– Метеоритний чорнослив у шоколадi! – я вiдчула себе фокусником з цирку. – Пам’ятаєш?

Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.

То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiр’я» i вже далеко не такi смачні, як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали м’якуш чорносливу, вкладали у сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукерки – i вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання всiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.

Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.

Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що з’являлися в продажу, проводили ретельний тест- контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацiї, приносили на лекцiї пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.

Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки в’яленої динi та насiння соняшника в шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно з’явилася в крамницях). Шоколадне сiм’ячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечок – чудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаємодоповнюючих смакiв.

Насiння в шоколадi та в’ялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусилля – заради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.

– Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакої! Без нас?!

– А пам’ятаєш, як ти купила коробку з тiстечками i ми з’їли їх на останнiй парi? – згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.

Таке не забувається. Того дня Марiя їхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечок – кожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?…» – запропонувала подруга. Ми розв’язали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришку – i кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.

«Якiсь вони занадто маленькi», – зауважила Марiя.

У її голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне з’їмо?» – запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетик – забула! – там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почали – його вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо в коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкої шеренги ще й трубочку.

А потiм – кошичок iз пiрамiдкою безе. I ще – прямокутник листкового торта… Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновок – не везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми з’їли еклер.

…Засиналося менi в Марiйчинiй хатi напрочуд солодко, незважаючи на переповнений шлунок. Не заважали новi запахи та звуки, не лякало нiчне шурхотiння чи то гiлок знадвору… чи то мишей у стiнi… чи то пам’ять нагадала про нiжне торохкотiння макового насiння в сухих стиглих сховках.

…Сiльськi маракаси в дитячих руках: ших-ших-ших-ших… Перш нiж пробити щiлинку й витрусити смакоту на долоню, пiдносили їх до вуха, слухали музику колишнiх квiтiв. Важко було повiрити, що цi сухi пуделка на прямих патичках були на початку лiта серцевиною нiжних пелюсток. Червонi та рожевi квiти гойдалися на тонких волохатих нiжках… та й облiтали, оголивши зеленi коробочки. Вони зрiли й сохли, мiняючи колiр та форму, аж поки не перетворювалися на подобу грецьких горiхiв з тонкими нерiвними стiнками та коронкою на макiвцi. А всерединi з тишi народжувалася музика: ших-ших-ших-ших…

Розбудив пiвень пiд вiкном. Розкiшний когут у зелено-червоному пiр’ї заспiвав на повну горлянку, але закiнчити музичну фразу бiдоласi не вдалося. Петро шугонув його, сердито буркнувши щось навздогін, – лиш почулося трiпотiння крил переляканого птаха. Я побачила у вiкно його ганебну втечу.

Попрокидалися дiти в сусiднiй кiмнатi. З кухнi пахло чимось смачним, розiгрiтим на пательнi, а ще – липовим чаєм. Чути було стишений голос Марiйки: «Потiм цукерки, потiм! Не хапайте». Знову лягла пiд ковдру, заплющила очi на хвилину, аби не вставати й не заважати, – а прокинулася через годину вiд легенького подзенькування горнят: Марiя мила посуд. Я навiть не почула, як Петро запускав двигун стареньких «жигулiв», як дiти клацали дверцятами, вирушаючи до школи, як панi Оля шарудiла целофановими кульками, пакуючи домашнiй сир на базар.

– Доброго ранку, країно! – вийшла зi свого закутка, загортаючись у халат та мружачись на сонечко у вiконних шибах. – Ти не уявляєш, як давно я так добре не висипалася…

I почався чудовий день, наповнений подiями та новими враженнями.

Пили каву, зварену на печi…

– Знаєш, як у нас зветься верхня частина печi? Блят, – попередила Марiя. – А цей маленький банячок – ринка…

Задоволення вiд кави з учорашнiми смаколиками присмачували теревенями. Люблю такi блаженнi ранковi хвилини, коли можна потiшити себе фiлiжанкою запашної кави iз книжкою у руках або споглядаючи, що дiється за вiкном. Або розмовляючи з подругою нi про що.

…У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм у місті – не повiрять. Несподiване поєднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла їх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.

Вибирала з трави стиглi паданки ранети, наповнювала ними ще один кошик – iншої форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помилялась – кiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками. Або навпаки.

По мiцних сходах вилiзли на горище – я би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльської екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо…». Була їй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.

Вона безпомилково визначила, що саме побутової простоти та незвичної для рук простецької роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Наполегливо трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одного – i тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.

– Розпали пiч, – сказала Марiя, прибираючи кошики. – Грибну юшку зваримо – пiдемо на гору. Вмiєш пiч розпалювати?

Думала, що вмiю. Нiчого складного – те саме, що вогнище в походi розпалити. Та виявилося, тут є свої секрети. Перш за все – витягнути шубер, тобто заслонку, в димоходi. Її можна повернути на мiсце, лише коли дрова в печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.

Аби запам’ятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Т – шубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася крізь решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверху – полiнця.