Науковці кількох країн світу майже одночасно дійшли висновку, що в районі Смарагдових Зір є планета з розумними істотами. Після невдачі “Сфінкса” втрачено ще п’ять років інтернаціональної співдружності вчених на підготовку польоту до планети Надія. Її назвали так, бо досі не вдавалося виявити ознак розумного життя поза межами Землі. І ось знову з’явилася надія на довгоочікувану зустріч з інопланетянами.

З космодромів ряду країн були запущені орбітальні станції для космічних досліджень. Вони працювали безвідмовно на різних віддалях від Землі — встановлена там апаратура безперервно надсилала необхідну інформацію. Всі космічні метаморфози фіксувалися станціями спостереження. Тепер для польотів обирався найсприятливіший період — небезпека для кораблів була зведена до мінімуму. Водночас станції виконували функції ремонтних баз. Пілотовані кораблі уже швартувалися біля тієї чи іншої станції.

Отже, безпека польотів гарантувалася і вони втрачали сенсаційність. Але цей…

Павло Житник дивився на екран, не вмикаючи звуку. Намагався перевести думки на щось стороннє, далеке від того, що оволоділо ним перед стартом. Сонце золотило на екрані потужну ракету, а Павло згадував куполи Печерська і Софії, осяяні вранішнім промінням. Там, на дніпрових схилах, минуло його дитинство, там він зустрічав літні світанки. Тихі і світлі, як сьогодні.

Мріялось різне. Хоч космос обживався швидко і давно, Павло ніколи не уявляв себе космічниц мандрівником. Хотів подорожувати літаком — над тайгою і Арктикою, кораблем — по морях, дерев’яним човном на веслах — тихоплинними поліськими ріками. Космос здавався малоцікавим, не стільки загадковим, як чужим. Про майбутню ж професію не думав. Спитати б, чому вступив до політехнічного, то й зараз не відповів би. Хіба? А дитяча ідея сконструювати власну машину-всюдиліт? Щоб помандрувати куди заманеться… Цієї таємниці не знає ніхто. В ефірі, мабуть, уже вкотре повторюють його біографію. Є факти з життя, неважко дещо й дофантазузати. Мовляв, ще з дитинства визначив Павло Житник своє майбутнє: у школі навчався в конструкторському гуртку, а потім — факультет автоматики і телемеханіки. Хто ж знає про його наївну дитячу мрію?

Засвітився сигнал “увага”. Павло бачить, як з могутніх опор вилущується ракета, отже, за секунду-другу… Бортінженер Житник ворухнувся в кріслі, ніби впевнюючись у його зручності й надійності. А з космодрому голос: “Щасливо, друзі! Успіхів, хлопці!” Аж ось коли легкий холодок торкнувся тіла! Павло усміхнувся про себе — наче літньої днини ввійшов у дніпрові хвилі. Вимкнув телевізор. Політ ракети був звичайним і давно знайомим. Тільки рейс… Рейс, певно, змушує землян — друзів і рідних — стежити, як віддаляється ракета. Потім буде чекання — що, як?

Відколи розпочався політ до планети Надія, директор Інституту космічної навігації Андрій Степанович Яремчук змінив задавнений розпорядок дня. Він перестав, як бувало раніше, вимагати детальної інформації про перебування в космосі всіх запущених апаратів. Спочатку — більше за звичкою — співробітники щоранку продовжували приносити одержані за минулу добу таблиці польотів, але Андрій Степанович сказав, що надалі цікавитиметься лише “Беркутом”. Тому інші польоти контролюватимуть його заступники і завідуючі відділами.

Це рішення було сприйняте по-різному. Дехто із заступників, переважно молодих, розцінив його як вияв більшого довір’я до себе, але знайшлися й такі, що дорікнули: “Андрій Степанович зменшив коло власних обов’язків. Зате розширив його для інших”. І чомусь нікому не спадало на думку оцінити міру відповідальності кожного. А відповідальність у директора тепер була найбільшою за останні роки.

Політ здійснюватиметься довго. Там, на кораблі, дуже близькі йому люди. Допоки все йтиме згідно з розрахунками, проведеними на Землі, буде спокій. Оперативні зведення протягом перших двох тижнів не давали підстав для хвилювання. Проте вчені і астронавти знали: головне випробування попереду — гальмівний пояс Стрефорда… Хотілося вірити, що це єдиний бар’єр на шляху, і варто лише перетнути його…

Прозвучала музична фраза з Лисенкової баркароли. Андрій Степанович перевів погляд на інформаційне табло, де спалахнули слова: “Саврюк — директор Інституту космічної орієнтації”. “Ну, звичайно ж, як і домовились, на десяту. Саврюк завжди точний”, — відзначив подумки Яремчук з помітним хвилюванням: Саврюк приходив лише при винятковій необхідності.

Андрій Степанович дав сигнал “прошу”, і прізвище гостя разом з титулом одразу згасло.

— Ні сну, ні відпочинку змученій душі, — баритоном почав Саврюк, причиняючи за собою двері. — І дарма. До Стрефордового поясу можна спати і астронавтам, і нам, грішним, приреченим стежити за польотом, переживати, звіряти, уточнювати, сумніватися й сподіватися.

— А потім? — Андрій Степанович потис гостеві руку, запросив сісти. — А потім що?

— А потім — залежно від обставин. — Саврюк великим і вказівним пальцями затис акуратну, з кольоровим зображенням Сатурна сигаретну коробку. — Фірма “Нансі”. Сигарети без шкоди для здоров’я. Пригощайся!

— Дякую. — Яремчук поставив гостеві попільничку. — Ніяких не палю.

— Дуже приємний запах. Одна сигарета — як чашка чорної кави: піднесений настрій і таке інше. Я залишу тобі коробку як сувенір.

— Даруй, Михайле Омеляновичу. Я знаю, що ти повернувся із закордонного відрядження. Збирався провідати, розпитати, але…

— …Клопоти, політ… У нашій делегації я був найпопулярнішою особою: цікавились нашим польотом. Я ще ніколи не давав стільки інтерв’ю. Спочатку мене дратували одноманітні запитання, поки не призвичаївся.

— Правду кажучи, я трохи здивувався твоєму дипломатичному хистові. Ще більше — тій насолоді, з якою ти рекламував політ. Як на мою думку, твоя афористичність переважала над скромністю. Адже висновок наукової ради щодо природи пояса Стрефорда — не абсолютна істина, а гіпотеза. Гіпотеза — і тільки. А ти заявляв: потужна гравітаційна система допоможе пройти крізь гальмівний пояс, як крізь димову завісу.

— Я говорив про те, в що вірю. Хіба не віриш ти або члени наукової ради?

— Ми віримо в можливість успішного експерименту. В можливість. І кожен політ — це спроба, варіант можливої перемоги. До планети Надія пробував наблизитися “Сфінкс”. Для освоєння всесвіту категоричні заяви якщо й не шкідливі в прямому розумінні, то принаймні зайві.

— Ви ніби змовились. Подібне я вже чув від Стрепетова. Виявляється, ви так уважно стежили за нашим відрядженням, що перечитували всю зарубіжну пресу.

— Я особисто невдовзі кинув читати твої інтерв’ю. Не ображайся. В афористичних виступах ти не повторювався, але суть їх залишалась однією.

— Іншою вона і не могла бути. Одна суть, бо одні переконання.

— З тобою важко сперечатися.

— Дозволь розцінити це як комплімент без іронічного підтексту. Знаєш, як рекламує “Нансі” свою продукцію? “Якщо у вас раптово погіршився настрій, закуріть нашу сигарету. Якщо вас ображають і ви ось-ось готові вибухнути гнівом, стримайтесь на хвильку і дістаньте з коробки лише одну сигарету. І ви тоді відповісте розсудливо, ваш вчинок буде логічним і опісля не буде гнітити вас”. Переклад дослівний.

— Михайле, ти з’явився до мене в прекрасному настрої і чомусь відразу закурив. Значить…

— Ні, Андрію, не ти виною. Та й ображати навряд чи ти вмієш. Ти — добра душа. А відносно мого настрою помиляєшся. Я хвилююся. Так-так. Хвилююся, як хвилюється людина, перш ніж прийняти серйозне рішення. Ти ж не думаєш, що я прийшов розповісти тобі про сигарети фірми “Нансі”? Хочу порадитися з тобою. Вчора я подзвонив до тебе, коли повернувся від Стрепетова. Була ділова розмова. Ні, не розмова. Була ділова пропозиція нашого директора космічного центру. Він, як годиться, докладно розпитав про відрядження, порадив, про що треба інформувати наших науковців, посварив за мої інтерв’ю, а потім… — Саврюк підвівся, поклавши недопалок у попільничку, — він запропонував мені стати його заступником.