«Так, я приймаю Виграш і всі пов’язані з ним умови». Місце в рамочці порожевіло.

— Дякую, — сказав Чиновник.  — Контракт сам засвідчив згоду сторін. Вітаю вас, Кармоді, ось ваш Виграш.

Він вручив йому яскраво обгорнуту коробку. Кармоді пробурмотів подяку й нетерпляче почав розгортати. Та не встиг, бо раптом немов буря знялася. До кімнати ввірвався приземкуватий безволосий чоловічок у блискучому вбранні.

— Ха! — вигукнув він.  — Я спіймав вас на гарячому, клянуся клутенами! Невже ви сподівалися, що зможете дати з ним драла?

Чоловічок метнувся до Виграша, та Кармоді підняв коробку над головою.

— Що ви собі дозволяєте? — запитав він.

— Дозволяю? Мені потрібен мій законний Виграш, чого ж тут іще! Я — Кармоді!

— Ні, — заперечив Кармоді, це я Кармоді.

Чоловічок застиг і з подивом утупився в нього.

— Ви видаєте себе за Кармоді?

— Не видаю себе, я і є Кармоді.

— Кармоді з планети 73С?

— Не знаю, що таке 73С, — сказав Кармоді.  — Ми називаємо свою планету Землею.

Коротший Кармоді витріщив очі. Лють на його обличчі змінилася на сумнів.

— Земля? — перепитав він.  — Ніколи не чув. Вона член Члзеріанської Ліги?

— Ні, наскільки мені відомо.

— Може, вона належить до Асоціації Незалежних Планетних Операторів? Чи до Скеготської Зоряної Співдружності? А може, до Об’єднаних Планетних Мешканців Галактики? Ні? А взагалі ваша планета — член будь-якої надзоряної організації?

— Гадаю, що ні.

— Так я і знав, — підбив підсумок коротший Кармоді.  — Тільки погляньте на нього, йолопе! Подивіться, що за худобині ви віддали мій Виграш! Подивіться на ці тупі свинячі очиці, на тваринні щелепи, рогові нігті!

— Хвилиночку, — урвав Кармоді.  — Ви не маєте права мене ображати!

— Тепер бачу, — озвався Чиновник.  — Я й справді не додивився. Не міг же я сподіватися, що…

— Якого ж чорта! — гримнув чужий Кармоді.  — Та будь-хто з першого погляду скаже, що ця істота не з 32 Класу Життєвих Форм. Ясно як день, що цей тип і близько не бачив 32 Класу. Він навіть не доріс до галактичного статусу! Ви безпросвітній бевзь, ви віддали мій Виграш нікчемній істоті, що приперлася хтозна-звідки!

— Земля! Земля! — міркував уголос коротенький чужий Кармоді.  — Здасться, я пригадую таку назву. Недавно вийшла монографія про ізольовані світи та особливості їхнього розвитку. Земля згадується там як планета, населена маніакально суперплідними підвидами. Крайня стадія речоманії. Спроба замкнутого існування в безперервному процесі нагромадження власних відходів. Коротше, Земля — це хворе місце Всесвіту. Гадаю, її вилучили з Усегалактичного плану через хронічну Космічну Несумісність. Після оздоровлення її збираються перетворити на заповідник для нарцисів.

Усім присутнім стало ясно, що сталася трагічна помилка. Викликали Кур’єра і звинуватили його в недбальстві, кажучи, що він не бачить очевидного. Чиновник затято доводив свою невинність, посилаючись на поважні причини, на які ніхто не хотів зважати.

Присутній на з’ясуванні Тоталізаторний Комп’ютер, який, власне, все й наплутав, замість вибачень і виправдань визнав свою помилку і явно пишався нею.

— Мене, — сказав Комп’ютер, — виготовили з мінімальними допусками. Я був призначений виконувати складні й точні операції з допуском не більше однієї помилки на п’ять мільярдів дій.

— Отже? — спитав Чиновник.

— А висновок очевидний. Я запрограмований на помилку, і я виконав ту програму. Вам, джентльмени, слід пам’ятати, що помилка для машини — етична категорія. Так, тільки етична. Ідеальна машина — абсурд, а спроба створити ідеальну машину — блюзнірство. Усьому живому, навіть умовно живій машині властиво помилятися. Це один з небагатьох способів відрізнити живе від детермінізму неживої матерії. Такі складні машини, як я, є перехідною ланкою від живого до неживого. Якби ми не хибили ніколи, то були б недоречні, потворні та аморальні. Джентльмени, я стверджую, що помилки — це наш спосіб ушанування того, що досконаліше за нас, але ніколи не дозволяє собі проявляти ту досконалість. Отже, якби помилка не була запрограмована в нас божою волею, то ми помилялися б спонтанно, виказуючи ту дрібку свободи, якою ми, як і все живе, наділені теж.

Всі схилили голови, бо Тоталізаторний Комп’ютер говорив про святе. Кармоді-суперник змахнув сльозу і сказав:

— Не смію заперечувати, хоч і не погоджуюся. Право помилятися — головний принцип Космосу. Машина вчинила високоморально.

— Дякую, — скромно сказав Комп’ютер.  — Радий прислужитися.

— Та всі інші, — вів далі чужий Кармоді, — просто дурня клеїли.

— Це наш непорушний привілей, — нагадав йому Кур’єр.  — Недбалість при виконанні обов’язків — наш спосіб побожно помилятися. Спосіб скромний, та на зневагу все ж не заслуговує.

— Будьте ласкаві звільнити мене від своєї медоточивої побожності, — огризнувся галактичний Кармод, а відтак звернувся до земного Кармоді: — Ти ж чув нашу розмову і, мабуть, своїм примітивним розумом хоч трохи доглупав, про що тут ішлося?

— Так, я зрозумів, — коротко відповів Кармоді.

— Тоді ти знаєш, що Виграш мій і належить мені по праву. Тому я змушений звернутися до тебе з проханням віддати його мені.

Кармоді так було й учинив. Йому вся ця пригода вже набридла і не дуже й кортіло відстоювати Виграш. Хотілося додому, хотілося сісти, обміркувати все, що сталося, годинку подрімати, випити кави й запалити сигарету.

Звичайно, приємно й Виграш отримати, та, здається, від нього більше мороки, ніж утіхи. І Кармоді вже було намірився віддати коробку, як почув приглушений шепіт:

— Не роби цього!

Кармоді швидко озирнувся і зрозумів, що голос іде з яскраво обгорнутого пакунка. Промовляв сам Виграш.

— Так давай же, — не терпілося Кармодові.  — Не тягни. У мене невідкладні справи.

— Під три чорти його! — порадив Виграш Кармоді.  — Я — твій Виграш. Немає рації мене віддавати.

Тепер усе оберталося інакше. Та все ж Кармоді був ладен віддати Виграш, бо не хотів на свою голову клопоту, та ще й на чужій території. Рука вже було подалася вперед, коли це озвався Кармод:

— Віддавай негайно, слимаку безликий! Хутко, та ще й посміхайся догідливо своєю рудиментарною пикою, бо надовго затямиш, коли я за тебе візьмуся!

— Йди під три чорти! — гарикнув Кармоді, підсвідомо переймаючи стиль Виграша.

Кармод одразу ж зметикував, що заліз куди не слід. Він дозволив собі розкіш гніватись і насміхатися — дорогі емоції, яким він, як правило, давав волю тільки наодинці у своїй звуконепроникній печері. Потішив душу, та втратив шанс на втіху. Тепер він силкувався виправити ситуацію.

— Будь ласка, вибачте, якщо я образив вас, — звернувся він до Кармоді.  — Моя цивілізація схильна до самовиразу, що подеколи набуває деструктивних форм Ви ж не винні в тім, що ви нижча життєва форма. Я й на думці не мав вас ображати…

— Я не ображаюся, — великодушно вибачив Кармоді.

— Тобто віддасте мені Виграш?

— Ні, не віддам.

— Одначе, сер, він припав мені, я виграв, справедливість вимагає…

— Виграш не ваш, — оголосив Кармоді.  — Моє ім’я вибрав авторитетний фахівець, а саме Тоталізаторний Комп’ютер. Повноважний Кур’єр повідомив мене, а відповідальний Чиновник, офіційна особа, видав мені Виграш. Отже, офіційні розпорядники, а також і сам Виграш уважають мене законним реципієнтом.

— Вмієш, дит-тинко, заливати! — похвалив Виграш.

— Але ж, любий сер! Ви ж чули самі, що Комп’ютер визнав свою помилку! І за вашою власною логікою…

— Цю обставину слід розглядати інакше, — не дав докінчити Кармоді.  — Комп’ютер не визнав свою помилку актом недбальства чи недогляду. Він засвідчив, що помилився зумисне, пройнявшись належною святобливістю. Помилка, як він сам казав, передбачена, ретельно спланована й старанно обрахована з побожних міркувань, гідних усякої шани.

— Та він сперечається, як боркіст, — ні до кого не звертаючись, констатував Кармод.  — Якби не знаття, то можна було б подумати, що це голос розуму, а не огидне й сліпе наслідування штампів. Та я все ж розтрощу його пискляві викрутні громовим ударом неспростовної логіки!