– Мусимо йти, – сказав Іван, глянувши в небо. – Погода міняється.

Ми ще хотіли їх розпитати, що ж це за хід і як далеко мав би йти під землею. Але не варто було затримувати дітей.

– Може, дати вам щось тепліше? – запропонувала я, подумки перебираючи, чим з одягу можемо поділитися, й позираючи на руки Івана. Вони набралися брунатного відтінку, він змерз, хоча й не подавав вигляду.

– Та що там! – усміхнувся він. – Раз-два і ми вже вдома. А ви не боїтеся тут ночувати?

– А що, варто боятися? – іронічно глянув на нього Кость.

Іван сіпнув плечем.

– Як будете триматися замку, то не варто. Усередині безпечно.

– Ось там, де ваш намет, безпечно, – докинув собі й Мирослав, показавши пальцем на наше тимчасове житло. – А тут, де ватра, вже недобре. Бо мурів немає, тут місце відкрите…

Вони ще раз подякували – мить, і їх уже немає. Залишили нам хмарку неспокою, наче легкий туман у повітрі. Ми ще трохи чули їхні голоси, а тоді вітер підхопив їх і відніс віддалік, більше не повертаючи.

Звідки він узявся, той вітер? За прогнозами синоптиків мала бути тиха ясна погода впродовж трьох днів. Останні подихи бабиного літа, останні віяння літепла. От і вір тим синоптикам.

Проте обійшлося таки без дощу. Небо, щоправда, затягло. Помилуватися високими лапатими зорями не вдалося – вони сховалися за синювато-молочними хмарами, які швидко рухалися по чорнильному склепінню неба. Місяць раз у раз вистрибував із розірваної небесної тканини і знову ховався за хмарні лаштунки. Ми говорили про підземний хід, він, за легендою, йшов від замку Гербуртів до Перемишля, на територію сучасної Польщі. Але хто в тому підземеллі був востаннє? Хто просувався вглиб тим безмовним тунелем? Хіба ці хлопці з Поляни та Великого, але й вони були змушені зупинитися перед металевою підземною брамою. Отже, легенда про підземний хід була правдою, він таки існує. А може, те, що ми бачили, це лише лаз у підмурівки замку, до його підвалин та пивниць. Однак хлопчаки впевнені, що це хід, саме хід, довжелезний коридор за межі замку, за межі гори.

Кость підвівся, розім’яв скуті нерухомістю ноги. У будь-якому випадку, сказав, докидаючи гілляки до багаття, те підземелля не може бути надто довгим. Та ще й таким, щоб конем можна було проїхати, це вже справді легенди. Ті ходи могли йти під землею хіба пунктирами – частина в землі, тоді вихід на поверхню, а за деякий час подорожній знову мав пірнути під землю. Мав знати лиш, куди саме, у якому місці є той черговий вхід до підземелля. Хіба так можна було таємно дістатися Перемишля, йдучи тим ходом, нитка за голкою.

Ми загасили ватру, дочекавшись останніх спалахів вуглів, полягали в наметі, дослухаючись до вітру за муром. Там було неспокійно. За отворами порожніх віконець наче шуміла гірська ріка, уявні буруни пінилися й стрибали по невидимих каменях, заглушуючи всі інші звуки. А згодом виникло відчуття, що за стіною періщить злива, бо звідкись потягнуло дощем, озоном та вологим листям, але тут, над нами, не впало з неба ані краплинки, лише щодалі більше надималося й тріпотіло повітря, аж поки нарешті не закрутилося у вирі, і я, стоячи в підземному тунелі, почула стукіт, ритмічний стукіт серця. Не свого. Не людського. Якоїсь іншої живої істоти. Ці звуки линули з лісу, з чагарників у підніжжі лискучих букових стовбурів, залитих місячним сяйвом. Це билося серце вовка, молоде, сповнене сили, невтомне серце лісового блукальця. Але поруч у тунелі був той хлопчина, Іван, а менший, Мирослав, десь зник. Іван мав на сірій сорочці мою руду вітрівку, він погодився взяти куртку. Воно й справді було доволі холодно.

Вовк тримався неподалік, невидимий, можливо, навіть за мереживними чавунними ґратами. Я вже бачила їх попереду. Світло від ліхтаря стрибало по ребрах тьмяного металу, що ніколи не бачив сонця, нишпорило підлогою вибрукуваного ходу. Крижаний холод – я торкнулася решітки – обпік долоню. Сніп світла в моїй руці господарював попереду, вихоплював з-поза ґрат у глибині коридору кам’яні склепіння. Добромильська бруківка під ногами – пласкі камені, поставлені навстоячки, ребром. Добромильське склепіння над головою – такі самі річкові камені, викладені в такий самий спосіб.

Повітря розкраяло вовче виття. Від цього звуку пішов мороз передпліччями, темрява за підземними ворітьми колихнулася, сіпнулась і відкинула мене до виходу – я різко сіла у своєму розстебнутому спальнику, наштовхнулась у темряві на Лесю. У стінку намета било коло увімкнутого ліхтаря з моєї руки. Леся сиділа, повернувши голову до нейлонового отвору, до віконечка – ми звечора зібрали на шворок його зовнішню та внутрішню завіски, підняли їх, зв’язавши над сіткою. Крізь дрібну капронову сітку світив місяць, його молочне сяйво заливало мури. А з-поза кам’яної загорожі – не уві сні, а насправді, просто із чорних бійниць, з лісу, знову полинуло жахаюче виття.

Вовк тримався від нас за кілька кроків. «Вимкни ліхтар!» – гарячим шепотом наказала Леся. Я так і зробила, прийшовши нарешті до тями. А Кость спав, він навіть не поворушився.

Ми з Лесею перезирнулися. Я приклала палець до губів. Наче нам могло зашкодити перешіптування або допомогти тиша в наметі. Шалені стрибки думок змусили перебрати варіанти захисту: що ми маємо такого, щоб у разі чого відігнати непроханого візитера? Що ми маємо? Вогнище ми загасили, та й зараз ніщо б нас не змусило випхати носа назовні. Не домовляючись, ми сиділи, притиснувшись одна до одної, під безпечне похропування поруч, в очікуванні нової хвилі вовчого виття, і воно не змусило на себе чекати, воно знову полинуло, але вже наче трохи віддалік. Чи його вітром віднесло. Я стискала в руці вимкнутий ліхтар, світло якого могло пробити темряву на кілька десятків метрів, але нам воно зараз було без потреби. Ми прагнули лише одного – бути якомога менш помітними, втулитися в замкові камені, стати частиною мурів.

Кость не повірив нам зранку про вовка, посміявся над нами, запевняючи, що він чув наше рівне дихання, коли вибирався на світанку з намету. Котрась з вас, сказав, навіть сопіла. Але правду кажете, докинув він, у нас тут було тихо. Тобто в замку. А в лісі й на другій половині замку, на вже неіснуючій його половині, справді наче буря пройшлася. Воно й не дивно, сказав він, позіхаючи й знову вкладаючись у наметі, тут стіни затуляють від усіх вітрів, а там – ах-ха-а! – дме…

Хай там як, а у нас з Лесею зникло бажання залишатися тут ще на одну ніч. Ми чули голос вовка, обом причутися те виття не могло. А мені ще й відлунював стукіт вовчого серця, хоча би й уві сні, яка вже різниця… Ми намовили Костя спуститися в бік гори Мушика й там на пониззі, у траві з осінніми стокротками, поставити свій намет. Він знехотя погодився. Але перед тим, як зібрати наплічники, запропонував:

– Пішли хоч глянемо на підземний хід.

За ніч під мури надуло сухого листя. Купками й валами воно лежало всюди, затуляючи й вхід до підземелля. Кость узявся відгрібати листя, розсувати траву, як це робили вчора хлопці, але віднайшов лише вологі камені підмурів. Тут ніколи не було жодного отвору. Тут уже чотири століття трималися купи старі камені, мертво стулені, врослі одне в одного. Ми заходилися помагати: я трохи правіше, Леся лівіше, щодалі більше переконуючись, що ми схибили. Це не те місце. Зранку все видається не таким, як ввечері. Освітлення інше, гра тіней та поправки на іншу масштабність у сприйнятті. Ми шпортались, наче кури, у кількох місцях одночасно, а тоді зупинилися й повернулися звідки починали пошуки, вже знаючи безпомильно, навіть не обговорюючи, що вхід був саме тут, де ми одразу намагалися його знайти. Саме тут, а не деінде. Але камінь та земля міцно замкнули вхід до підземелля.

Гаразд, погодився Кость, розгинаючись, збираймося. Йому було не до жартів. Тепер і він втратив бажання залишатися тут на ніч.

Впіймавши зону, ми зателефонували Андрію: у нас тут плани змінилися, ми скидаємось трохи вбік. Ти знаєш де, до Мушика. Приїжджайте й ви туди, одразу йдіть до нас або приходьте ввечері, ви ж бачили, яка погода була вночі. Яка погода була вночі, не зрозуміли хлопці. Чудова погода! Ми вже виїжджаємо, стоїмо на вокзалі, й одразу на замок, а завтра зустрінемось.