виграш належатиме мені.

— Аж ніяк!

Кармодові очі зловісно спалахнули. Чиновник та Кур’єр швиденько відійшли набік, а Тоталізаторний Комп’ютер викотився з кімнати, бурмочучи:

— За невмисну помилку не карають.

Кармоді не відступився, бо відступати було нікуди.

— Стережися! — прошепотів Виграш і зменшився до розмірів кубика зі стороною в один дюйм.

З вух Кармода почулося низьке гудіння, над головою затанцював фіолетовий німб. Кармод підняв руки — з кінчиків пальців скапував розплавлений свинець. Він загрозливо ступнув уперед, і Кармоді мимоволі заплющив очі.

Та нічого не сталося. Кармоді знову розплющив очі.

За цю коротку мить Кармод, мабуть, передумав, роззброївся і тепер приязно посміхався.

— Після зрілих роздумів, — лукаво сказав він, — я вирішив відмовитися від своїх прав. Поки збудеться хоч щось передбачене, мине довгий час, надто в такій безладній Галактиці, як наша. Може, нам ще випаде зустрітися, а може, й ні, Кармоді. Не знаю, що буде для вас краще. Прощавайте, Кармоді, і щасливої вам дороги.

З цим зловісним побажанням Кармод зник. Спосіб його зникнення Кармоді видався дивним, однак ефектним.

— Ось так, — озвався Виграш, — по всьому. Сподіваюся, що ми востаннє бачили цю потвору. Ходімо до тебе додому, Кармоді.

— Слушна думка, — сказав Кармоді.  — Кур’єре! Тепер мені хочеться додому!

— Природне бажання, — погодився Кур’єр, — до того ж свідчить про правильну орієнтацію. Адже вам слід чимшвидше подаватися додому.

— То й відпровадьте мене додому. Кур’єр похитав головою.

— Це не моя справа. Я був зобов’язаний тільки доправити вас сюди.

— А чия ж то справа?

— Ваша, Кармоді, — сказав Чиновник.

Кармоді відчув, як у нього похололо в животі. Він починав розуміти, чому Кармод так легко відступився.

— Слухайте, хлопці, — сказав Кармоді, — мені незручно вас обтяжувати, але я й справді потребую допомоги.

— Добре, — пом’якшав Кур’єр.  — Давайте мені координати — і я допроваджу вас додому.

— Координати? Та я й не чув про таке. Моя планета називається Земля.

— Щодо мене, то нехай хоч Зелений Глід. Щоб я міг стати у пригоді — потрібні координати.

— Таж ви там були, — доводив Кармоді.  — Ви ж прибули на Землю і забрали мене звідти!

— То вам так тільки здається, — терпляче пояснював Кур’єр.  — Насправді ж усе було інакше. Я просто скерувався в точку, координати якої мені дав Чиновник, а він отримав їх від Тоталізаторного Комп’ютера. Я вас знайшов і привів сюди.

— А ви не можете доправити мене в ті самі координати?

— Можу і дуже легко, але там ви нічого не застанете. Галактика, до вашого відома, не статична. У ній все рухається — кожне тіло зі своєю швидкістю і за своєю траєкторією.

— А ви можете вирахувати нові координати Землі?

— Я не вмію навіть додавати у стовпчик, — гордо відповів Кур’єр.  — У мене інші таланти.

Кармоді обернувся до Чиновника:

— А ви можете? Чи Тоталізаторний Комп’ютер?

— Я також не майстер додавати, — відбувся Чиновник.

— А я прекрасно вмію додавати, — сказав Комп’ютер, укочуючись до кімнати.  — Та мої функції обмежені відбором щасливців у Тоталізаторі та пошуком їхнього перебування в межах допустимої похибки. Я знайшов вас — ви тут. Тому, власне, мені й не можна братися за цікаву теоретичну проблему з’ясування нових координатів вашої планети.

— А ви можете обрахувати, просто зласкавившись до мене? — молив Кармоді.

— На ласку я не запрограмований, — відповів Комп’ютер.  — Шукати вашу планету для мене все одно, що смажити яєчню або ж патрати наднову зоряну туманність.

— Хтось може мені допомогти?

— Не впадайте у відчай, — подав голос Чиновник.  — Служба Допомоги Мандрівникам усе владнає за одну мить. Я сам вас доправлю туди. Давайте координати вашого Дому.

— Таж я їх не знаю!

Запала коротка розгублена мовчанка. Її порушив Кур’єр:

— Хто ж тоді має знати вашу адресу, коли ви самі її не знаєте? Наша Галактика, може, й не безмежна, та все ж, хай там як, досить велика. Істота, що не знає своєї адреси, не повинна покидати домівки.

— Але тоді я цього не знав.

— Могли б запитати.

— Мені й на думку не спадало… Слухайте, ви иовинні допомогти мені. Невже так важко дізнатися, куди перемістилась моя планета?

— Неймовірно важко, — сказав Чиновник.  — «Куди» — лише одна з трьох потрібних координат.

— А які ще дві?

— Нам слід ще знати «Коли» і «Котра». Ми називаємо їх «Три К» планети.

— Називайте хоч Зеленим Глодом, — раптом прорвало Кармоді.  — Як інші життєві форми знаходять свій шлях додому?

— Їм допомагає спадковий інстинкт домівки, — пояснив Кур’єр.  — До речі, ви певні, що у вас його немає?

— Звідки у нього інстинкт домівки? — обурився Виграш.  — Хлопець ніколи не покидав рідної планети.

— І це правда, — погодився Чиновник і втомлено витер обличчя.  — От що буває, коли маєш справу з нижчими життєвими формами. Чорти б ухопили той Комп’ютер з його побожними помилками!

— Тілько одна на п’ять мільярдів, — нагадав Комп’ютер.  — Певне, це не так уже й багато.

— Ніхто вам не дорікає, — зітхнув Чиновник.  — Ніхто, зрештою, нікому не дорікає. Та нам слід вирішити, що робити з ним.

— Це велика відповідальність, — зауважив Кур’єр.

— Звичайно, велика, — погодився Чиновник.  — А як ви на те, щоб порішити його й мати спокій?

— Гей! — крикнув Кармоді.

— Я не проти, — сказав Кур’єр.

— Коли ви, хлопці, не проти, то і я за, — приєднався Комп’ютер.

— Тільки без мене, — відмежувався Виграш.  — Я не маю права втручатися, та щось тут негаразд у самій концепції.