— Я б хотів повернутися… Але ким постану перед людьми? Наївним ідеалістом? Мимовільним злочинцем? Я не прагну безсмертя і слави. Але не хочу й ганьби, яку накликав своєю мовчанкою.

У Центрі космічних польотів розшифрували повідомлення: “Даринія — прекрасна планета. Зустрівся з Річардом Бенксом. Разом починаємо дослідження. Чекаємо у гості земляків. Майкл Роуз”.

— Нарешті ти з’явився. Ну здрастуй! — Стась ще не чув ані слова у відповідь, але вже був певен, що телефонну трубку підняв саме я.

— Твій Стась буквально зморив мене в останні дні. Дзвонив по кілька разів на добу вранці і ввечері. Ніяк не міг дочекатися твого повернення. — Дружина теж не сумнівалася, хто перший потурбував мене після відрядження.

Я відчував легку провину перед Стасем. Справді, давно домовилися разом провести відпустку в Карпатах, поблизу Говерли, де… Стась, не цікавлячись моїм самопочуттям, вирішує за обох і сповіщає:

— Замовляю квитки на завтра. До Івано-Франківська. А далі — звичним маршрутом. — І кладе трубку.

А я таки стомлений. Задушливе купе, безсонна ніч, та й усі попередні дні, проведені в довгих переїздах… Олімпіада юних фізиків у Москві, де я був з моїми двома дев’ятикласниками, закінчилася тиждень тому. Однак нові знайомі — колеги-фізики, вмовили побувати у Володимирі і Суздалі, відвідати Ясну Поляну.

Отже, ніч відпочинку вдома — і в Карпати. Дзвоню директорові школи й чую: “Ти вже третій день у відпустці. Згідно з наказом…” Дружина сідає за стіл навпроти і, подаючи каву, кидає коротке: “Коли?” Ах, вона знає про нашу домовленість із Стасем, і суперечки не буде. Відповідаю: “Завтра. Мабуть, ранковим рейсом. Не пригадую, коли перший літак…” Дружина чомусь дуже пильно придивляється до мене: “Лягай, вигляд у тебе не для альпіністського сходження”. Я погоджуюся з нею і йду під душ.

…Значить, роки йдуть, а Стась Синтита вірить у жар-птицю. Ні, жар-птиця таки була. Ми вдвох бачили її. Лише удвох. І ніхто не знає про це, бо ми ніколи і нікому не розповідали про той випадок у горах, біля Говерли. Але це було. Спочатку і я разом Із Стасем хотів хоч якось пояснити дивне явище, вигадував усілякі гіпотези, а потім облишив безплідні заняття. Тільки Стась не вгамувався й досі. І я починаю в душі жаліти друга, котрий витрачає час, зусилля, та що там — життя на розгадку явища, яке не повторюється і, можливо, не може повторитися. Ті іскри, та невеличка куля, що пірнула в хмари і розігнала їх, мовби спопелила все, чим жив мій друг. Залишено, мабуть, назавжди дисертацію, відтак — незмінна посада молодшого наукового співробітника без будь-якої перспективи, праця в лабораторії над черговими інститутськими темами (а в Стася була своя тема!). Вже давно ніхто не каже про нього: талановитий. На Стася махнули рукою. Я знаю це. І тільки я знаю те, що невідоме іншим. Стась не шкодує себе в науці, хоч, може, і йде манівцем. Він кинувся в хащу, де зблиснув вогник. І не хоче вертатися назад, блукаючи в темряві, шукає вогник, який випадково з’явився і згас. По чому ж визначити його природу? Ні диму, ні запаху… Коли я заходжу до Стася в лабораторію і чую, як він тихенько декламує: “Заворожи мені, волхве, друже сивоусий”, я починаю хвилюватися. Бо це єдина ознака того, що Стась перебуває в неймовірному напруженні. Мені не завжди вдається вийти непоміченим, тоді він запрошує: “Сідай, інформуй”. Це “інформуй” — з часів університетського студентства. Що породило нашу дружбу — не збагнути. Він друкував серйозні праці в наукових вісниках, а я ледве складав екзаменаційні сесії. Він читав Кюрі, Ландау, Курчатова, а я — Єфремова, Бєляева і Жюля Верна. У весняні дні, коли Гідропарк зманював мене вербовими котиками, Стась спілкувався з весною крізь відчинені вікна лабораторії, бо повторював чужі і проводив власні досліди. Я постійно відчував себе винним перед другом, особливо соромно було, коли він промовляв: “Заворожи мені, волхве…” Але ніколи жодного слова докору. Тільки оце: “Інформуй”.

Я починав розповідати. Одного разу спитав друга:

— Тобі справді цікаво слухати мене?

Стась відповів:

— Оповідач з тебе чудовий, але мені не тільки цікаво, а й корисно. Фантастика збуджує думку і… збагачує знаннями.

— Чому ж сам ніколи не читаєш фантастики?

— У тебе ж на неї чуття, — усміхнувся Стась. — І маєш гарний літературний смак, а я… Втім, якщо говорити серйозно, не вистачає часу. Прочитана книга — втрачений дослід. Тому даруй, що я експлуатую тебе. Зате в мене є можливості читати більше наукової літератури. Своїми розповідями ти ніби підключаєш до мене фантастичні ідеї. І, знаєш, вони десь, хай не на близькій відстані, перетинаються з науковими.

Після закінчення університету мене несподівано запросили вчителем до школи, де я проходив практику. А Стась (випускник Стась Синтита вже мав ім’я у наукових колах) прийшов до інституту теоретичної фізики. І в інституті він починав багатообіцяюче. Аспірантура, кандидатська, виступи у пресі і на симпозіумах (міжнародних!). І раптом… Наша подорож у гори, подібно до страшенної хмари, що переслідувала тоді нас, поклала тінь на діяльність Стася. Спочатку гальмування в його роботі викликало подив колег, але згодом подив змінився байдужістю, висновками, які лежать на поверхні, типу “перегорів”, “вичерпав себе”. А він горів, енергії ліє зменшувалося, і фанатизм у пошуках вкорінювався ще глибше. Я вже поклявся не залишати друга за будь-яких обставин і ситуацій, не відмовляти йому в проханнях, як правило, по-житейськи простих, адресованих мені, бо Стасеві престо ні до кого було звертатися. Хоч, повторюю, дуже шкодував, що він зійшов з тієї стежки, яка вела його у велику науку. Коли я висловив йому цю думку, Стась сказав: “Не шкодуй, бо моя справжня стежка почалася теж високо — у горах, і коли я не можу зрушити з місця, значить, мені поки що бракує сили”.

Я міг лише здогадуватися, якою силою знань володів тепер Стась. Однак чи наблизився він хоч трішки до розгадки дивного явища в горах? Як допомогти йому відшукати хоча б пір’їнку з крила жар-птиці, яка злетіла тоді вогняною кулькою в хмари, не залишивши сліду? Спало на думку подзвонити Стасеві в лабораторію: пізно, але він, напевно, ще там. Одразу ж уявляю, що саме цієї миті він повторює: “Заворожи мені, волхве…” — і не зважуюся набрати номер.

…Тоді Стась повернувся з Праги, — з якогось конгресу фізиків. Був дуже зосереджений. Отже, в його голові засіла нова ідея. Я не мав звички негайно вчиняти допит, а легковажити запитаннями не хотілося. Зрештою співавтором у будь-якому дослідженні Стася я не міг бути: надто далеко випередив мене друг і бачить, розуміє те, що сховане від мене за горизонтом.

— Ти знову цілими днями не виходитимеш з лабораторії? — запитав я Стася, гортаючи альбом з кольоровими фотографіями празьких вулиць.

— Є над чим подумати. Нові експерименти можуть забрати чимало часу, — відповів Стась.

— Жаль. Ти дуже обмежив себе у розвагах і відпочинку. В інституті — лабораторія, вдома — наукова література, знову лабораторія… Як компенсувати затрачену фізичну і розумову енергію? На скільки може вистачити тебе?

— Знаєш, мені не доводилося визначати власний потенціал. Працюю, бо працюється з задоволенням. Хоча, звичайно, наслідки можуть проявитися не лише в експериментах, — сказав Стась, дивлячись у вікно, за яким мерехтіли вечірні вогні.

— Давай поїдемо в гори, — запропонував я. Ця думка визрівала давно, і тому я вже припас для Стася вагомі аргументи. Стась мовчав, а я продовжував: — Ми старіємо. А для кожного віку — свої висоти. До Сіднея ти ще зможеш полетіти літаком, коли матимеш посивілі вуса і бороду. Тільки в гори тоді буде важко забратися. Навіть у невисокі. Навіть у Карпати. На Говерлу… Ми ж ніколи не були з тобою на Говерлі. Найвища вершина наших Карпат, яка поки що може бути доступною для нас. Поки що… Давай не втрачати можливості. Щоб ти колись в оточенні своїх молодих учнів міг сказати: “Знаєте, колеги, я у ваші літа не тільки вигрівався на чорноморських пляжах, а й долав гірські вершини”.