Взяв з її рук валізу і почав знімати з неї квітчастий і пухнастий знизу, як хвіст у зайця, модний кожушок. Відступивши кілька кроків, ущипнув себе за червоний від прищепок ніс і ще раз поглянув на гостю. Вона була краща, ніж її малювала його уява і багатосерійні кольорові сновидіння, які Євграф називав «Театром одного глядача».

— Люба, — розчулено мовив він, — ти створена для справжнього кохання! Сьогодні у мене найщасливіший день: я тобою починаю свій ранок…

— Такий пізній ранок?

— Пізній ранок, як і пізнє кохання, найприємніший…

— Ти завжди так гарно говориш… Повтори цю фразу — я хочу її запам'ятати, — посміхнулася Айстра, цитуючи Сідалковського.

Сідалковський мовчки підійшов до неї і з такою жадібністю припав до її напіврозтулених уст, ніби хотів пересвідчитися, чи вони за дні їхньої розлуки не пересохли від спраги. Її поцілунки, її пелюстково-округлий ротик і чіткі, по-жіночому довершені форми — від усього цього Сідалковський втрачав не лише голову, а й серце.

Він пам'ятав, що сьогодні йому як ніколи треба багато зробити: зайти в міліцію й довідатися, за що затримали Грака, зустрітися з Капітульською, котра збиралася йому щось запропонувати, попрощатися з Ією і відвідати Зосю в пологовому будинку від імені місцевкому «Фіндіпошу». І от сюрприз: несподіваний приїзд «Школярочки» — єдиної жінки, за якою Сідалковський ладен був іти пішки навіть на далекий Шпіцберген, куди вона одного чудового (чудового, звісно, для неї) вечора зникла із заїжджим ресторанним музикою, забувши зігріти Євграфове серце…

— Чому ти не подзвонила? — запитав він.

— Певно, немає світла. Я тисла на кнопку, тисла…

— Ніщо так не зближує людей, як гарна випивка й добра закуска, — мовив Сідалковський звичне, натягуючи на себе халат.

— Ти мене й досі соромишся, Євграфе?

— Не соромлюся, а розгублююсь перед тобою, — промовив він, відкидаючи халат назад на спинку стільця.

— Раніше я щось такого за тобою не помічала.

— Щоб відчути всю повноту любові — потрібні час і відстань. А потім, ти раніше ніколи так тепло й так недоступно не зодягалася, — він обняв її, згадуючи перші, такі далекі й такі близькі, зустрічі.

«Школярочка» — чи не єдина в його житті жінка, до якої він не мав доступу. А втім, він завжди кохав без пам'яті, отож цей факт, як і багато інших, міг так само легко загубитися в його мозкових звивинах, як напис на могилці сироти. Євграф не зводив захопленого погляду з Айстри і ловив себе на думці, що серце у неї — як той сейф за сімома замками, якого не можна відкрити, навіть маючи добру в'язку відмичок. А чим недоступніший сейф, тим більше кортить довідатися про його вміст. Чого тільки не вигадував Сідалковський, аби підібрати ключик до закодованого сейфа. Однак Айстра як продавщиця квітів на цвинтарі — байдужа і холодна: ви чекаєте від неї співчуття, а вона дивиться на вас і думає про власний виторг.

Айстра також була продавцем — продавцем культтоварів, які зовсім не гармонували з її зовнішністю. Відчувалося, що дівчина соромиться своєю професії, розуміє, що з її даними годилося б стояти не за культторгівським прилавком, а принаймні бути гранд-дамою на всесоюзних виставках мод і грацій.

Зовсім по-іншому розглядало її зовнішність культторгівське начальство. Воно любило Айстру, але своєю, культторгівською, любов'ю і, мабуть, тому завжди кидало її на ударні ділянки торгівлі під гаслом «Дайош виторг!» І вона, як правило, виправдовувала надії. Але як тільки за допомогою Айстриних чарів був забезпечений виторг, а з ним і преміальні, начальство тут же згортало бойові дії на вулицях і площах: звідти миттю зникали барикади столів, прилавків, лавок-розкладок. Проте й після цього з обличчя «Школярочки» не сходила чарівна посмішка, і покупці навіть після оголошення про те, що «товар закінчився», мирно проходили повз неї, як рота почесної варти, і, не порушуючи черги і не розсипаючись навсібіч, як це трапляється в строю. Проходячи повз прилавок, довірливо цікавились: «Коли ще можна прийти?» Айстра нікому нічого конкретного не обіцяла, але й нікому не відмовляла. «У кінці місяця», — усміхалася вона так мило, що навіть Сідалковський був певний, що така посмішка може збити не тільки з ніг, а й з пантелику. Та усмішка діяла безвідмовно, як автомат, що строчить холостими патронами: постріли є, а наслідків ніяких. Хіба що можна було опектися, але тільки на дуже короткій відстані, а на таку відстань Айстра нікого не підпускала.

«Вона, як і я, — спостерігаючи за Айстрою, думав Євграф, — працює не за призначенням. Можливо, й за покликанням, але не своїх зовнішніх даних…» У її посмішці, її очах було стільки доброти й щирості, що Сідалковському здавалося: аби раптом знайшовся якийсь тип і попросив у неї книгу скарг та пропозицій, то залишив би там самі пропозиції, якщо б його до цього не розірвали самі покупці, гадаючи, що він хоче написати скаргу.

У Культторзі сиділи керівники розумні, спостережливі, глибокі знавці душі покупця, а тому намагалися до чудового товару приставляти й чудового продавця. Тож кирпатенька продавщиця з магазину «Школяр» завжди продавала лише дефіцитні серветки, зубочистки і литовський туалетний папір. До Айстри постійно вишиковувалися черги, і доступитися до неї, як на завод закритого типу без спецперепустки, було неможливо. Навіть Сідалковському з його класичним зростом, респектабельністю і рекламним обличчям. «Школярочка» залишалася недосяжною, як дефіцитний товар, а тому особливо бажаною. Євграф чомусь завжди уявляв її в голубому атласному халатику з червоним культторгівським жетоном на високих грудях, у блакитних французьких панчохах, що якраз тієї осені входили в моду на Хрещатику, з великими бурштиновими бусами на шиї й агатовими сережками на мочках вушок, що горіли від виторгу чи від палаючих поглядів Сідалковського діамантами у двадцять вісім каратів.

Очі в неї були великі, а ротик такий маленький, що, здавалося, її годують через соломинку. Губи хоч пухкенькі й гарно заломлені, але з такою мікроплощею, що продавщиці з сусіднього парфюмерного магазину дивилися на неї з неприхованою ворожістю: через таку ніколи не виконаєш плану по продажу губної помади…

Сідалковський знав, що одні жінки цінять у чоловіках розум, другі — силу, треті — красу, четверті дивляться на них як на гаманці, набиті грішми. Але до якої категорії належала Айстра, він так і не міг зрозуміти. Для нього це була така ж сама загадка, як для декого Бермудський трикутник чи літаючі тарілочки. У нього були розум (так вважав він), сила і краса (так говорили йому). Сумнівався він лише в останньому — грошах, але був переконаний, що їх легко можна компенсувати трьома першими пунктами.

Він кохав багатьох, але Айстру, цю маленьку голубу Айстру, він любив, як студент-заочник свою професію до екзаменаційної сесії.

— Здачу я вам, здається, дала, — мовила чарівно вона. (Якщо ти закоханий, то все чарівне: недоліків не помічаєш. Це приходить пізніше, як по ревізії).

— Так, навіть більше, ніж я збирався взяти від вас.

— Так чого ж ви від мене ще хочете?

— Посмішки й ніжності!

— А-а, — посміхнулася вона, ніби задовольняючи першу половину його прохання. — Це увечері. Після роботи!

— О котрій годині?

— Ач який швидкий!

— Швидкі бувають тільки спринтери, а я просто нещасний закоханий…

— З першого погляду?

— Чому з першого? З тридцять сьомого відвідання вашого прилавка і сорок п'ятого — вашого магазину. Ви знаєте, скільки у мене зібралося серветок і зубочисток на квартирі? Якщо у вас не буде виторгу, ми в кінці місяця можемо викинути увесь той товар і затулимо одразу всі культторгівські щілини.

Вона посміхалася.

— А ще в мене повний холодильник любительського сиру і ковбаси. Я беру їх у гастрономі навпроти, куди ви так часто забігаєте. Зайдіть до мене і пересвідчитесь. Боюсь, що ми з вами не зможемо з'їсти всі запаси навіть у два найближчі роки нашого знайомства.

— А я сиру не люблю!

— Я теж, але коли хочеш — мусиш.