— Ірино, чуєш, Ірино!..

Повновида білява дівчина підійшла до ліжка і поклала мені на лоба холодну долоню. Ірина сиділа спиною до мене і щось писала, зовсім не реагуючи на мої слова. “Мабуть, ще й досі ображається, — подумав я. — Нехай. Перегорить…”

— Що, знову починає марити, Віленко? — запитала вона.

— Далася взнаки йому та Ірина, якщо й досі пам’ятає, — сказала білява й зняла долоню з мого лоба.

— Авжеж… — Ірина підвелася з-за столу.

Але що це? Невже знову починаються галюцинації? Переді мною стояла зовсім інша дівчина. Худорлява, струнка, схожа на Таню, мою університетську однокурсницю, з якою я так неґречно поступив тоді на випускному вечорі і після того ось уже котрий рік не можу знайти спільної мови.

Ні, ця красива струнка медсестра з витонченими рисами обличчя — повна протилежність огрядній Ірині, її блискучі очі глянули на мене приязними веселками. Ще ніколи в житті я не бачив таких теплих, щирих і владних очей. Було в них щось знайоме і водночас нове, розпізнане й таке, що незбагненною таїною чаїлося у гострих, як розпечені вуглинки, чоловічках. Густі пасма прямого каштанового волосся спадали на плечі, прикриваючи красивий вигин довгої, наче вирізьбленої з мармуру, шиї. Та і вся вона була наче висічена з мармуру або вилита з кришталю. Мені навіть здалося, що варто необережно доторкнутися до її тіла, як воно розсиплеться на маленькі друзочки, а потім попробуй збери їх докупи у таку витончену досконалу форму. Я мимоволі відвів погляд. Чомусь зробилося тужливо.

— А де Ірина? Я просив Ірину, — сказав, намагаючись бути спокійним.

— Немає Ірини, — відказала приязно. — Немає. — І додала: — А вам потрібно відпочивати, набиратися сили. Ви ще нездужаєте.

Вона поклала свою руку мені на лікоть і сіла на ліжко. Приємне тепло пульсувало від неї і розливалося по моєму тілі. Я заплющив очі. Намагався збагнути, де я і що зі мною діється. Що це за Вілена? Такої медсестри раніше я не знав. Можливо, мене перевезли до іншої лікарні? А ця, друга?..

На мить я чітко побачив її профіль і вираз внутрішньої чистоти на вродливому смаглявому обличчі. Перед мої очі, мов з туману, випливла її струнка постать: біла шия, обвита темними пасмами волосся; і горда постава голови; і гострі ключиці, що виступали з-під вирізу білого халата; і чорний вогонь блискучих веселих очей.

Напружено тремтіла тиша. Дихати стало важче, не вистачало повітря, паморочилася голова, я ніби провалювався у темряву, поринав і плив крізь неї.

— Задушливо! — видихнув чи то подумки, чи наголос і розплющив очі.

Перед ними, згасаючи під склепінням стелі, попливли жовті розпливчаті кола. Це тривало якусь мить. Дівчина підвелася з ліжка, підійшла до стіни і натиснула кнопку. Стіна розсунулася, у кімнату знадвору хлюпнуло свіже прохолодне повітря. Воно пахло травами. Я отямився, звівся на лікоть і запитав роздратовано:

— Скажіть, довго я ще буду відлежуватися? Чому ви з усього робите таємницю? Чому мовчите?

— О ні! Ми нічого не будемо втаємничувати. Мабуть, вас незабаром випишуть. Операція пройшла успішно, ви швидко одужуєте. — Темноволоса красуня кинула на мене короткий заспокійливий погляд. Та інша, Вілена, загадково усміхнулася.

— Мені зробили операцію? Коли? Як?..

— Довго розповідати, а вам потрібен спокій.

— Зрозумійте, мені треба швидше вийти звідси!

— Куди ви поспішаєте? Тепер у вас попереду вічність, — дівчина намагалася звести розмову на жарти.

— Вам смішки, а у мене дисертація, — не здавався я.

— Дисертація?..

— Так. До того ж мій шеф, мабуть, уже повернувся.

— Хто?

— Шеф.

— Який шеф?

— Професор Закрицький.

— Олександр Іванович?

— Олександр Іванович. Ви з ним знайомі?

— Пригадуємо, — мовила іронічно і подивилася на свою подругу так, ніби між ними була якась змова.

— Встигнете з дисертацією, — серйозно сказала та. — Основне зараз — здоров’я.

Я промовчав. Лежав, нічого не розуміючи. У двері хтось тихо постукав. Дівчина відчинила їх, і до палати зайшов стрункий високий чоловік у білому халаті. На голові йому куйовдилася срібно-чорна чуприна, з-під густих кошлатих брів на мене глянули веселі очі.

— Як справи? — запитав у дівчат.

— Він опритомнів, але… — прошепотіла темноволоса і звелася йому назустріч.

— Чудово, — перехопив її чоловік.

— …він ще нездужає, Яне Романовичу.

— Нічого. Все буде гаразд, — чоловік підійшов до мене. — Як спалося? — запитав.

— Дякую, міцно…

Він лагідно усміхнувся.

— Що ж, будьмо знайомі, — взяв мою руку. — Ян Рос. Професор.

— Євген Терен, — в тон йому відказав я.

— Сподіваюся, з дівчатами ви вже познайомилися?

— На жаль, не встигли, — за мене відповіла темноволоса.

— От тобі й на. В такому разі — підходьте, будемо знайомитися. Котра з вас сміливіша? Ти, Вілено?

Блакитноока білявка простягла тендітну долоньку, ту ж, яка щойно приємним холодком торкалася мого лоба. Я потиснув її.

— Вілена…

— А мене, на жаль, звуть не Іриною, — підійшла ближче темноволоса.

— Чому “на жаль”?

— Мені так здається. Весь час ви марите якоюсь Іриною. Навіть мене переіменувати намагалися. А я — Ілонка. — Звела брови і знову пронизала мої груди гострим струмом чорних очей. — Запам’ятайте: Ілонка.

— Гаразд. Намагатимуся запам’ятати, — сказав байдуже.

Вона зніяковіла.

— Професоре, — звернувся я до Роса, — скажіть, довго мені ще лежати?

— Гадаю, недовго. Ваше здоров’я в безпеці. Важливіше інше… — Він замовк. Узяв фотель і підсів до ліжка. — Дівчатка, будь ласка, залиште нас. Нам треба дещо переговорити.

Ті здивовано перезирнулися й вийшли. Професор мовчав, мабуть, не знаючи, з чого почати.

— Що ж, — нарешті видавив, помітно хвилюючись. — Поговоримо як мужчина з мужчиною. Відверто…

Я, не розуміючи, стенув плечима. Мене завжди нервувала поведінка лікарів, які з усього роблять таємницю.

— Давно пора, — відказав і приготувався вислухати чергову настановчо заспокійливу проповідь.

Але нічого подібного не сталося. Те, про що я дізнався від професора, приголомшило мене, остаточно вибило з колії. Я вірив і не вірив йому. Виявляється, все моє попереднє життя — друзі, батьки, рідні, знайомі, мої захоплення, університет — залишилося в іншому світі, відпливло у небуття, підхоплене течією часу. Анабіоз… хвороба… операція… Ні! Це неможливо! Неможливо! Щось подібне могло статися хіба що з героєм фантастичного роману, а не з реальною людиною. Невже і справді мені треба забути все, абстрагуватися від минулого, починати життя спочатку, у незвичайних, невідомих умовах?.. А може, це тільки марення, сон? Мені стало негаразд.

— Не хвилюйтеся, — намагався заспокоїти професор. — Все буде гаразд.

Мені не хотілося його слухати. Я відвів погляд і сказав роздратовано:

— А тепер ідіть. Я хочу все обміркувати на самоті.

Він звівся і, побажавши мені швидкого одужання, вийшов. Я залишився сам. Мозок працював, ніби розведений отрутою. Так ось як обернулася доля! Боже мій!.. П’ятсот років… Що я буду робити у цьому світі? Хто вони, ці люди, серед яких доведеться жити? Які вони? На перший погляд, вони добрі, чуйні… П’ятсот років, либонь, не минули намарно, це видно по всьому. Певно, вони знають дуже багато, набагато більше від мене, а я… Хто для них я? Ні, це неможливо. Тут щось не те… Що більше я замислювався, то глибше відчував трагічність свого становища. Думки напливали одна на одну, доводили до розпачу, серед них загубилося моє власне “я”, голова знову запаморочилася, і я незчувся, як знову заснув чи, можливо, впав у безтямність…

Я прокинувся від дотику холодних дівочих рук. Вілена знімала з моєї голови шолома. Біля канапи стояли лікарі. Вони не полишають мене ні на хвилинку. Це почало набридати. Якісь дивні незрозумілі процедури роблять вони зі мною, особливо у сні. Завжди, коли я просинаюся, на мою голову натягнуто цей осточортілий шолом із проводами. На мої запитання, що б це могло означати, відповідають категоричним “так треба”. Що ж… Треба, то й треба. Їм видніше. Зрештою, здоров’я моє значно поліпшилося, я почуваю себе задовільно. Слабкість, але ніяких болів.