— Тоді це не проблема! Гадаю, для початку достатньо хромосомного аналізу, до генного справа навіть не дійде.

— Як знаєте, бо я на цьому зовсім не розуміюся. Знайдіть мені серед шістьох такого, якому б я по смерті міг залишити свій родовий майорат, і приготуйте переконливі обгрунтування. До рук чужого маєток потрапити не може.

— А коли такими виявляться всі шестеро? Чоловік озирнувся вже від порога і, трохи постоявши, рвучко вклонився:

— Ну, я чекаю.

На запитання він не відповів.

О четвертій годині, випровадивши останню «краплину голубої крові», а нею виявилася до краю висохла бабуся з витертою до полотняної основи, зате прикрашеною діамантами театральною торбинкою, вона конче хотіла знати, в якому коліні її нащадків з’явиться, красуня блондинка з карими очима, достеменно тика, якою вона була замолоду («Можна не сумніватися, що лишок життя ця стара мріятиме про воскресіння після смерті»), Мак-Грегорі взявся вивчати мікрофотографії, щр їх приготувала лаборантка.

Фотографій було кілька серій: спочатку загальна картина всіх сорока шести людських хромосом, потім кожна хромосома окремо, її деталі й нарешті те конкретне, що становить неповторну особливість геному кожної людини. Часом воно зразу впадало в око, часом доводилось робити сто, двісті, більше знімків, і тоді підключали комп’ютер, щораз розробляючи для нього окрему програму.

Мак-Грегорі вдивлявся в ієрогліфи природи, що містили колосальну інформацію, й думав: скоро він за найтоншими деталями навчиться давати характеристику людині, якій належать хромосоми, і коли це буде щойно-народжена дитина, то передбачатиме ту павутину причин і наслідків, яку вона колись сплете власними вчинками, щоб потім битися в ній ціле життя; отже — передбачатиме долю. Від чогось ту людину можна буде застерегти, на щось націлити… О, тоді він напевне стане схожим на стародавнього чаклуна!

Мак-Грегорі відірвався од фотографій і потер стомлені очі.

— Як шкода! — гукнула з сусідньої кімнати лаборантка.

— Чого шкода? — зайшов до неї Мак-Грегорі.

— Знов родова хвороба.

— Це вас дивує? Серед наших клієнтів таких хвороб багато, бо їхні пращури занадто ревно дбали про чистоту крові. До цього треба звикнути.

— Не можу звикнути. Тут — трисомія по сьомій парі хромосом: часткова або ж повна сліпота, гостра подагра, а головне, хронічний депресивний стан нервової системи. Нещасний чоловік…

— І хто ж це?

Лаборантка простягнула картку: на ній значилось прізвище спокійного чоловіка у модерних темних окулярах. Як же вга не здогадався, що цей його клієнт просто сліпий!

— І треба ж! — зітхнув Мак-Грегорі. — Навіть кров циганки-танцівниці не допомогла. Все одно відбулося розщеплення за законом Менделя.

В обумовлений час, передаючи клієнту картки з результатами аналізів, Мак-Грегорі сказав:

— Ваші спадкоємці — всі шестеро. У всіх хромосомна картина — типова для вашого роду, що й зрозуміло, бо: спадкова інформація древніх ліній дуже стійка. Не знаю вже, як ви вийдете із становища… Але один з них — каліка, це хлопчик п’яти років.

Чоловік провів пальцями по фотографіях, ніби пробував щось у них намацати, й зітхнув:

— От його, я й шукав. Сумно, що він є, та коли вже з’явився на світ, то добре, що хоч знайшовся.

І, відчувши мовчазне здивування Мак-Грегорі, пояснив:

— Це дуже страшно — народитися скаліченим. Життя нелегке навіть для дужих та обдарованих, а як воно дається неповноцінним, ви, здорові, навіть не уявляєте. З власного досвіду знаю й холону від жаху, коли припускаю, що мій кревний родич може успадкувати нашу родинну біду без родинних статків, хай тепер уже і вельми скромних. Я обдурив вас: у мене є діти, але моя совість велить мені подбати, про цього каліку із проклятої гілки нашого роду. Саме йому я й заповім майорат за умови, щоб він передав його собі подібному. Здоровий нехай працює і дбає про себе сам, йому дісталося найбільше з усіх багатств — можливість бути щасливим і завзятим.

Чоловік шпарко пішов, несучи паку загорнутих у темний папір фотографій, немов боявся, що їх у нього заберуть. Стежачи за ним у вікно, дисциплінований Мак-Грегорі довше, ніж завжди, дозволив собі подумати про нерозв’язне протиріччя між біологічною доцільністю і гуманізмом.

І весь день радів, що перевагу віддано останньому.

Начальник експедиції Іван Кирилович поглядом наказав Олегові мовчати, однак той не стримався:

— Вибачте, а якої саме зірки це дар? Їх же в тому сузір’ї…

— Найбільші — Ригель і Бетельгейзе, — з несподіваною жвавістю озвався лама.

Вони сиділи в бібліотеці невеличкого дацану, й господар — з уважними очима на довгастому, без будь-яких вікових ознак обличчі — люб’язно пригощав їх чаєм. Переймаючись його неквапністю, всі повільно ковтали іскристо-зелену рідину в червоних зверху й молочно-білих ізсередини чашках, намагаючись не сьорбнути занадто гучно.

За горами сідало сонце, й посередині заставленої дерев’яними стелажами вузенької кімнати висіло рожеве марево, а по кутках уже соталися тіні, й від того було особливо затишно. Лама ледь усміхнувся:

— То як, молоді люди? Вам справді хочеться знати легенди, пов’язані з руїнами башти, що внизу? Вона не така й стара, як вам здається: VII–IX століття, не раніше. Якийсь час у ній зберігали дар Оріона, я вже казав. Боюся, я більше нічим не зможу бути вам корисний. А втім…

Лама метнувся до найдальшого стелажа і, трохи там попорпавшись, виніс шкіряну течку.

— Ви не образитесь, коли я на хвилинку залишу вас із цими записами? На хвилинку, а потім усе поясню.

— Ми не вміємо читати бурятською, — озвався Іван Кирилович.

— А це не бурятською. Є така думка, що ці записи місцевих легенд залишили супутники Реріад…

— Читай, Олегу, що там, — наказав начальник.

Знизавши плечима, Олег покрутив перед очима пожовклі, але списані сучасною машинкою на цілком сучасному папері аркуші, потім, трохи затинаючись, почав:

— «З книги Тристана, званого Лунем. Коли син Сонця зійшов на Землю навчити народи, з неба впав щит, який ніс силу для світу. Посередині щита поміж різних плям проступили срібні знаки, які віщували різні великі події під сонячним промінням. Явище несподіваної темряви на Сонці перейняло відчаєм свна Сонця, він упустив щит і розбив його, бо сузір’я було сповнене ворожнечі. Сила залишилась усередині».

— Тут дуже багато, — мовив Олег.

— То пропусти абзац-другий, — порадив Іван Кирилович. — Треба до ночі звідси вибратись.

— «…Кажуть, цар Соломон наказав відбити частину каменя, і взяти чистого срібла, й викувати перстень, і викарбувати на камені осяйну чашу мудрості. Але важко було синам людським володіти каменем. У храмі не залишився Той, Що Несе Вогонь.

Рожеве сяйво, що висіло посеред кімнати, враз згасло, і за вікном по-вечірньому почіткішали обриси гір. Олег перегорнув кілька сторінок.

— «…Велика помилка — заперечувати камінь. Я справді бачив його — завдовжки з мій п’ятий палець, сірий полиск, ніби на сухому плоді. Навіть знаки пам’ятаю, хоча й не зрозумів їх. Справді, я бачив камінь, знайшовши його. Кажуть, камінь сам приходить і взяти його не можна. Коли так, я дочекаюся каменя. Заради нього піду в пустелю по кінець життя».

— Благородний намір! — озвався Олег, зводячи веселі очі. — Це хоч знайоме: акридова дієта й умертвляння плоті.

— Читай без коментарів, — попросив Іван Кирилович. — Бо ж ніколи.

— «…Як до спеки й холоду звикнути треба, так треба звикнути до випромінювання каменя. Дурман проміння невидний, та подих таємниці сильніший за радій.

Поїхав посланець до хана: потрібна охорона для трьох прапорів. Ідуть люди на верблюдах: курява застує сонце. Вночі хто берегтиме камінь? Пустеля забрала його».

— Далі щось про залізну корову Лангобардів і якогось отця Сульницького, — повідомив Олег. — А ще далі, то й взагалі якийсь безглуздий набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не зрозуміло! Камінь радять носити в кістяній коробці. Оце так!