— Люба моя… — вдався від до давно випробуваного прийому і заплющив очі, уявляючи перед собою Айстру, яка тепер чимось нагадувала Тасю. — Люба моя, ви не уявляєте, як безмежно… як щиро… я вас кохаю! Скільки днів, скільки ночей я мріяв про цей день…

Сідалковський входив у роль і починав вірити кожному своєму слову. Ядвіга теж миттю пройнялася ніжністю і любов'ю до нього. А втім, можливо, їй дуже хотілося чути саме ці слова, а тому вона свідомо не помічала фальші. Справжнє кохання — як сліпе кошеня: наївне і довірливе.

— Моя холодність пояснюється тільки єдиним: вашим ім'ям, Ядвіго…

— Але ж я полячка, — перебила його Ядвіга. — У мене є й інше ім'я. Як ви кажете, резервне і…

— Яке? — швидко спитав Євграф, ніби це й справді мало якесь значення для нього.

— Лодзя, — вона сором'язливо потупила очі.

— Лодзя, — повторив він, ніби пробуючи на язик, а про себе подумав: «Хай уже буде так, як є, ніж так, як має бути!»

— Вам і це ім'я не подобається, Євграфе?

— Бачте, я традиційник, — згадав він Ковбика. — Я звик до старовини. Я люблю все старе, за винятком жінок…

— І багатьох ви любили, Сідалковський?

Він розгубився: «Ні, ця полячка таки вислизне з рук через мої дурні штампи…»

— Мені з жінками досі не щастило. Їх у мені щось відлякує. Боюсь здатися вам нескромним, Ядзю, але через мої фізичні дані усі вбачають у мені стопроцентного ловеласа.

— А ви не є таким?

— Не є! Я на вас чекав. Вами, Ядзю, снив, про вас мріяв! Я давно, так би мовити, анонсом знав, що рано чи пізно зустріну вас…

Вона мовчки дивилась на нього, неначе прислухалася не до його слів, а до оксамитного баритона, що навівав роздуми й дівочі мрії, які так буйно квітнуть у жіночок, котрим ще не за тридцять. А потім тихо сказала:

— Я теж, Сідалковський! Я теж… Тільки тут у мене починають мерзнути ноги, ходімо звідси… А може, поїдемо?.. Ви вмієте водити автомашину?

— Погано, — признався Сідалковський. Тобто він хотів сказати «ніяк», але не міг стриматися, щоб не збрехати.

— В такому разі поведу я… Ви мене почекаєте тут, Сідалковський!

Він, мило посміхнувшись, ствердно кивнув головою:

— Якщо вас довго не буде, ви застанете тут закрижанілий красивий пам'ятник, подихайте на нього — і він оживе…

— Ви гадаєте, той пам'ятник буде гарний?..

— Я від скромності не помру. Принаймні мене в цьому постійно запевняє мій директор.

Ядзя кинула «почекай» з наголосом на «е» і зникла за скляними дверима готелю.

Коли невеличкий продуктовий «форд» зупинився біля Сідалковського, він навіть не звернув на нього уваги. Дверцята з шиком відчинилися, і хтось голосом Ядвіги Капітульської вигукнув:

— Карету подано, граф!

Сідалковський тільки тепер помітив Ядзю за кермом.

— Може, ти поведеш?

— Із задоволенням, але ти ж бачила, я допив і твій коньяк.

— Тоді наказуй, куди їхати. Жінки люблять, коли їм наказують…

— Я про таку жінку тільки уві сні мріяв, — захоплено признався Сідалковський. — Тому, що на капоті написано, можна вірити? — поцікавився.

— Так, це «форд». Продуктовий «форд». Це і є моя пропозиція. Його продають. Якщо ти маєш бажання придбати, то…

— Якщо ми маємо бажання придбати, — вніс він поправку.

Ядвіга посміхнулася:

— У нашій родині все вирішуватиме глава сім'ї…

Сідалковському така перспектива явно сподобалася, але, згадавши, що в нього немає навіть ощадкнижки, заперечив:

— У нас буде свобода і демократія…

— Не в усьому, мій коханий, не в усьому.

— Ну хоча б там, де ми відчуватимемо певні труднощі. Труднощі найкраще переборювати удвох…

— Ти маєш на увазі фінансові труднощі?

— І фінансові теж…

Машина виїхала за місто. Сідалковський милувався чітким і тепер милим його серцю профілем Ядвіги. «Мій профіль, — подумав розчулено. — Але чи мій?..»

Він роздивлявся Ядзю, як щойно придбану в магазині річ з іноземним ярличком, і думав, чи покупка відповідає рекламі. Тонкий, як вістря алебарди, ніс Ядвіги, належав, так він гадав, до типово польських. Глибокі й великі голубі очі, гарно обрамлені бровами, віями та блакитною французькою тінню, дуже пасували до її овального обличчя. А золотаві пасма волосся нагадували золотий дощ, що лився на шию, на плечі, прикриті чорною японською курткою, яку Ядвіга одягла, сідаючи за кермо автомобіля. Цієї гармонії не порушував навіть вічно розкритий ротик, наповнений білими, як імпортна пластмаса, зубами. Вона таки вродлива. Принаймні тепер, коли жереб уже кинуто, Сідалковський намагався сам себе в цьому переконати. Саме такими він уявляв справжніх полячок. Євграф знав багато українських полячок, вапнярсько-крижопільських, як він жартома називав їх, котрі густо, як волошки в житі, населяли його рідне Поділля. Але таких золотокосих, довгобразих і трохи довгоносих красунь на Поділлі уже не було. Вони округлялися на обличчі, ставали схожими на круглолицих, рум'янощоких і чорнявих українок, хоч подекуди у них ще прозирало щось польське: ті ж золотаві коси, щедро розсипані на плечах (Сідалковському вони чомусь завжди бачились тільки на подушках), тонкі, довгуваті носики з горбинкою та рухливо-емоційними ніздрями-метеликами. А втім, він ніколи не був антропологом і не дуже на тому розумівся. Це було його суто суб'єктивне сприйняття. Іще в дитинстві йому показували отаку ж біляву дівчину, як Ядвіга, казали, що вона приїхала з Польщі до бабусі Джегужевської. Як би там не було, Сідалковський уявляв полячок саме такими, як Капітульська. Отож вона йому поки що, як казали колись в Одесі, позитивно подобалася.

Ядвіга зупинила авто серед засніжених луків Кончі-Заспи. Навкруги було тихо і біло-біло, аж очі сліпило. Жодної живої душі. Тільки автомобіль, сніги — і вони.

— Моя маленька польська француженка, — пригорнувши її до себе, шепотів їй на вушко, натякаючи на її напіврозкритий ротик, що ніколи не закривався, і ледь помітне грасирування під час вимови слів з літерою «р».

З-під її чорних і великих вій двома блакитними метеликами випурхнула вдячно-ніжно блакитноока просинь.

— Мій коханий, — обвила його шию руками Ядзя.

Він зняв її руки з пліч і почав гаряче, ніби зігріваючи, обціловувати їх.

— Поцілуйте мене, Сідалковський, — попросила вона.

Це прохання він чув чи не найчастіше в своєму житті. Рожевим спогадом промайнули картинки, які ще не встигли вивітритися з пам'яті.

Айстра… Тільки її він, здається, любив по-справжньому, хоч і не міг пов'язати з нею свою долю: мав занадто вразливу натуру, аби підбирати недоїдки зі столу шпіцбергенського «музиканта». Євграфові й зараз не вірилося, що Айстра пішла від нього. Щовечора, повертаючись додому, він в уяві допомагав їй роздягатись. «Школярочку» він чомусь любив у чобітках. Айстра це знала і ніколи не поспішала їх знімати, аж поки не приходив Євграф. А, може, справа зовсім не в чобітках, які він умів знімати з особливим шиком. «Я до ваших послуг», — завжди говорив він одне й те ж і опускався перед нею на коліна. Це, очевидно, теж подобалося Айстрі, бо вона щиро заливалася сміхом і питала Сідалковського: «Ти, граф, напевно, виріс у місті і ніколи не бачив чобіток? У ті ж далекі часи у них ходили тільки в селі… У місті вони згодом стали модними… Ну хто ж так знімає чобітки? — удавано докоряла вона. — Для чого ти закачуєш халявки, коли треба брати за підбори?..» — «Вік учись, а зняти чобітки з жінки не завжди вдається…»

— Сідалковський, поцілуйте мене!

«Раніше справа, а потім задоволення», — згадав він цитату Ковбика.

— Але ви ж мені ще нічого не сказали…

— Хіба в таких випадках щось кажуть, мій коханий? Поцілуйте мене, Сідалковський, і я вам відповім!

Він пригорнув її майстерно і почав виціловувати.

— Так, так, мій коханий, так, — у паузах між поцілунками відповідала вона. — Так… Так… Так…