До більшовицьких лабет Михайло Бабинський потрапив на мості через Прут, коли його непритомного підпільники намагалися перевезти на лікування назад до Шубранця. На першому допиті в Чернівцях назвався Михальчуком. Тортур і мук, яких мужній повстанець зазнав у катівнях НКВД, вистачило б на сотню людей. Більшовицькі нелюди кілька разів ламали поранену ногу, але нічого так і не домоглися. Присуд – двадцять років неволі – Михайло сприйняв мужньо, як і личить українському повстанцеві.

Звільнення настало п’ятдесят шостого. Одружився з підпільницею Ганною-Марією Заячківською. Жили в Казахстані. Ганнина подруга по неволі Софія Голуб у 1988 році допомогла подружжю придбати хатину в селі Глинянці Вінницької області. Не стало Михайла Бабинського 15 червня 1994 року.

Інакше склалася доля сотенного Махна – Степана Котика з Городенки. Зі смертельного московсько-німецького мішка на Буковині двадцятичотирирічний повстанець вирвався живий і неушкоджений. Після трагічного рейду відновив сотню і ще добре повоював з енкаведистськими горлорізами, маневруючи на просторому терені від Дністра до Пруту. Загинув умілий і хоробрий командир сорок шостого року на невеликому острові посеред Дністра біля Корнева, відбиваючись від московської навали з обох берегів ріки.

На один рік пережив старшого на три роки брата Микола Котик, прийнявши мученицьку смерть у комуністичних концтаборах.

У сотнях Маґістра й Махна був Кармелюк – Іван Масевич із покутських Вербівців. Діставши в липні сорок четвертого німецьку кулю в живіт, помер на Буковині й похований на горі Максимець. Із кількох сотень учасників весняного рейду з Покуття на Буковину за півроку вціліли всього кілька десятків. Серед них вербівчани Микола Андрусяк (Чумак), Юрій Голинський, Ярослав Остафійчук (Гайдабура), Дмитро Семенчук. Загинули або пропали безвісти «буковинці» з Вербівців Іван Голинський, Михайло Голов’яцький (Нечай), Василь Малярчук (Довбуш), Михайло Мартинюк, Юрій Ярема (Соловій), Микола Остафійчук, Данило Семенчук, Іван Ярема (Гроза).

З розтрощеною розривною кулею рукою вирвався з більшовицького смертельного зашморгу в Трилісках Борис – Андрй Скіцько. Необстріляний юнак, стікаючи кров’ю, усе-таки відірвався від оскаженілої червонопогонної зграї й щасливо дістався до рідних Тишківців. Через два роки двадцятирічний повстанець загинув смертю героя в бою з більшовиками у Чернелицькому лісі. Понівечене Андрієве тіло друзі викрали з приміщення районного МГБ в Чернелиці, принесли сонними полями до Тишківців і поховали на тамтешньому цвинтарі.

Крім реґулярних відділів УПА, на території Коломийської округи діяли численні самооборонні кущові відділи – СКВ, теренові боївки та боївки Служби безпеки. Лише в Косівському районі воювали з ворогом сорок п’ятого року боївки Зеленого, Відважного, Грізного, Мороза, Верховинця, Різуна, Ватаманюка, Хитрого, Херсона, Вія, Дона, Черемшини, Рися, Славка… Кожна мала по два десятки вояків.

Для медичної опіки повстанській армії потрібні були фахівці – від лікаря до санітара. Провід вирішив відновити Український Червоний Хрест, який німці зліквідували 1942 року. Підпільний УЧХ розпочали організовувати 1943 року. Доручили цю справу жіночій мережі ОУН під керівництвом Монети – Катерини Зарицької, яка й стала першим крайовим провідником УЧХ. Енерґійна й вольова Монета налагодила створення санітарних пунктів у селах, малих шпиталів на всіх теренах, де діяла Українська Повстанська Армія. Медично-санітарний відділ при УЧХ очолював фаховий лікар. Кожен повстанський відділ, іноді й підвідділ, мали лікаря або санітара, які входили до санітарної служби УПА.

Обласним референтом УЧХ Станіславщини крайовий провід призначив Уляну.

Референтом Українського Червоного Хреста Коломийської округи стала Наталка – Дарія Миленька. Донька наддністрянського села Поточища закінчила Городенківську ґімназію, дев’ятнадцятирічною вступила тридцять дев’ятого до ОУН. Працювала в повітовому проводі жіночої сітки Організації. За дорученням підпілля під час німецької окупації влаштувалася на роботу в аптеку, щоби допомагати повстанцям медикаментами. Вийшла заміж за Василя Хому, який працював у підпіллі під псевдами Марко, Демон. Дарця, так любовно називали підпільницю рідні й друзі, народила сорок сьомого року в Коломиї дитину. Енкаведисти забрали сина з оселі Петрунелі Шурак, яка за своє доброчинство потрапила за колючі дроти московських концтаборів. Хлопчика забрав офіцер-льотчик і виїхав з Прикарпаття на Далекий Схід. Наталка дивом вирвалася з рук енкаведистів і загинула 14 травня 1949-го у Вовчківцях біля Заболотова, надавши перевагу смерті від власноруч пущеної собі в скроню кулі перед більшовицько неволею.

На два дні пережив дружину Василь Хома з Чернятина. Провідник Городенківського надрайону вистрелив собі в голову з пістолета, але залишився живий. Зі смертельною раною опритомнів у Коломийській лікарні. Солдати-енкаведисти з жахом спостерігали, як відходить у вічність доручений їм для охорони важкопоранений партизан, з усіх сил вдарившись закривавленою головою об металевий поручень ліжка.

Коломийський надрайонний провід жіночої сітки ОУН і УЧХ очолила Оксана (Ольга Одинська), яка народилася 1923 року в Стецівці на Снятинщині. За німецької окупації навчалась у Львівському медінституті. З приходом більшовиків пішла в підпілля. Загинула мужня дівчина 27 січня 1947 року в Коломиї.

Жіночою сіткою ОУН й УЧХ Снятинщини й Городенківщини водночас керувала надрайонна провідниця Анна (Одарка Федорак), теж уродженка Снятинського району. Навчаючись у Львівському медінституті, працювала в підпіллі. Заарештували її 1946 року й запроторили на десять років до таборів.

Підпільний Червоний Хрест у Косівському районі створювала недавня повітова провідниця жіночої сітки ОУН Дарина – Олександра Слободян, яка народилась у Снятині 5 серпня 1922 року.

Двадцять дев’ятого січня 1943 року, в 25-ту річницю трагедії під Крутами, старшокласники Соколівської школи відмовилися від обіду, взявши собі за приклад торішній вчинок їхньої професорки пані Лесі Слободян. Подія розчулила і схвилювала молоду вчительку до сліз. На душі було радісно й приємно, що зерно, яке вона посіяла, не впало на холодний камінь людської байдужості, а проросло в юних душах школярів. Дівчина гордилася небуденним вчинком своїх вихованців. У карпатських селах тоді лютував страшний голод. Окупанти забирали в гуцулів усе їстівне, блокували горців від низинних хліборобних районів. Нещодавно Соколівка поховала батька сімох дітей, який подався в польові села, щоби виміняти харчунок для голодної малечі. На зворотній дорозі віз із кількома торбинами продуктів перепинили німецькі вояки. Відібрали все до крихти. Зголоджені діти вдома очі видивилися за татом. А той з розпуки шубовснув стрімголов у бурхливий водоспад. Уночі кінь притяг порожнього воза до гуцульської хати, що жила надією на шматок сухаря і не відала ще про своє лихо. Щоб урятувати від голодної смерті учнівську молодь, провід ОУН організував у сільських школах щоденні обіди. Більшість дітей їла тільки в школі, бо вдома було порожньо. Зворушлива подія навіяла вчительці спогади про власне минуле.

Залишившись у чотири роки без батька, Леся всім своїм вихованням завдячувала матері. Ганна Танащук походила з патріотичної снятинської родини. Її старший брат, січовий стрілець Микола, загинув із друзями в серпні 1914 року на горі Маківці. Мама самотужки вчила допитливу доньку. Після вселюдної семикласової школи Леся студіювала в ґімназії, а за перших совітів – у середній школі та педшколі в Коломиї. Війна перервала навчання в інституті в Подебрадах.

До ОУН вступила ще школяркою, 1939 року. Великий вплив на її формування мала Мрія (Євгенія Гуцуляк), з якою звів її Василь Андрусяк. Уродлива, скромна й розумна Василева наречена давала Лесі читати підпільну літературу, доручала писати реферати, спонукала до боротьби з окупантами. Леся організувала навколо себе подруг – Одарку Федорак, Марійку Гуцуляк, Наталку Зінкевич.