Тут єпископ звів руки догори у тиші, що враз настала, і, довго так постоявши, нарешті мовив:

— Усі бачили, всі бачили.

Не встигла діва Калина торкнутися крайкою своєю морди жахного звіра, як він пішов за нею, немов дворовий пес за господарем своїм; воістину кажу вам — не Кожум’яку належить шанувати як переможця богобридкої потвори, бо що він, грішна людина, вартий зі своїм успадкованим від діда-поганина мечем-кладенцем, а велику цнотливицю діву Калину, що самим своїм чистим подихом відібрала в кровожерної почвари бісівську силу. А тому речу вам, діти мої, що отроку Микиті Кожум’яці належить поставити велику свічку за диво, знаряддям якого сподобився бути, а діва Калина нехай увічнить і примножить свій дар, у святому монастирі вознісшись до преподобної Євлампії, вкривши себе немеркнучою славою. Во віки віків, амінь!

Не встиг хор підхопити останнє слово, як майбутня преподобна Євлампія з великої радості, звичайно, прилюдно обійняла й поцілувала отрока Кожум’яку.

Цим вона збулася немеркнучої слави, зате стала щасливою жоною й народила дев’ять кожум’яченків.

— Тобі, маленька, зі мною ну-удно буде, — каже тітка Оксана і, присівши, зазирає мені в очі. — Ти потерпи вже, потерпи. А там і мамка твоя повернеться… Ти будеш зі мною ловкенькою дівчинкою, еге ж?

Ця велика, як дядько, тітка Оксана дуже лагідна, але дітей у неї немає, тому вона мене трохи боїться й щосили старається догодити. Відчуваючи той страх, я прагну її заспокоїти; власне, ми тільки те й робимо, що приручаємо одна одну, а тому скоро втомлюємося, коли вдвох.

Очі моєї наглядачки починають стурбовано нишпорити по кутках — ну чим би ще забавити бідну дитину? — і я рвучко обіймаю її:

— Тітко Оксано, пустіть мене гуляти!

Тітці Оксані, вочевидь, приємні мої пестощі, але вона соромиться своїх розпашілих щік, тож, потримавши цупкі долоні на моїх плечах, обережно знімає їх і чомусь пошепки запитує:

— Гуляти? Це ж як, аж за ворота?

— Трошечки-трошечки за ворота, — палко шепочу я. — Ну от на стілечки, — показую на пальцях.

— Лихо мені! А що як ти зайдеш кудись І не повернешся? Може, не треба, дитино? Я краще тобі спіймаю котика…

— Не треба котика, — й далі благаю я. — Я гулятиму перед самими ворітьми.

— Ото ж біда! — здається тітка. — Тільки ж щоб озивалася. Гукну тебе — одразу й озивайся.

Я терпляче вислуховую, куди мені не треба заходити: за огорожу, де руїни старої башти, під гору, де колючі зарості, а головне, боронь боже, щоб униз спускатися. Там вулиця!

Нарешті.

За ворітьми роблю кілька кроків, і пщ ноги мені котиться горіх — хтозна-звідки, бо дерева немає й близько. Горіхове дерево росте на тітчиній садибі, але плід, що падає з чужого, по-особливому смачний, і я шукаю, чим би розлущити шкаралупу. Камінчикій скрізь валяється багато — плескатих, білих, на дотик таких оксамитно-м’яких, що не віриться, чи можна ними щось розбити. Ну таки ж спробую — хрясь!

Аби розтягнути втіху, я не кваплюся вибирати зерня, натомість зводжу очі й роздивляюся білясте, зблякле від спеки небо. Високо-високо наді мною летить бабка, її крильця дрібно мерехтять у повітрі, й здається, що це вони нагоняють ясних пругів, які котяться й котяться дорогою. Скільки можу, я стежу за комахою, що зважилася змагатися з птахом, коли ж опускаю голову, то засліплені сонцем очі враз поймає сутінь.

Скоро мені розвидняється, і я бачу палац. Такий міг спорудити хіба що чарівник із застиглого серпневого повітря: кругла башта із синьою, в золотих зірочках банею, білі колони, візерунчаста брама, на якій дракони тримають у пащах ліхтарі… І вся ця розкіш ну зовсім близько, — та я аж ніяк не порушу тітчиної заборони, коли краще роздивлюсь її! — тож умить прискочую до казкового видива й читаю: «Стороннім вхід заборонено». Отак! Заборонено, та й годі… Ніде ні хвіртки, ні шпариночки, а залізна брама сягає самої землі.

«Гаразд. Вхід заборонено, та ж має бути лаз», — цілком резонно міркую я й негайно починаю той лаз шукати. Стіна дряпучих заростей, що від них мене застерігала тітка, в одному місці ледь розсунута; я присідаю, підібравши своє святкове платтячко, з’їжджаю кудись униз по дрібних сипучих камінцях і опиняюся перед маленьким басейном. Вода в нього дзвінко крапотить з-під розлогого кореня напіввивернутого куща.

Переконавшись, що палац, як і слід чекати, вже щез, — та й хай собі, чи ж тільки цікавого на світі, що той палац! — я ловлю своє відображення поміж сонячних зайчиків та перших обпалих листків і раптом помічаю на дні монетку. Трохи соромлячись (а чого, власне? нічийний горіх узяти можна, а п’ять копійок, що так собі лежать, нікому не потрібні, — вже й ні?..), я тягнуся по неї, й мене так обпікає холодом, що я зразу згадую про тітчине прохання:

— Тітко Оксано, гов! — гукаю.

— Агов, дитинко, гов — не заблукала?

— Та ні, я близько, — кваплюся запевнити. — Я зовсім близько, й мені тут добре…

— Ну то й гараздоньки, — і справді десь поряд жебонить тітчин голос. — Ну от і ловкенька така дитинка, старших слухає.

Останні слова моєї наглядачки даленіють і зовсім гаснуть, але те вже мене не обходить.

Я на дорозі, що круто завертає праворуч і стелиться вгору. Обіч неї, за невисокими деревами, малесенькі будиночки, а звідти чути сичання олії на сковороді і запах смаженої риби. Б’є хвостом об дерев’яний поріг, чекаючи, доки господар вийде надвір, слухняний пес, десь хрипко бубонить не зовсім справне радіо, у чиїхось руках шелестить газета.

Спека. Від неї мені аж тісно на всипаній галькою дорозі, я звертаю на притінену стежечку й обтираю обличчя подолом плаття, що враз стає вологим.

Наді мною— прив’яле листя й довгасті, яскраво-жовті плодики, а поряд — точнісінько такі, лише оранжеві. Кілька хвилин я роздивляюся два дерева, вражена тим, що в них усе однакове — і гілки, і кора, і форма тих плодів, а колір — різний. Чому? Може, це не прості ягоди, а мертві й живі?

Я неодмінно маю скуштувати їх, і хай там хоч би що зі мною станеться. Шукаючи падалиці, перебираю кожну травинку, нишпорю поміж трикутними листочками плюща, що повили каміння, — ніде нічого! Що ж, доведеться видиратися нагору. Скинувши мештики, я хоробро ставлю ногу на мовби навмисне вигнутий коліном стовбур дерева, підтягуюся на руках. Напружуюсь. Та ну ж бо! Хлопці чудово вміють лазити куди завгодно, а я що — гірша?

Яскрава блакить засліплює мені очі, й шерхкий стовбур одразу вислизає з рук. У просвіті поміж гілками бачу дротяну сітку, обплетену безліччю величезних паничиків: всі вони повернуті в один бік і здригаються, в ритмі з вееелбю піснею, що, здавалося, лине з їхніх роздутих, немов маленькі вітрила, віночків.

Сітка дротяна, отже, тут мають жити люди. А де ж вони? Чому я досі нікого не зустріла — самі лише запахи, самі лише барви та звуки, повсякчас різні, ніби сюди якимсь вітром відносить усе, що вже почули людські вуха, побачили очі, понюхали носи; все те стрімко лине повз мене і линутиме завжди, хоч би й скільки я простояла на одному місці. Де ж люди? Де?

Нарешті! Назустріч мені повільно спускається жінка, їїм6бличчя дуже знайоме і навіть рідне… ні, це не моя мати, хоч і схожа, а хто? Хто? — щосили стараюся пригадати, й тут великий горіх падає переді мною на дорогу…

— Агов, дитинко! — гукає тітка Оксана, і раптом я усвідомлюю, що досі стою перед її ворітьми, що, може, нікуди й не відходила.

Я знаходжу очима підходящий камінець, аби розлущити горіх, що впав з чужого дерева, — горіх з чужого дерева по-особливому смачний, — беру в руки, і поверхня того камінця здається мені дуже м’якою, неначе вкритою оксамитом.

«Це вже було!» — проймає раптом гострий спогад. Вражена ним, я впускаю горіх у куряву й кажу до тітки Оксани, яка спостерігає за мною, виткнувшись з-за дротяного, повитого великими паничиками паркана: