А в цей час до головного редактора газети, де працював Тімонен, дзвонили з Інституту космічної навігації. Обговорювалася кандидатура кореспондента, котрий міг би взяти участь у тримісячній космічній подорожі. Головний назвав Тімонена.

Вони зупинилися за кілька метрів од нього. Схвильований Бенкс гарячково намагався вгадати, звідки гості. Із Землі? Чи, можливо, з іншої планети? Невпевненими рухами показував, що можна зняти скафандри. Нарешті один із них підступив ближче, і одяг космонавта впав під ноги. Бенкс здригнувся, побачивши обличчя юнака. Той усміхався блакитними очима, простягаючи руку:

— Вітаю вас, містере Бенкс!

…Сиділи на березі неширокої річки, і Майкл Роуз не міг повірити: хіба це справді далека загадкова Даринія? Хіба він справді здійснив міжзоряну подорож? Ні, скоріше зійшов з поїзда на тихій станції і пішки дістався рідної ферми в Огайо. Вона десь недалеко, за цією річкою. Отак студентом приїздив на літні канікули і, бувало, по кілька годин замріяно просиджував з вудочкою сам а чи в сусідстві сеньйора Мартіні. То невже перед ним легендарний живий космонавт Річард Бенкс, а не огайський рибалка?

— Неймовірно, що ви — це ви… — Майкл вдихнув глибоко, на повні груди. — На подвір’ї центру встановлено пам’ятник вам і вашим друзям, Стенлі Гріффіту. Перед польотом ми довго стояли там мовчки.

— Пам’ятник мертвим і живим. Поруч. — Бенкс переживав зустріч інакше, ніж сподівався. Приречений на чекання, він був переконаний, що зустріч все-таки відбудеться. Тільки наслідки ніяк не міг передбачити. Тепер він мав багато розповісти і пояснити. Однак певності не було, чи правильно сприйматиметься його зізнання, оцінка подій, що відбулися. Бо тлумачити все можна по-різному — як виправдання, каяття або ж утвердження власних чеснот. “Ні, хай послухає мій перший гість правдиву розповідь. Не розповідь, а сповідь. І судить, як підкаже сумління”.

— А може, Майкл, краще бути пам’ятником? З ознаками людської подоби, але без думок, рухів, без вчинків, що приносять втіху і страждання.

Роуз здивоване, перевів погляд від річки на Бенкса. Не розумів, до чого мова.

— Я теж нагадував тут пам’ятник. На чужій планеті, де природа така ж? Як і на Землі. Тільки планета чомусь незаселена. А може, й заселена розумними істотами десь в інших місцях, не знаю. Бо я не зважувався, та й не хотів нікуди мандрувати звідси. Часом здавалося, що мене не послано в космос, а виштовхнуто силоміць…

— Ви не хотіли летіти?! — Майкл вп’явся очима в обличчя спохмурнілого Бенкса.

— Зовсім інше. Політ відбувся з волі незвичайної людини, але не з прикусу, ні. Однак із польотом не треба було поспішати. Лише двоє сумнівалися в його успішному завершенні — сам головний конструктор і я.

— Сумнівалися? Але ж Стенлі Гріффіт…

— Геніальна людина. Проте і в генія, виявляється, обмежені можливості. Ось хоч би й нестача часу. Гріффіт не відклав польоту, бо хотів померти зі славою, яку він заслужив. А причини для вагання були. Спроектовані двигуни не могли витримати перевантаження на зворотному шляху. Сумніви, на жаль, підтвердилися.

— І ви…

— І я все-таки полетів.

— Свідомо пішли на злочин…

— Що ж, звинувачення перше. Не безпідставне. У мене немає адвокатів. Тоді хоч вислухайте до кінця.

Напередодні польоту я залишився наодинці з Гріффітом у його кабінеті.

— Ми не можемо йти на зближення з іншими цивілізаціями, доки самі почуватимемося егоїстами і самолюбцями, — кинув я докір шефові.

— А саме прагнення полетіти першими на нову планету вже не егоїзм?

Я відчував, що шеф говорить непереконливо, щось не те, але для заперечення не знаходив достатніх аргументів. Сам губився у протиріччях.

— Мені нелегко розлучатися з тобою, — продовжував тим часом Гріффіт. — Ти один справжній учений. Нас буде двоє. Я — тут, ти — там.

— А жертви?

— Що жертви? Ми посилаємо трьох: тебе, пілота і асистента. Пілот і асистент морально готові до смерті. Вони сказали про це. Пам’ятаєш засідання великої ради? Голова комісії по підготовці польоту теж не впевнений у щасливому закінченні. Але я переконав усіх. Мені повірили.

— На жаль…

— Чому на жаль? Мій егоїзм, як ти кажеш, не такий страшний. Життя тобі гарантовано. А пілот і асистент у будь-якому випадку обезсмертять своє ім’я.

— Ви теж…

— І я. І ти. Я тридцять років чекав цього дня. Відколи молодим професором переступив поріг Інституту космічних польотів.

Гріффіт підвівся з крісла, підійшов до вікна. Він уже не обмацував мене блискучим гострим поглядом, а говорив кудись у простір. Його білі руки, сухі, старечі, зовсім не випещені, довгими пальцями вп’ялися у віконну раму. Мимоволі я подумав про орла, приборканого в клітці. Цієї миті я не бачив Гріффітових очей, але чув голос, від якого ставало моторошно.

— Поріг інституту… Тоді я піднімався мармуровими східцями до широчезних дверей і серце моє билося в грудях як дзвін. Ні, не від швидкої ходьби. Я не поспішав. Я лічив кожен свій крок і повторював одне: “Батьку, твій син іде до вершини слави. Клянусь тобі, батьку, що досягну її. Я вже в дорозі…”

У тебе нема рідних, Річарде. І я не знаю, чи клявся ти кому-небудь досягти мети. А мене супроводжував батьків наказ і заповіт. Бо батько першим повірив мені. Мій батько… Гадаєш, Річарде, він був сенатором? Мільйонером? Губернатором штату? Ні, він був звичайнісіньким автомеханіком. Коли в семирічному віці я з автомобільного мотлоху змайстрував оригінальну, хоч і нескладну машину, батько вперше за цілісінький день жодного разу не гримнув на мене за те, що я погано допомагаю в гаражі. А ввечері він сказав матері: “Хлопцеві треба вчитися”.

Я не розповідатиму, Річарде, що коштувало батькові моє навчання. Але… В коледжі я тяжко захворів. Майже півроку пролежав у невідомій клініці, а коли вийшов звідти, дізнався: то була одна з найкращих і найдорожчих клінік у США. Вдома я пережив страшне сум’яття думок і почуттів. Постарілий батько, спорожнілий будинок… “Ти не журися, сину, — тихо втішав батько. — Ти одужаї, і хай буде хвала життю. Ми збідніли. Це так. Плата за твоє лікування забрала найдорожчі речі. І віллу…”

Річарде, я ніколи не забуду батькових очей, повних сліз. Ти не відаєш, що означало продати віллу, стареньку віллу на березі моря. Вона діставалася у спадщину не одному поколінню Гріффітів. Бо у Гріффітів колись теж був багатий родич… Вілли не стало. І ми — я, мама, троє менших братів, і ніхто з іменитих знайомих уже ніколи не почуємо від батька слів, мовлених з такою гордістю і ніжністю: “Наша сім’я проведе вихідний на віллі…”

— Ти вже дорослий, Стенлі Гріффіт, — продовжував батько. — Ти мусиш будь-якою ціною закінчити навчання. Я не помиляюся в тобі, мій сину. Тебе не обмине слава. Ти матимеш гроші, свою віллу, не одержану в спадщину. Ще красивішу, куплену тобою. О, я теж хотів би побачити, як зухвалі бізнесмени вважатимуть за честь познайомитися з тобою…

Бачиш, Річарде, батько справді не помилився. Мільйони доларів стояли за кожною рискою схеми, яку я креслив, працюючи в космічному центрі. Хто з мільйонерів міг порівнятися зі мною? У мене з’явилася фантастична сума, що не піддавалася рахунку. Машини, літаки, вілли — на берегах озер і річок… Я мав усе, лише одного неспроможний був повернути — батькового життя. Він загинув задовго до того, як я дістався вершини такої слави. Його вбили — дико й безглуздо… Захмеліла компанія молодиків під’їхала до гаража, де служив батько, і захотіла навести блиск на брудних машинах. Батько був звичайним автомеханіком, але людиною гордою. Він міг швидко розібрати і скласти машину, відремонтувати її, але чистити на догоду нахабам… Молодики виявилися садистами…

Ти гадаєш, Річарде, що убивці були покарані? Як би не так! їхні родичі — найбагатші особи штату — зуміли вплинути на суд. І ось я вперше поклявся пам’яттю батька…