Матуся Карапєт у герці з віком явно здавала. Час наступав безжально і впевнено, як стрілка годинника. Його наступу не можна було зупинити нічим. Велосипед, обручі «хула-хуп», холодні ранкові душі, гантелі, еспандер, група «Здоров'я і друга молодість», шведська стінка і навіть найкращі французькі парфуми — все це було безсиле перед невблаганним плином часу, який так грізно насувався на неї. Все йшло, все мінялося. Карапєт-старша також. Тепер кожний рік для неї, як і в роки війни, був за два. Тільки з тією різницею, що за це ніхто не платив подвійних ставок. Ставка була одна: невблаганна старість.

— Час кидати якір у тихій гавані,— мовив Сідалковський, не спускаючи очей з її зморщеного, як вишня на вершечку дерева, обличчя.

Чекав, що запросить сісти. Не запросила. Опустився сам у єдине м'яке крісло, що стояло в кімнаті Карапєт. Сказав свою улюблену фразу: завітав, мовляв, з візитом дружби і взаємодопомоги.

— Не говори так складно, Сідалковський, — попросила мадам Карапєт.

— Я спробую, хоч це мені нелегко дається. У мене ж вища незакінчена… — Ще раз критично зміряв її з ніг до голови. — Ви передчасно перегоріли, Мері! Ваш казанок постійно підігрівався активним вогнем молодості, якої вже не було. Почуття ваші, як окріп, виливалися з казанка й гасили те вогнище. Треба було кидати менше дров у вогонь: полум'я було б слабше, але горіло б довше…

— Це ти думаєш, що вже говориш просто, Сідалковський? Кому нада такий разговор! Чого ти прийшов? Ближче до дєла!

— Я бачу, ваш будинок збираються зносити? — Сідалковський зрозумів, що про головне вести мову ще Рано.

Він бачив, що її будинок давно оточили грізні скрепери, бульдозери, екскаватори. Матусі Карапєт чомусь найбільше з усіх цих машин не подобалися бульдозери, хоч вона того бульдозера від скрепера не могла відрізнити і не знала, що з них краще, а що гірше. Гіршим на її погляд був бульдозер, бо нагадував їй породу собак, яких називали бульдогами. Про те, що старий і ветхий будинок мадам Карапєт збираються зносити, Сідалковський знав від Грака (той саме в цьому районі відробляв кілька днів). Навколо знесли майже всі низькі, скособочені одноповерхові будинки під рудою черепицею. Серед руїн сиротою лишився тільки дім, де вперше кілька років тому Євграф Сідалковський кинув свій якір, щоб потім вирушити у довге й прекрасне (як він уявляв) плавання по морю життя й насолод…

— Чому ж не зносять будинок Карапєт? — поцікавився він у Грака.

— Там збираються відкрити музей, доктор!

— Музей?

— Ну, щось на зразок цього… Збираються обліпити будинок Карапєт меморіальними дошками, а сам будинок зарахувати до пам'ятників старовини…

— Чим це викликано, не знаєте?

— Довідалися, що свого часу там жив ти.

— І ще чимало видатних постатей…

— Можливо.

— А якщо серйозно, Грак?

— Якщо серйозно, то у мадам Карапєт стільки людей прописано, що…

— Але там, наскільки я пам'ятаю, було мало квадратних метрів. Виняток тільки — ліжко-іподром…

— Не метрів, Сідалковський. Не метрів. Там на кожному дециметрі по людині, а то й по дві, і якщо розвалити цей мурашник, то натомість треба будувати крупний масив. Усім же треба давати квартири.

— Овва! — посміхнувся Сідалковський. — Йду на жертву! Міняю однокімнатну квартиру на двоаркушну заяву…

Але перед тим, як іти до Карапєт, все ж поклав собі з'їздити до «Фіндіпошу», аби пересвідчитися, чи Євдокія Капітонівна не в буфеті. Буфет було зачинено, на дверях біліла записка: «Буфьйот времєнно закрит. Двері без надобності не торсать. Скоро буду. Я наверху. Буфьйотчиця».

Сідалковський піднявся нагору. «Невже знову зайшла до Ковбика?»

— Стратон Стратонович у себе? — спитав у Віоріки, забувши навіть привітатись, бо секретарка якраз вирівнювала стрілку на панчосі.

— Треба стукати, Сідалковський! — дорікнула секретарка.

— До секретарок не стукають, Віоріка. До секретарок заходять.

— Коли не стукаєте, то хоча б віталися.

— Оце вже щось інше! Я весь час відчуваю провали у своєму вихованні. Це, Віоріко, пояснюється тим, що я виховувався не в дитячому садочку, а в гувернантки, але, на жаль, не французького походження. Стратон Стратонович у себе?

— А чого б це йому так рано в себе бути?

— Віоріко, у вас не такі вже й погані ноги, щоб зі мною отак розмовляти.

— А ви стукайте, як заходите…

— Довідники вчать стукати тільки тоді, коли приходите в гості, а коли на роботу… Вибачте за моралізаторство… — Сідалковський раптом побачив у вікно, що до «Фіндіпошу» прямує якесь миле, як зайчик під новорічною ялинкою, дівча, круто повернувся і вискочив у коридор.

Але замість дівчини зустрів у коридорі якогось стороннього типа.

— Де у вас туалет? — поспішно запитав відвідувач — власник такої пишної шапки, з якої можна було б пошити десяток тюбетейок для дітей-сиріт.

— Прямо і праворуч, — показав Сідалковський. — Шукайте дверей, на яких намальована така ж шапка, як у вас, тільки ще пишніша. І можете сміливо заходити, не боячись зустріти там когось у капелюшку, Але Сідалковський помилився. Якби він провів відвідувача за ріг, то помітив би, як звідти вийшла з великим графином води мадам Карапєт, котра мала пристрасть брати воду тільки в чоловічому туалеті, пояснюючи це тим, що на другому поверсі вода тепліша.

Сідалковський забіг до себе й сів писати заяву. Написав: «У зв'язку з переходом на іншу роботу…»—І тут У двері постукали.

— Двері до ваших послуг! — гукнув Євграф.

— Здрастуйте, — промовило дівча років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Це був той зайчик, якого він побачив з вікна. — Скажіть, будь ласка, а де ваша бухгалтерія?

— Бухгалтерія? — перепитав Сідалковський, безцеремонно роздивляючись дівча з голови до ніг. — Бухгалтерія в кінці коридора. Але головний бухгалтер тут…

— Як тут? — здивувалася юна відвідувачка, оглянувши кабінет і ніби когось шукаючи.

— Ви не туди дивитесь! Головний бухгалтер — це я, зайчику. А звати мене Вовчик. Вовчик-братик… Чула казочку про Вовчика-братика і сестричку…

— А де ж тато? — не слухаючи його, перепитало дівча.

При слові «тато» Сідалковський поморщився і сказав:

— Розумному більше ніж досить.

Тепер він зрозумів, що це юне й чарівне дівча — витвір Карла Івановича Бубона та його дружини Мацести Єлзарівни.

— Муза? — здогадався він.

— Муза! — ствердила вона.

— Ви справжня Муза, — заграли у Сідалковського далеко не батьківські чуття, бо перед тим, як показати їй кабінет батька, йому дуже захотілося стати її товаришем.

Євграф узяв її за ліктик і повів коридором, наче боявся, що юне дівча зіб'ється із заданого курсу. Він щось говорив їй майже на вушко, а в ніс йому вдаряли, очевидно, мамині парфуми.

— А ви ловелас, Сідалковський! — зі святою безпосередністю сказала Муза, раптом зупинившись. — Ви і до мене хочете позалицятися?

З цих слів Сідалковський зрозумів лише одне: його особа є об'єктом постійних домашніх обговорень у квартирі Бубона, і Музі закортіло самій побачити отого серцеїда.

«Ні, я вже хворий цими дівчатами. Тобі потрібне це дитя?» — питав Сідалковський у самого себе, дописуючи заяву. Але й цього разу дописати не встиг: у кабінет влетів, як розлючений бик, Карло Іванович:

— Шановний, скільки вам років? — замість вітання вигукнув він.

— А що? — спокійно перепитав Сідалковський. — Вам потрібні мої анкетні дані? Я вам чесно признаюсь, якщо це позитивно вплине на мої аліменти. Двадцять сім, Карле Івановичу!

— Всього двадцять сім, а ви вже й у дітях розбираєтесь…

— І в жінках також!

— Жаль, що ті жінки — як діти: не розбираються у вас… Ви тільки спробуйте зачепити мою Музу! Я з вас гарнір зроблю… — грізно пообіцяв і щільно зачинив за собою двері.

Сідалковський тільки криво посміхнувся: «Хіба мені до Муз зараз?.. Мій шлях на Олімп!» І поставив крапку. Прийшов Мамуня.

— Октавіане, ви по запаху випадково не можете визначити: буфет відчинено чи ні?

— Відчинено, о, і буфетниця є, о.