…Він зупинився над стрімким звором у Карпатах, спершись на бамбукові палиці. У глибокій ущелині сніг здавався не білим, а голубим. З’їхати вниз на лижах було б безглуздям. Яремчук обернувся назад — чорна-чорна лижня петляла між соснами. Він глянув угору — і враз біле сонце впало на верховіття, боляче запекло в очах і він звалився в ущелину. Свідомість верталася довго. Ледь-ледь вловлював людські голоси. Хтось кликав його на ім’я, але озватися не міг, нестерпно боліла права рука, напевно, зламав. Коли ж нарешті розплющив очі, побачив радісні обличчя колег.

— “Беркут” вийшов на зв’язок! Клименко просить вас.

Яремчукові важко було підвестися з-за столу. Товариші підвели його до апарата зв’язку, і Андрій Степанович уривчасто сказав:

— Дякую, хлопці. Завертайте на базу “Гера-14”. Одночасно Ярослав Демченко сповіщав із обсерваторі? про появу спалахів.

— Чому на “Геру”? — запитав біохімік командира корабля.

— Так вирішив центр. — Клименко імітував заклопотаність, хоч радість повернення, зв’язку із Землею притлумлювала інші почуття. — Яремчук не давав пояснення.

— Очевидно, для перепочинку, — сказав Житник. — Там порадяться, посперечаються і вирішать — треба йти на повторний обліт.

— Що ж, ми готові, — відповів командир. — Готові, Борисе?

— Як завжди. Тепер втрата зв’язку принаймні не лякатиме. Чорт візьми, він припинився, коли ми були з протилежного боку планети. І ретрансляційні станції не допомогли. Невже вогняний щит, опинившись між кораблем і Землею, став перешкодою? Як собі хочете, а я твердо переконаний: тим щитом водить рука тих, до кого ми необачно напрошуємося в гості.

— Невже їм з такими можливостями бракує глузду продемонструвати свою гостинність? — висловив подив Житник.

— А вони надають перевагу не ввічливості, а відвертості. Не хочуть непроханих гостей, — сказав Клименко. — Тим більше що, можливо, ми не єдині їхні сусіди по всесвіту. І пускають на поріг бажаних.

— Земляни сотні літ чекають і шукають зустрічі з космічними друзями, а тут… — біохімік Вєтров невдоволено прицмокнув язиком.

— Ми, як космічні діти, тягнемося до дорослих, — продовжував Клименко, — а дорослі стоять збоку, їм цікаво спостерігати за дитячими розвагами, силкуваннями.

— Проте дорослі вчасно подають руку, допомагають ходити, пізнавати світ, вчать, — заперечив Житник.

— Тут, гадаю, інше, — додав Вєтров. — Ми на Землі втратили і втрачаємо багато неповторних цінностей. Особливо у природі. Отож і створюємо різні заповідники з рідкісною фауною і флорою. Всесвіт, напевне, теж втрачає багато неповторного. І, можливо, Земля, як вважали фантасти, вже стала теж заповідником для тих, хто раніше освоївся в космосі. Вони не хочуть зблизитися з нами, щоб Земля мала свій природний розвиток.

— Не осягнеш, чого тут більше — гуманності, жорстокості, — промовив Житник.

— Треба бути справедливими: людина теж не осягнула себе до кінця, — сказав Клименко. — Літає у всесвіті і повзає на колінах, лягає ниць, згрібаючи каміння для пам’ятника на Землі, гине за друга і зловтішається чужою невдачею, осуджує негідні вчинки, а сама повторює їх. Мені розповідав дідусь, як під час Вітчизняної війни у Кримських горах заблукало кілька коней. Минули роки — і там уже кочував табун прудконогих мустангів. У тих, кому вдавалося бачити, як стрімко проносився він, — завмирало серце. Воля, вітер, жага, простору… Але знайшлися й ті, хто шанував себе за вміння підстрелити мустанга.

— Людина полювала ще в печерну добу і досі не позбулася цих інстинктів, — зауважив біохімік. — Ми теж, як мустанги, заблукали у всесвіті. Проте за нами не полювали— од нас відгородилися вогняним щитом.

— Можливо, це один із видів сучасного гуманного полювання, — сказав Житник. — Полюють за птахами і тваринами для зоопарків, за рибами для морських акваріумів. Полюють не вбиваючи. І ми поплавали в космічному акваріумі, наткнувшись на заборонену зону. А за нами вдоволено спостерігали гуманні мисливці. Тепер живі-здорові повертаємося на “Геру-14”…

Комфорт на “Гері-14” перевершив усі сподівання астронавтів.

— Курорт. Санаторій. Піцунда. Гагра. — Троє наче змагалися у характеристиках того, що постало перед ними. Земна природа, земний клімат. Слава творцям космічних баз відпочинку!

— Чи не навідуються, бува, сюди ті, котрі з щитом? — сміявся Клименко. — Якщо ні, їхній інтелект, треба піддати сумніву.

— Думаю, згодом такі бази заселятимуть туристи, — сказав Житник. — Космічна подорож плюс умови незгірш земних…

— Умови вони змінять, — втрутився Вєтров. — Уміють це робити дуже швидко. Натреновані на маршрутах рідної планети.

Поволі настрій астронавтів ставав елегійним, згадали, що тут до них побував екіпаж “Сфінкса”. І тут обірвалося життя командира корабля Джона Стрефорда. На одних дверях була табличка, певне, залишена друзями Джона: “Кімната Дж. Стрефорда”. Знявши шоломи, астронавти мовчки зайшли до кімнати. Невелика за розмірами, вона нагадувала номер фешенебельного готелю. Ніяких речей Стрефорда не було. Завбачливі друзі Пітер Крік і Чарлі Свенсон, мабуть, одразу врахували не тільки бажання рідних командира, а й працівників музею…

Над столом висіла чимала картина, подібна до “Золотої осені” Левітана. Житник не міг відвести очей. Здавалося, на ній весь час змінюються кольори: багряний і жовтий — на листі беріз, блакитний і світлий — на хвилях неширокої річки. Картина трішки перекосилася, і Житник став вирівнювати її. З-за полотна випав блокнот із зображенням земної кулі. Автограф свідчив, що блокнот належав Стрефордові. Житник перегорнув кілька сторінок — олівцем водила квола і непевна рука, записи були зроблені нерівним почерком. І скрізь — на полях, навіть на записах рясніли малюнки, невиразні, схожі на дитячі. Дерева, хмарки, сіножаті з копицями сіна — все це згадували астронавти, розглядаючи пожовклі сторінки.

— Хотів відтворити світ дитинства, — сказав Житник. — І, певно, соромився своїх розваг, робив це потай від Кріка і Свенсона, щоб не чути глузування. Невже невдача з космічним польотом так позначилася на психіці командира “Сфінкса”, що…

— …Він впав у дитинство? — закінчив думку борт-інженера Ветров. — Але ж ні Крік, ні Свенсон не помічали ніяких ознак захворювання, вони твердили, ніби Стрефорд до останньої хвилини залишався самим собою, що все трапилося несподівано.

— Щоб залишитися собою, він до останньої хвилини боровся з собою, — сказав Клименко. — Стрефорд вертався додому іншою людиною. Іншою. І цей блокнот, ці малюнки…

Астронавти читали перший запис: “Що за вогні привиділися мені? Що зупинило “Сфінкс”? Чому зникло бажання летіти далі?.. Пекучий біль пропікає мозок. Шукаю ліки: згадую батьків, нашу ферму з довколишніми краєвидами. Стає легше, коли малюю рідне й давно забуте. Не розумію, як міг я опинитися в космосі, а не там, де зростав. Що привело мене сюди? Чому мене не полишає цей біль, ця туга?..”

Невдовзі командир корабля “Беркут” Володимир Клименко одержав наказ стартувати з “Гери-14” до Землі.

На засіданні наукової ради у Центрі космічних польотів з доповіддю виступав Андрій Яремчук.

— …За ними пріоритет і перевага — вони першими відкрили нас, а не навпаки. Шукати засобів пробити щит було б безглуздо. Чекати вирівнювання цивілізацій на обох планетах? Навряд чи реально. Отже, залишається єдиний шлях — шлях до взаєморозуміння…

З “Гери-14” привезено щоденник Стрефорда. Його треба передати матері астронавта…

Адміністратор Палацу зірок, не підводячи голови, продовжував тасувати папери: