Забачивши Ніну й Станіслава, хлопець побіг швидше, наблизившись до них, відрапортував:

— Знайшов. Он він іде. Ну ви тут поговоріть, а я побіжу теж пограю трохи. Будете їхати — покличте. Добре?

— Гаразд, — сказав Станіслав. — Біжи…

Козир наближався, не кваплячись, натомленою трохи розвалькуватою ходою, придивляючись, хто б то міг до нього завітати. В свою чергу приїжджі розглядали його. Ніна помітно хвилювалася, і це видавали її міцно стиснуті губи і нервове тремтіння пальців.

Підійшов. Привітався. Був середнього зросту; статура— міцна, кремезна; рухи — неквапні, виважені; руки — дужі, засмаглі на сонці; таке ж засмагле мужнє, з правильними рисами обличчя; тонкий прямий ніс, задумливі, ледь примружені очі; вигоріле на сонці, мабуть, колись русяве, а тепер попелясте, коротко підстрижене волосся неслухняно їжачилося на голові. На Станіслава він зробив враження людини замкнутої, відлюдкуватої. Ніна торопіла в здогадах щодо його особи.

— Ви до мене? — запитав, і жоден мускул не сіпнувся на його вольовому, ніби вилитому з бронзи, без слідів будь-яких емоцій обличчі. — Чим можу бути корисним?

— Ми до вас від Антона Карповича Гаркуна, — пояснила Ніна. — Знаєте такого?

— Гаркуна? — перепитав, сідаючи на лавку і запрошуючи сісти своїх співрозмовників. — Це щось нове. Давненько вже нічого від нього не чути. Що це йому в голову стукнуло?

— Не йому, Олесю Архиповичу. Це нам.

— Розповідайте, — Козир глянув на годинника. — У мене обмаль часу. Через півгодини починаються заняття в спортзалі.

Станіслав з Ніною, збиваючись, розповіли йому про мету свого приїзду, про те, що їх як наукових співробітників футурологічної бібліотеки він цікавить насамперед як один із співавторів повісті, опублікованої колись в журналі, і що їм хотілося б поговорити з ним про це детально, і тут, певне, десятьма — п’ятнадцятьма хвилинами не відбутися, отже, бажано було б зустрітися і, коли в нього буде вільний час, поговорити, нікуди не поспішаючи.

Козир мовчав, щось роздумуючи, і та мовчанка не обіцяла нічого втішного, принаймні так здавалося Ніні. “Ось встане зараз, — думала вона, — вибачиться, розпрощається, пославшись на зайнятість, піде на своє навчання, і що тут будеш діяти? Не примусиш же його розводитися перед ними про свої пригоди, ділитися враженнями від них”.

— Власне, мені не зовсім зрозуміла мета вашого приїзду, — сказав вислухавши. — Якщо ви маєте на увазі моє минуле, мені, правду кажучи, не хотілося б повертатися до нього бодай у спогадах. Збожеволіти можна від усього цього. А я ще хочу пожити нормальною людиною.

— Нам тільки уточнити деякі моменти, — в голосі Ніни ще жевріла якась надія. — Дещо нам уже розповів Антон Карпович.

— Гаркун? — уперше за час їхньої розмови на обличчі Козира промайнула ледь помітна усмішка. — Той може. Вам краще й надалі мати справу з ним.

— Проте… ми б просили вас… Зрозумійте, це дуже

важливо…

— Не думаю. Що тут може бути важливого? До того ж стільки часу збігло!.. Ви надовго до нас? — запитав.

— Побудемо трохи, — відповів Станіслав.

— Давно прибули?

— Сьогодні.

— Літаком?

— Ні, у нас свій транспорт. Козир знову поглянув на годинника.

— Давайте домовимося так. О сімнадцятій у мене закінчується навчання. А десь о двадцятій… Де ви зупинилися?

— Недалеко від центру, — сказав Станіслав.

— О двадцятій чекайте мене в кафе “Аеліта”. Знаєте де це?

— Знайдемо, — радісно сказала Ніна. — Щиро дякуємо вам, Олесю Архиповичу.

— Це там, у скверику, біля пристані, — пояснював Козир. — Отож домовилися. Чекайте. Тільки подбайте, щоб заздалегідь зайняти столика. У ці години там завізно. Знаєте, у нас містечко курортне, людне. Отож ви вже

подбайте…

— Гаразд. Усе зробимо. Дуже вам вдячні. — Ніна не приховувала своєї радості.

— До зустрічі. Я не прощаюся, — сказав і швидко пішов по алеї до лави, на якій лежали садові ножиці і бриль.

Кафе справді було переповнене, і Станіславу довелося вистояти довгу чергу, щоб зайняти столик на відкритій веранді, що виходила на море, нависаючи над самою водою Сонце поволі почало опускатися за пагорби, заливаючи дрібні рухливі хвилі гарячим пурпуром З галасливим квилінням у повітрі ширяли чайки, з розгону падали на воду, вихоплюючи з неї поживу. На неве личкому естрадному майданчику грав оркестр У кафе було гамірно, людно, хоч тут, на веранді, відвідувачів було менше Через розчинені вікна музика виривалася на простір, заполоняла його, летіла понад хвилями, розчинялася у повітрі і, піддавшись її гіпнотизуючим ритмам, Ніна мимохіть почала пристукувати під столом ногами, а її блискучі збуджені очі невідривно дивилися на алею, вичікуючи появи Козира.

Офіціант накрив стіл, побажав приємно провести вечір, а Олеся Архиповича досі не було. Нарешті Ніна побачила його міцну приземкувату постать, що впевнено пробиралася крізь натовп унизу, біля входу в кафе. Вона перехилилася через бар’єр, помахала рукою. Козир відповів тим же, швидко піднявся по дерев’яних східцях, підійшов до столика.

— Доброго вечора, друзі! — привітався, і в його голосі вже не було тих холодних ноток, які звучали при зустрічі вдень. — Гарно влаштувалися! — показав на море.

— Добрий вечір! А ми вже думали, що ви не прийдете, — сказала Ніна і уважно подивилася йому в очі.

— Як то “не прийдете”? Такого статися не могло. Треба завжди дотримуватися слова, — сказав категорично.

— Сідайте, будь ласка. Дозвольте я буду за вами сьогодні приглядати, — запрошувала Ніна, підсовуючи прилад.

— З приємністю, — сказав, умощуючись. — Як вам подобається у нас?

— Чудово, — відповіла Ніна. — Особливо море.

— Ви вперше у наших краях?

— Я вперше. Станіслав бував і раніше.

— Отож вам буде цікаво. Містечко наше невеличке, але має багату історію. А сягає вона ще другої половини VI сторіччя до нашої ери, коли до цих піщаних берегів причалили судна грецьких мореходів, вихідців із Мілета, що в Малій Азії. Від міста, закладеного еллінами, до нас дійшли археологічні залишки, що зберігаються в різних музеях, серед них і в нашому краєзнавчому музеї. Так що раджу обов’язково відвідати цей музей. Наше містечко і район, що прилягає до нього, — то великий археологічний заповідник.

Станіслав наповнив шампанським келихи.

— За вашу молодість, друзі! — підвівся Козир. — За успіх!

— За вас, Олесю Архиповичу! За ваше чудове місто, за море! — урочисто сказала Ніна, і всі випили.

— То, кажете, ви знайомі з Гаркуном? — Козир поставив келих і, мабуть щось пригадуючи, знову усміхнувся. — Пощастило вам.

— Він мій сусід, і ми часто зустрічаємося, — сказала Ніна. — І вас згадуємо.

— Он як! — здивувався Козир. — Цікаво… І що ж він про мене розповідає?

— О, Антон Карпович в захопленні від вас.

— Навіть так?

— А чому б і ні? Адже колись ви були гарні друзі.

Чи не так?

— Чому були? Ми ними й залишилися. Як він там поживає? Все в шахи грає? Так би мовити, утверджується на шахових полях?

— Ще й як! — сказала Ніна. — Просто-таки дивовижна пристрасть. Але виграти в нього — марна затія. Мені здається, що якби він серйозно зайнявся шахами, неодмінно чемпіоном світу став би. Але про це він і слухати не хоче. Шахи для нього так собі… хобі… не більше.

Море буркотіло вечірнім прибоєм, що розбивався об гранітну набережну, вирував пухнастими клубками піни, і розсипався міріадами дрібненьких крапельок, які вітер заносив під тент. Козир дістав хусточку, витер змокріле чоло, взяв апельсина і почав здирати з нього шкірку.

— Хобі, кажете? — його обличчя перекривилося гримасою. — Ні, дочко, не так все просто. А ви знаєте, звідки у нього це хобі?

— Ні, не доводилося задумуватися над цим.

— Тоді наберіться терпіння, слухайте, — він поклав апельсина. — Антон рано залишився без рідних. Загинули на фронті. Це, мабуть, вплинуло на характер хлопчика. В дитбудинку, куди його забрали, він тримався осторонь інших дітей, був відлюдкуватим, замикався сам у собі. Весь час щось думав, усамітнювався. Діти його недолюблювали, часто глузували, прозивали ворожбитом. Зрештою, до цього він звик. Шукав собі діла, розваг. Та ніщо не могло захопити його по-справжньому. Раптом відкрив для себе шахи. Весь вільний час просиджував за шахівницею, розв’язував найскладніші задачі, вивчав спеціальну літературу. А згодом і грати почав. Ніхто з ровесників не міг виграти у нього, тут він був богом. Уже й тоді, коли життя налагодилося і він став відомим вченим-анабіологом, захоплення шахами не минуло. Та тоді для цих занять бракувало часу. І ось на поприщі науки він, до речі, так само, як і я, зазнав фіаско. Те, що сталося з нами після того викрадення в майбутнє, те, що ми побачили, пережили і переосмислили там, назавжди відштовхнуло нас від нашої професії, від науки. Ми дійшли висновку, що займалися не тим, чим треба, ми просто ретельно виконували свої обов’язки в ім’я ідеї, в ім’я науки. Ми ніколи б не згодилися переселити людей у невідомий нам світ, навіть тоді, коли б вони самі цього хотіли, коли перед ними стояла альтернатива: або вони житимуть там, у невідомому нам світі, або смерть тут. Тепер-то я переконаний: краще смерть. Явище природне, закономірне. Експериментувати ж з людиною, не знаючи, що з того буде?! Такого права не дано нікому. Побувавши там і побачивши все на власні очі, ми переконалися, що ніяка, нехай найвища ідея не виправдовує наших дій. Виявляється, є засоби, які найблагороднішу ідею можуть зробити мерзенною. Бо немає вівтарів, на які можна приносити людські жертви, немає кумирів, якими можна було б виправдати людські нещастя. Сказано: не людина для свята, а свято для людини. Це істина не нова, та кожен приходить до неї своїм шляхом. Якщо взагалі приходить…