Та час не жде, тож досить цих нікому не потрібних прибирань!

Поклавши до кишені «годинника», Джільберт вийшов на вулицю.

«Ти винний у тому, що дозволив обдурити себе, тож негайно шукай виходу! Давні помилки належить виправляти!»

Людей на вулиці було небагато. Падав дрібний дощ, схожий на одвійки далекої зливи, й обличчя перехожих здавалися як ніколи блідими та виснаженими. Запах вихлопних газів змішувався з солодким духом акації, яким тягнуло від скверу.

Джільберт побрів, куди очі світять, й незабаром зумер на «годиннику» озвався слабким, немов тремтінн і нерва, звуком: ага, здається, він реагує на добродія в сірому плащі, котрий пішов до кіоска по газети. Джільберт негайно ж присусідився. «Он як? Вже й на вулиці нас супроводжує «всюдисуще око»? Багато встигли! Тільки ж де вони цю штуку ховають? Де її взагалі можна заховати? В одязі? Малоймовірно, бо ж одяг знімають, перуть, віддають до чистки. Взуття? Теж ненадійна А парасоль можна забути, загубити…»

Чоловік у плащі заходив до крамниць, купував фрукти, хліб, і врешті, прискоривши кроки, завернув у тихий провулок, спинився біля одного з стандартних будинків і почав шукати ключа. Ціла низка їх виявилася на дні господарської сумки.

«Звичайно ж! У винахідливості «гігієністам» не відмовиш!»

Намагаючись ступати безшелесно, Джільберт впритул наблизився до незнайомця й тихо йому сказав:

— Будь ласка, трішечки уваги…

Очі вже літнього чоловіка глянули на нього гостро й насторожено:

— Що вам від мене треба?

— Послухайте мене. І постарайтесь зрозуміти правильно. Будь ласка, схиліться до мене, бо нас підслуховують.

Джільберт і далі щось прохально белькотів, відчуваючи, що його голос непевний, а слова непереконливі: між ним і незнайомим таки ж була стіна, одвічна стіна і нерозуміння, крізь яку так важко пробитися навіть з найкращими намірами. Ні, йому нічого соромитись сввїщ студентських років: у модній концепції «розтуленої долоні», яку він так палко тоді сповідував, і справді багато привабливого. «Повір мені, бо я як є перед тобою, сприйми голос душі моєї, наче пісню…» Якою ж гіркою іронією обернулися ці гарні слова!

«Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу, — прозвучав у ньому застережний голос. — За нами, стежать — вже обома… Не думай про білу мавпу…»

«Людино, справді прийми мою душу, як розтулену долоню, довірся мені, не зволікаючи, ризикни, зрештою, б в нас немає часу, немає вибору: нас обікрали раніше! ніж ми дійшли до розуміння та довіри. Зацьковані, залякані, ми все ж таки повинні вірити й допомагати один одному, інакше опинимось у в’язниці без просвітку й надії».

І те, що не змогли зробити слова, зробило мовчання: полагідніле чоловікове обличчя схилилося до Джільбертового плеча.

— Кажіть, що маєте.

— Залиште свого ключа на ґанку. Ні, я не божевільний, я хочу допомогти вам. Залиште ключа на ґанку і йдіть за мною метрів десять.

Знизавши плечима, чоловік пошпурив низку ключів під двері:

— Ну ось. І навіщо вам?

Джільберт узяв його попідруч.

Аж за чотири будинки зумер перестав попереджати про прилад ГД, й тоді Джільберт сказав:

— Ви під жорстким таємним наглядом… не знаю вже, з якої причини. Ви нещодавно загубили квартирного ключа? І мусили замовити новий? В найближчій майстерні, звичайно? Так от, у нього вмонтували «наглядач ГД». Я знаю це напевне, бо маю в кишені прилад, який на нього реагує.

— Спасибі… — чоловік зняв окуляри, й очі його здалися дуже добрими та оголено-беззахисними. — Я відчував, що перебуваю в чиємусь полі зору, але не думав, що це аж так серйозно. Спасибі. Слухайте, а ви ж як? Невже не боїтесь, що вас запеленгують?

— Доки це станеться, я встигну не одного попередити. Нехай ключі для вас замовить хто-небудь із знайомих і — подалі від вашого будинку…

— Та щось придумаю. Будь ласка, будьте обережні!

Трохи роздосадуваний невмінням незнайомця берегти таємниці, Джільберт поквапився відійти. Мусив про всвк випадок узяти таксі і, назвавши першу-ліпшу далеку адресу, зійти дорогою. Не дуже надійний спосіб «замести слід», але іншого не встиг придумати. Всього ще треба навчатися;..

Того дня повернувся додому пізно — мокрий і такий стомлений, що навіть забув подивитися, чи не чатує хто на нього біля хвіртки. Втім, навряд чи в нього стачить бажання завжди й у всьому бути обережним.

Більшість перехожих, яких він попередив про необхідність остерігатися контролю Управління Гігієни Громадської Думки, йому не повірили. «Чи вартий результат такого ризику? — подумав Джільберт. — Що більше в суспільстві розмов про щирість та довір’я, то менше люди довіряють один одному. То що ж робити? А те, що і роблю. Робитиму, навіть коли до арешту встигну попередити хоч одного чоловіка. Головне, щоб люди знали: в їхніх душах і думках влаштовують обшуки, щоб не було тотальної сліпоти, а протиотрута на отруту знайдеться».

На ніч дощ подужчав, вулиця була встелена збитим кленовим листям, мов зорями. Джільберт відімкнув хвіртку свого обійстя, й назустріч йому з жалісним нявчанням вискочив кіт.

— Чого це ти розгулюєш в таку мокву, голубчику? — спитав Джільберт. — Я ж тебе, достеменно пам’ятаю, залишив у кімнаті, ще й молока тобі налив. Так уже ти солодко спав у кріслі… і кватирки були зачинені. Хто ж тебе випустив, як ту габровську муху з цукерниці? Що, знов у нас побували непрохані гості? Еге, знову доведеться шукати слідів їхньої діяльності… Ну що ж, нам не звикати. Але спочатку відпочинемо.

Джільберт узяв мокрого кота під плащ і сів під навісом на ґанок. Тваринка дзвінко муркотіла — приємна грудка тепла й мирного затишку, така довірлива й така далека від людських проблем.

«…Добра моя бабуся розповідала, що колись світом правили коти. Вони прагнули досконалості, та досягти її не могли, бо й найсвітліші явища мали свою тінь, бо зло чаїлося в самій природі речей, а тому і найкращі наміри оберталися своїм зворотним боком. Утримувати владу, усвідомлюючи свою безпорадність перед лихими силами, було безглуздо, й коти вирішили зректися її на користь іншої істоти — досить розумної, аби взяти на себе тягар світових проблем, й воднрчас надто обмеженої, щоб збагнути безплідність своїх зусиль. Вони обрали; людину…»

— Ну, досить спогадів! Когось вже ця легенда зації кавила.

Спустивши кота на землю, Джільберт дістав ключ. «Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу…»— и звично почав повторювати, повільно обходячи кімнату.

Черговий оператор, котрий сидів на пульті, що стжив за кварталом з умовною назвою ВВ-3— саме там жив Джільберт, — відірвався від екрана, де кривлялася й витанцьовувала якась потворна тварюка.

— Нічого не розумію! Заледве не в половини міста в думках — біла мавпа. Що б це означало? Масове божевілля, чи що?

— Біла мавпа — це з притчі про Ходжу Насреддіна, — сказав його напарник. — Цей хитрюга наказав присутнім не думати про білу мавпу, й саме тому вона всім марилася. Така вже властивість людського розуму, щоі саме про заборонене й неможливо не думати. Чесно кажучи, я й сам ще не все розумію, але… здогадуюсь, що це своєрідний шифр, що нам навмисне підставляють перший план розумової діяльності, заповнюючи його всілякими дурницями, аби в такий спосіб заховатися з чимось суттєвішим. Схоже на те, що наші спостереження втрачають сенс.

— То що ж це буде?

— Доведеться копати глибше. Недаремно ж наше Управління розширює штати.

Востаннє Максим одвідував ще старе приміщення Інституту соціальної амурології та науково обгрунтованих шлюбів, а тому здивувався, наскільки нове просторіше й пишніше: установа, з усього видно, процвітала. Глянувши на запрошення (фірмовий бланк прикрашали традиційні троянди), прочитав: другий поверх, ліве крило, 39-й кабінет.