Вербівці – Коломия, 1990–1991.

Наприкінці березня 1944 року до Корнича й інших сіл довкіл Коломиї вступила Червона армія. За вояками рейху тільки задиміло. Німецькі порядки в селі змінилися совітськими. Хлопців 1927 року народження брали на військовий вишкіл до Замулинців. Я теж потрапив до числа вишкільників, які невдовзі мали поповнити лави Червоної армії. Одного дня повз Замулинці перейшов великий відділ УПА. Казали, що то курінь Скуби. Було то в серпні. Курінь пройшов так організовано й швидко, що ми й не почули присутності неподалік села такого великого числа повстанців. Зате москалі й «стрибки» порозбігалися, хто куди, хоча партизани ніколи не чіпали червоноармійців. Без попередньої підготовки й команди ми не встигли приєднатися до стрільців, що вже вступили аж до Тростянки, хоч момент був дуже зручний.

Вишкіл більшовики негайно перевели до П’ядиків, що з протилежного боку Коломиї. Там нам видали навіть зброю. Правда, незабаром позабирали затвори від карабінів, бо один хлопець поранив себе на посту. Зв’язки в низових структурах ОУН були тимчасово підірвані, й неможливо було організовано, зі зброєю втекти до УПА. Та й охороняти допризовників останнім часом стали аж занадто пильно. З допризовного вишколу мене незабаром відкликали, позаяк подав заяву до Коломийського педучилища.

Народився я 1927 року в убогій сім’ї. Ще цілком хлоп’ям ходив у двір до панів на роботу. Полов ниву, водив коні…

Пані Татарчук походила, здається, з вірмен. Стара була добра й лагідна, зате донька її – повна протилежність матері – люта й погордлива. Обрядів пани дотримувалися польських, римо-католицьких, та ми, дітлахи все одно ходили до них на Різдво колядувати. Стара пані давала нам по чотири злотих, молода ж навіть слухати не хотіла колядок.

Батьки мої працювали в панів за дев’ятий-десятий сніп. Пані прихильно ставилася до працьовитих селян. Давала їм змогу запомогтися на власну господарку. Страшенно не любила пияків, нероб, злодіїв. А була вона дуже заможна. Тримала величезний млин, а ґрунту мала втричі більше, ніж усе село. Правда, вона охоче продавала землю селянам. Мій тато теж купив у неї півморґа ґрунту, як заробив трохи грошей на рибі. Ловив її локаткою в Пруті й продавав жидам до Коломиї.

У Корничі кілька ґаздів бавилися комуни. Були, мабуть, членами КПЗУ, бо читали різні видрукувані за «залізною завісою» книжечки. Я, малий, приходив до них частенько й не раз чув, що незабаром зійде сонце зі сходу. Мене ті слова страшенно зацікавили, тому якось запитав тата, що то за таке сонце.

– Міську, – відповів батько, – якщо те сонце тут зійде, то спалить усіх нас на попіл.

Тато мій перебував якийсь час на Великій Україні й уже трохи на тому розумівся.

У вересні тридцять дев’ятого «сонце зійшло». Прийшли обідрані, голодні… Моя мама, свідома українка й щира патріотка, відповідно виховала й мене. Подивився я на те задрипане військо й поклявся мамі, що ніколи не служитиму в Червоній армії. Клятви не порушив. У селі небавом відновилася школа, і я пішов до п’ятого класу. Чотири класи закінчив за Польщі. Мене, як найпроворнішого, призначили старостою класу. На тринадцять учнів було чотири піонери. В релігійні свята до школи ходити ми відмовлялися. Як староста я був ініціатором тих відмов. Учився добре. Директором школи був Зельський. З учителів пам’ятаю Марію Нухимівну, Марію Ониківну, що була завпедом. Вона дуже любила мене «виховувати». Мала величезні кулацюри, тому я не дуже розпускав при ній язика. Казала, що таким, як я, не місце в Радянському Союзі. Але це не завадило їй втекти з німцями сорок четвертого. За німців я закінчив сьомий клас і вступив до ремісничої школи, але за місяць до іспитів змушений був її покинути.

З хлопцем із Печеніжина ми поверталися зі школи. У самому центрі Коломиї дорогу нам перепинили два ґестапівські офіцери. Перекинулися між собою кількома словами й вихопили з кобур пістолети. Стріляли в мого товариша. Хлопчина коротко йойкнув і вхопився за серце. Крізь пальці сочилася кров. Він повільно осідав на бруківку. Страх зірвав мене з місця. Над головою засвистіли кулі. Не знаю як, але від гітлерівців я все-таки втік. Опам’ятався вже аж на околиці. Згодом довідався, що хлопець той належав до ОУН. Щоби не зустрічатися з ґестапівцями, я перестав ходити до ремісничої школи. Сорок третього року вступив до ОУН, бо хотів дати відсіч знахабнілим наїзникам. Вибрав собі псевдо Явір. Разом з іншими ровесниками відбув у селі військовий вишкіл. Займалися підготовкою вночі у лісі, покрадьки від фашистів. Керував вишколом Василь Антонюк на псевдо Крилатий. Згодом він потрапив на Львівщину, де був у сотні чотовим, відтак знову повернувся на Станіславщину. Загинув у Коршівському лісі, перебуваючи в боївці СБ.

Якось біля самого Пруту впав німецький транспортний літак. Чомусь не дотяг до близького аеродрому, мабуть, через страшну віхолу. Ми, хлопчаки, кинулися чимдуж до нього. Біля літака тупцювали з тридцятеро озброєних солдатів вермахту. Нас було восьмеро беззбройних хлопців. Перелякалися, аж жижки затряслися. Солдати залюбки могли нас перестріляти. Проте німці побачили зграйку хлопчаків і гукають: «Комен, комен!». Наше щастя, що серед них не було ґестапівців. Німецькі вояки відпустили нас, як ми показали їм переправу.

В Організації я мав завдання просте – носити штафети. Залишав їх у вказаному місці. Часто переводив провідників із Корнича на Вербіж, Пилипи, Грушів. Терен знав добре, чудово орієнтувався найтемнішої ночі. Ніколи не цікавився, кого веду, бо це суворо заборонялося. Однієї ночі поставили мене на стійку край села з грушівського боку. До Грушева понаїздило повно німців на машинах. Я мав повідомити підпільників, якщо фашисти повернуть на Корнич. Ніч видалася навдивовижу місячна, і я був чудовою мішенню посеред поля для німецьких вояків. Це розумію тепер. Тоді ж стовбичив при дорозі й до болю в очах вдивлявся в засніжену дорогу. В селі колядували. Було святково, незважаючи на війну. На щастя, німці на Корнич не повернули. Великими групами вони їздили селами й виловлювали свідомих українців, а найдужче – націоналістів. Нерідко їм допомагали місцеві вислужники.

Хата Миколи Пустовара, що мав підпільне псевдо Пан, часто слугувала за пристанище багатьом провідникам ОУН на наших теренах. У ній збирався Крайовий провід. Нерідко до Пустовара навідувалися Василь Андрусяк – Ґреґіт-Різун та його соратники. Там обговорювали плани створення військових формувань у нашому краї для збройного спротиву німецьким наїзникам.

Одного разу ґестапівці заарештували Ілька Нижника. Прислужився цьому чекістський аґент в ґестапо Глібка. Чоловіка зв’язали й кинули, мов дровеняку, на сани. Ількова тета якраз несла молоко до молочарні й чисто випадково побачила все на власні очі. Кинулася до хати, де було повно провідників, і здійняла рейвах. Пустовар хутко накинув на плечі кожуха, вхопив ґранату й із пістолем у кобурі кинувся виручати товариша. Як його випустили самого? Чому ніхто не поспішив на допомогу? Бог їх знає.

Ґестапівці покинули змотузованого Нижника в санях на околиці Коломиї. До варти приставили поляка, що був на службі в німців, а самі подалися по нові жертви. Пустовар підбіг до саней і скерував на охоронця пістолет. Але зброя затнулася. Підпільник дістав трему й замість того, щоб напасти на вартового, розвернувся й кинувся тікати. Вартовий ухопив автомат і випустив йому в спину довгу чергу. Тяжко поранений Пустовар стогнав на дорозі, а зв’язаний Нижник, що чув цей стріл, але не знав, чим то все скінчилося, просив хутчіш його розв’язати. Вволити його просьбу вже не було кому. Ґестапівці, мов гончі пси, примчали на постріли. Пошаркотіли про щось коротко між собою й незабаром привели Григорчука, якого ще сонного запопали у Воскресінцях. Дали йому грубезну палицю й заставляли добити пораненого. Той навідріз відмовився, за що тут же дістав кулю в голову. Другим пострілом добили напівживого Пустовара. Впійманого Нижника розстріляли трохи згодом. Ґестапівці тотально нищили членів ОУН.