Провідник Різьбяр (Василь Андрусяк) доручив молодій націоналістці серйозне завдання – вчителювати в гірській Соколівці. У хаті, де заквартирувала Олександра, зафункціонував підпільний зв’язок. Тут неодноразово побували підпільники, районні та крайові провідники. Зв’язкова Дарина, вчителюючи в сільській школі, вивчала людей, переймала місцеві звичаї, здійснювала просвітницьку роботу.

Директор Соколівської семикласної школи Стефанія Біліцова надзвичайно вимоглива до себе і не менше – до підлеглих. Пропрацювавши в українських школах понад тридцять років, шістдесятирічна полячка добре зжилася з місцевим людом, допомагала рятувати сільську дітвору від голоду. Стефанія часто сперечалася зі своїм старшим братом, запеклим польським шовіністом, із яким жила в одній хаті. Пані Біліцова навіть дозволила молодій вчительці Лесі Слободян викладати історію України за власною програмою, що базувалася на працях видатного вченого Івана Крип’якевича.

Одного дня в хаті, де проживала вчителька, поселилася симпатична Надія Кузьменко, секретарка збірної громади в Соколівці. Щира й відверта дівчина з добрим відкритим обличчям і лагідними очима відразу припала до вподоби вчительці-підпільниці. День за днем їхні стосунки переросли в дружбу.

Надійка народилася 1922 року на Уралі, куди були вислані її батьки. З часом їхня родина повернулася в Україну й осіла в Миколаївській області. За перших совітів дівчина прибула до Західної України з групою комсомольців. Працювала медсестрою в Рожневі Косівського району. За німецької окупації опинилася в Соколівці. Тут вчорашню комсомолку охрестили. Хрещеними батьками були Марія Павлюк і Ярослав Стефурак, який керував місцевою читальнею «Просвіти». Подружжя Стефураків допомагало Надійці й Лесі харчами за жорстокої німецької займанщини. Помер добрий і щедрий Ярослав від розриву серця, коли прийшли другі совіти. Щоденне спілкування з учителькою Лесею для Надії не минули марно. Невдовзі вона вступила до ОУН, яка єдина чинила в Карпатах спротив коричневому окупантові. З допомогою проводу Тиха, таке псевдо дістала Надія Кузьменко, влаштувалася до лікарні в Косові медсестрою. Нелеґально лікувала підпільників і діставала ліки для Організації. Відтак працювала в шпиталях УПА з лікарем Поліщуком. У січні 1946 року МГБ напало на слід підпільниці. П’ятнадцять років каторги відбула на Колимі. Але й у суворих табірних умовах допомагала людям. Маючи добре серце і легку руку, вилікувала багатьох в’язнів, працюючи в неволі медсестрою.

У хаті Марії Павлюк, удовиці з двома доньками-школярками, Леся з Надійкою прожили недовго. До Соколівки неждано навідався зі Снятина Іван Славницький, який опікувався Лесею ще з ґімназійних часів. З його намови директор сільської семирічки Стефанія Біліцова перевела молоду вчительку з хати, де соколівська молодь часто збиралася на вечорниці. Леся з Надійкою заквартирували у затишній господі свідомого ґазди Василя Вороновича.

Чоловіча дружба й підпільна діяльність поєднали Івана Славницького з Василем Андрусяком і Михайлом Зінковським, якого знищили перші совіти. Славницький дивом уник трагічної долі своїх побратимів. Добрий конспіратор, він не потрапив за колючі дроти комуністичних концтаборів. Працював керуючим банком у Снятині, директором млина, директором Соколівськї школи, де вчителювала і його дружина Марія. Дожив до проголошення незалежності України.

У читальні «Просвіти» бурхливу діяльність виявив сільський парубок Кирило. Щоправда, активність його здебільшого була спрямована на залицяння до молодої вродливої вчительки пані Лесі. Діставши кілька разів облизня, красень затаїв у душі образу, проте парубоцьких намірів своїх не облишив.

Якось на явочну квартиру в Соколівці прийшов провідник Різьбяр. Нервово метався з кута в кут, аж тарелі в креденсі дзвеніли. Зупинився біля етажерки, переглянув книжки, зошити. Трохи заспокоївшись, випалив:

– Отак, дівко! Тяжкий донос надійшов на тебе до крайового проводу. Я не повірив, тому сам прийшов перевірити й вияснити…

Лесі стало погано, отрухло впала на лавку.

– Який донос? Хто? За віщо?..

Різьбяр продовжував:

– Маю стільки справ! Я все покинув і прибіг. Якщо це правда!..

Від дверного лускоту з горішньої полички в креденсі впав, але не розбився, писаний таріль. У Лесиних вухах ще гриміли провідникові слова, хоча самого його вже заступили високі зелені смерічки в кінці подвір’я.

Уранці, після безсонної ночі, дівочі чорні кучері взялися памороззю сивини. Трохи згодом Леся дізналася, що «допоміг» їй залицяльник Кирило. Навіть признався, що за нерозділене кохання шкодитиме їй на кожному кроці, аби довго його пам’ятала. Врятував молоду підпільницю від суворої розправи небайдужий до людей провідник і командир Василь Андрусяк.

Життям і побутом приїжджої вчительки жваво цікавився комендант поліції Халявчук. Було то ревне виконання службових обов’язків чи бажання одружити з гарною дівчиною свого сина Романа? Леся всіляко уникала зустрічей з причіпливим служакою. Допомагали їй у цьому Роман Тодорук і Гандзяк, яких заслала в поліцію Організація. Хлопці вчасно повідомляли про ґестапівські облави, тому підпільниця встигала втекти й заховатися. Халявчук, чия дружина, худорлява білявка, мала німецьке коріння, щоночі вештався під вікнами хати Вороновичів, де з-за темної штори пізно вночі ледь пробивалося тьмяне світло гасової лампи. Коменданта з’їдала цікавість. Що робить допізна щоночі ця не по літах серйозна вчителька? Отець Мирослав Гнатишин, сотрудник старенького соколівського пароха Олексія Волянського, пояснював вислужникові, що дівчина висиджує за підручниками, вчиться.

Першим парохом Соколівської церкви був свого часу Теофіл Добрянський. Олексій Волянський до Соколівки прибув у лютому 1923 року. Суворого, справедливого і принципового священика селяни побоювались, але любили. Зате жодна окупаційна влада не шанувала розумного душпастира-українця.

Соколівською громадою за німецької окупації керував Лук’ян Моканюк, людина щира, добра й порядна. За польської займанщини сільським війтом багаторазово обирали Івана Стефуранчина.

Ставши провідницею жіночої сітки ОУН Косівщини, Дарина не могла більше залишатися в одному селі, де її добре знали й могли будь-коли запродати ґестапівцям. Та й відповідальне завдання – творити УЧХ в краї – вимагало постійного руху й спілкування з багатьма людьми. Підпільні кравці навіть пошили дівчині зручний теплий лижний костюм, аби зручно чулася при переходах засніженими горами. Від Вороновича Леся перебралася на якийсь час до Катерини Ключук, оскільки Надія Кузьменко разом із Галиною Гордієнко вже працювали у шпиталі лікаря Поліщука. Шкода було покидати Соколівку, де мала друзів і багато вихованців, проте підпільні справи заставляли, кликала боротьба.

Нескоренне гірське село Соколівка дало українській визвольній боротьбі чимало славних синів і доньок. За довгі роки боротьби з брунатним і червоним наїзником у рідних Карпатах склали голови Ненаситець (Василь Палинюк), Хуртовина (Василь Чушук), Ярема (Василь Джумачук), Цяпка (Василь Сенчук), Лев (Петро Сенчук), Білий (Петро Самокіщук), Старий (Іван Пітиняк), Чуприна (Петро Кушмелин), Дунай (Іван Данилюк), Лисий (Петро Стефуранчин), Іван Кушмелин, Василь Сенчук, Микола Крисяк, Рись (Дмитро Шкондеюк), Буйний (Василь Білищук) та багато-багато інших.

У Соколівці народився й виріс командир штрафної сотні Святослав (Іван Шкондеюк). Невисокий, світлочубий, уродливий юнак із вдумливими очима вступив до ОУН 1936 року. Служив у польському війську, втрапив до німецького полону, воював у леґіоні, звідки втік у рідні краї. В селі, за дорученням ОУН, очолив збірну громаду, до якої входили Соколівка, Снідавка, Річка, Город, Яворів, Бабин. Ні селяни, ні тим паче ґестапівці, не підозрювали, що цей покладистий молодик вишколює нишком у лісі повстанську сотню. Сюди ввійшли не тільки односельці, а й леґіні з довколишніх Прокурави, Яворова, Буківця… Сотня вкрила себе непогасною славою в боях з окупантами. Загинув Святослав у сутичці з бандою енкаведистів, яких привів зрадник, у Яворові. В нерівному бою 11 листопада 1945 року полягли Святославові найближчі побратими. Командирове тіло вдалося привезти до батьківської оселі, щоби гідно поховати. Але до села ввірвалися кривавозоряні облавники, і люди розбіглися. По облаві повернулися й довершили жалобний обряд. Пролунав вибух. Комуністичні нелюди замінували в труні мертве тіло. Були вбиті, покалічені. Осколком поранило в ногу Іванову маму Марію, яка десять років переховувалася по людях із найменьшеньким Ярославом. Молодша Шкондеюкова сестра Євдокія була кур’єром і станичною. Мотрю, під цим псевдо дівчина діяла в підпіллі, заарештували в квітні сорок п’ятого. Додому повернулася з Воркути п’ятдесят сьомого. Багато років Євдокія є старостою сільського хору «Гомін Карпат», яким дириґує Іван Андріюк. Батько, Василь Шкондеюк, пішов у сиру землю навесні сорок п’ятого – застудився, ховаючись від безнастанних московських облав.