Віктор узяв до рук поставець з пробірками й за звичкою роздивився їх у промінні призахідного сонця.

З кількох складних комплексних сполук, виділених з індіанського гриба, особливо його зацікавила одна: мала в собі високореактивну групу з трьох атомів, центром якої був рідкоземельний елемент. Хіміки низкою перетворень максимально «оголили» його, зробивши доступним для вивчення в електронному мікроскопі.

Намагаючись не квапитись, Віктор виготовив з цієї речовини препарати, що називалися «плівка від мильної бульки», або мовою коридорних дотепників — «дірка від бублика»: на крихітний пухирець він наносив мікропіпеткою трохи рідини й швидко закладав її у канал зорового поля мікроскопа. Це все, що залежало від нього, — найпростішим способом «розтягти» молекули в один шар. Далі вже вмонтований у мікроскоп комп’ютер атом за атомом досліджуватиме препарат, занотовуючи на фотоплівці кожний його фрагмент.

Поклацування лічильника й спалахи цифр свідчили, що робота йде успішно. 12… 15… 21…

Віктор обібрав сухе листя з калачиків, що стояли на столику, — з дитинства любив контраст між теплою м’якістю їхньої зелені й вогненною прохолодою квітів, вкотре витер пил на письмовому столі. Можна було зварити кави й трохи посмакувати нею, але втримало відчуття вольового зв’язку з тим, що відбувалося під об’єктивом: здавалося, розслабишся на хвилину — і все піде намарне. Безглуздо, звичайно, але таким він був і потреби переінакшуватися не бачив.

32… 44… 51… Невже ця серія така коротка?

Віктор вирішив розгледіти те, що здобув, і почав одну по одній проектувати на маленький екран ще вологі мікрофотографії. Перших два десятки принесли вже звичне розчарування: групи атомів накладалися одна на одну й давали нечіткі відбитки. Що ж, не звикати: роботу доведеться повторити і вдруге, і втретє, й у двадцяте, доки не пересвідчишся, що чогось цікавого від неї годі й сподіватися. Але тридцять дев’ятий і сорок четвертий знімки змусили його радісно насторожитися, а на п’ятдесятому розмиті лінії злилися в чіткий візерунок.

Візерунок той тріпотів, немов метелик, що випадково залетів у розчинене вікно…

Стомлені очі потребували відпочинку: стуливши повіки, Віктор одразу злякався, що нічого не побачить, коли розплющиться. Та й через п’ять хвилин фрагмент індіанського запинала так само висів на стіні — тільки без барв… Це була мікрофотографія високореактивної групи з рідкоземельним елементом усередині.

…Ось і піднялася запона над загадковим світом, який Віктор невиразно передчував у дитинстві: вже з його порога приглядався до таємниці, що її так ревно заховала природа. Радикал комплексної сполуки, видобутої з індіанського гриба, заміщує якийсь компонент у довжелезній білковій молекулі, що входить до складу нервової клітини, й проектує конфігурацію своїх атомів на людську свідомість. Група ця нестійка, скоро розпадається, й екзотичні візерунки перестають переслідувати людину.

А коли спожити стійкіший трунок? Тоді він надовго вбудується в молекулярний склад людського організму і стане для нього необхідним. Тоді це наркоманія…

«Ех, Олександре, Олександре, ти ж раніше за мене міг зробити це відкриття. Коли б ти знав, від якого спадку відмовився…»

Свій тріумф на самоті Віктор спив з врочистим сумом та зосередженістю, як ритуальну чашу на поминках по тому, хто вже пішов з життя. По дядькові Геннадію.

На східному березі Криму всеньке літо дув холодний вітер. Вранці я втискався в теплі від сонця скелі і, вгорнувши коліна плащем, слухав море. Під повстю туману гухав прибій, і на моє обличчя осідав водяний пил. Вітер приносив сюди пісок, дрібні камінці, а часом клаптики паперу чи пелюстки троянд. Тоді я знав: мати знов бере Міхая з собою. Він допомагатиме їй сортувати рибу й виконуватиме дрібні доручення членів бригади. А я чекатиму на нього до вечора.

Я полюбив, я дуже полюбив цього хлопчика. Можливо, тому що він єдиний у світі вірить у те, що останні роки становить сутність мого життя. Цю невеличку скриньку, схожу на вольтметр застарілої конструкції, він сприйняв так природно, ніби давно знав про її існування. Тепер шкала на ній має поділки, й час від часу ми позираємо на стрілку, що хитається біля них. Дивне відчуття! Ніби ти дивишся у дзеркало…

Коли я приїхав сюди, шкали на приладі не було. Я шукав для нього одиницю вимірювання, й то виявилося непросто, бо в мене не було критерію радості. Я приходив на святкування вдалого захисту дисертацій, весіль і днів народжень, я крутився поряд, коли купували дорогі, давно омріяні речі: машину, імпортні меблі, — я підстерігав людську радість, як мисливець птаха. Я чув захоплені вигуки й бачив блиск в очах, та стрілка далеко від нульової поділки не відходила. Що це — недосконалість мого приладу чи нещирість людської поведінки? Людина сама не помічає, як набуває звички робити вигляд, що тішиться усталеними, всім зрозумілими цінностями, насправді ж вони сподіваного щастя не дають.

Повірити у вартісність того, що узвичаєно цінувати, неважко. Важче, виходить, оманити себе.

Першого ж дня навколо мене зібралися хлопчаки — так завжди буває, коли в невеличкому селищі з’являється нова людина. Вони спостерігали, що я робитиму, чомусь вирішили, що я художник, то ж неодмінно витягну мольберт. Але я просто сидів собі й дивився на море, їм це набридло, й незабаром з-поміж них залишився один. Виявилось, що він також любить сидіти й дивитися на море.

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Мі-хай, — сказав він, ледь запикуючись. — Михайло.

Раптом низько над нами пролопотіли крила, й рожевий птах опустився на сусідню скелю. Він здавався маленьким сонцем: сірі барви неба, землі й моря нараз ніби змішалися, і з миттєвого хаосу, із блиску пір’я й миготіння дзьоба світ навколо нас народився заново, й сірим він уже не був.

Схопившись, хлопчик обома руками затулив рота, аби не закричати з радощів, а очі його поширшали на півобличчя; я глянув за звичкою на свій прилад — стрілка оббігла неторкане поле шкали, діставшись межі. Нарешті! Ось як, виходить, мало треба для повноти людського щастя — щоб рожевий птах із довгими ногами повів свій танок на сірій скелі, мов заклинаючи якісь містичні сили. Але найбільше — треба душі, в якій здатне зродитися це відчуття.

— Птах із заповідника, — сказав я. — Він називається фламінго.

І, несподівано почервонівши, виправився: — Та ні ж бо, він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою потоваришували. Еге ж?

Хлопчик поважно й радісно кивнув головою.

«Міхай, — подумав я. — Це звучить як одиниця виміру».

Тоді й з’явилися перші позначки — від нуля праворуч — на шкалі мого приладу. Вони вимірювали радість.

Я знаю, це порівняння не кожному імпонуватиме, але МІхай справді здавався мені схожим на павучка. Маленького срібного павучка, що передбачає негоду. Міхай чутливий до чужих емоцій, як павучок до вологості: для нього «дощ» іде тоді, коли для інших ще світить сонце. Щодня на цього хлопчика обрушуються «зливи з градом».

— Міхай!

Тугий, владний голос падає в тишу, як у воду, й від нього колами розходиться луна.

— Мі-хай! Додому!

Це мати. З першого погляду вона незлюбила мене, їй не до вподоби, що хлопчик годинами сидить на скелі.

Міхай хапає мене за руку, пильно дивиться в очі, потім починає мовчки дертися нагору, Я знаю, що цієї хвилини стрілка робить різкий стрибок ліворуч.

Тим часом Міхай дуже любить свою матір й старається в усьому її слухатись.

Цього разу жінка довго й обережно спускається до мене. Я мовчу, й вона також стоїть мовчки, стояти їй незручно, бо з-під ніг осипаються дрібні камінці, й зрештою вона сідає поряд зі мною.

— Навіщо ви морочите хлопцеві голову?

— Чим? — запитую я й собі.

Чим саме, вона гаразд не знає, і це ще більше її злостить. Вона мовчки дихає, потім запитує: