Литмир - Электронная Библиотека

Недобре було на серці. Наче після важкого сну, що одразу й забувся. Каська підвелася, озирнулась на лісову хащу, підхопила свою ряднинку, на якій сиділа, витягла кілок й повела своїх кіз нижче, подалі від цього неспокійного місця. Очманілі кози ледве пленталися, похитуючи обважнілими вим’ями.

А коли вдруге озирнулася Каська, то стала стовпом. У тіні ліщини стояли вовки. Чи пси. Якісь дивні собаки-вовки. У зосереджених поглядах не мали страху. Це Каська одразу побачила своїми далекозорими очима. Ті мешканці лісу спостерігали за нею та її козами – їхні наміри були очевидними. Вовки ніколи б так зухвало й відкрито не роздивлялися на людину, це Каська знала ще від свого батька, ще з дитинства. Кози нарешті очуняли, замекали, потягли вперед, смикаючи мотузки.

Крижаною памороззю обсипало Касьці спину, руки трусилися, коли вона, нахилившись, встромляла кілок у траву. Зонька піднімається сюди! Ця думка стугоніла, билася у скронях. Ось-ось дівчинка буде тут, ось-ось вона гукне безпечно: «Білянко!» Вона завжди здалеку вітає свою улюбленицю.

З-за кущів вийшла… невже Лялька? Так, вона. Стала за тими вовками чи псами. І Касьці наче полуда з очей спала, вона нарешті все зрозуміла, більше того – відчула, що й батько цих молодих вовкособак є десь поблизу, теж тримає Каську на оці, але вона його не помічає.

І тоді Каська стала спиною до своїх кіз, до дівчинки, яка вже надходить наразі невидима, піднімається стежкою, видивляючись жуків у спориші… Стара жінка тихо назвала ім’я Ляльки. А тоді повторила його ще раз і ще, ступила крок до лісової сім’ї, до зграї вовкособак. Вона говорила до Ляльки і до її синів. Їх було п’ятеро, а не семеро, як два роки тому на галявині, десь двоє поділися, де вони є, не хотілося думати, не було для цього ні часу, ані бажання. Каська зверталася до тих, що стояли на узліссі й переступали в нетерпінні на своїх пружних лапах, чекаючи сигналу від старшого. Каська повільно йшла до них, переконуючи Ляльку послухати її, забратися звідси, бо чоловіки влаштують на них облаву і це зле закінчиться для Ляльки та її дітей, а за горою дикий ліс, там воля, там, звідки прийшла Лялька зі своїми синами, туди їм і варто повернутися, бо у вовків своє життя і своя територія, і у вовкособак так само, а у людей своя. І краще кожному триматися свого.

Каська бачила морди лісових псів. Колись давно, вона була тоді така як Зонька, тато розповідав комусь з дорослих, а вона чула з печі, про зграю вовкопсів, ватажком якої був вовк, а матір’ю – втекла сучка. Ті голодні під’ярки, молоді напіввовки, нікого не боялися, вони збивали з пантелику своєю поведінкою і були небезпечнішими за вовків, бо успадкували від батька гени дикої природи, силу, спритність й жорстокість, а від матері – близькість до людей.

Каська ніколи не потребувала, аби її боялися. Вона завжди прагнула лише розуміння. Надто тепер, цієї хвилини, хоча б інстинктивного усвідомлення, як варто діяти, і щоб Лялька переказала своїм дітям, що зараз не треба робити того, на що вони вже наважились. Каська вкладає у свій гарячий шепіт усю свою силу, увесь свій внутрішній жар. Вона зараз легко йде, їй нічого не болить, її очі палають. Вона могла б навіть бігти – без утоми, ледве торкаючись землі, як дівчинка, бо такою вона зараз і є, саме цієї хвилини.

Розпалені пси-вовки не хочуть зупинятися. Вони обступають людину й погиркують, звужуючи коло, а це двоноге-сполошене-безстрашне не замовкає, говорить й говорить. Повітря заповнює її монотонне гаряче бубоніння, наче шемрання дубового листя, наче шурхіт сухого бадилля у яру, немов дзюрчання води в джерелі. Вони дослухаються до цих заворожуючих звуків. Вони не дають їм зосередитися на своєму, вони збурюють у них якісь відчуття. І от уже мати вовчиця повертає морду в один бік, а тоді в інший, і молоді вовки незадоволено завмирають, нашорошуються, а тоді один з них, озирнувшись до корчів, звідки блимає уважний погляд батька, підтискає хвоста, настовбурчена шерсть на його загривку спадає, і він відступає в ліщинову густу тінь. За ним ще один, зиркнувши наостанок на переляканих занімілих кіз, що мовчки плутаються в мотузці, вимушено прибирає погляд. Троє з вовчицею залишаються, вони ще вагаються, послухатись чи ні, але вовчиця робить якісь ледь помітні відрухи носом, вухами, хвостом, вона їх у чомусь переконує – і ті неохоче попускаються, піддаються на вмовляння й трюхикають за братами. Лялька кидає оком на свою колишню господиню, видобуває з глибин свого вже напіввовчого нутра якийсь дивний протяглий звук. Каська її не розуміє, вона не розуміє, що то значить. Мати вовчиця тоді розвертається й біжить за своїми дітьми, до їхнього батька.

Кози мовчки риють землю ратицями, вони забули, що вміють мекати, чути лиш, як гуде над ними джміль. Тиша робиться в’язкою, вона гусне, забиваючи дихання. Каська вклякає. Її не тримають ноги. Вона не може підвестися. Усі її роки, болячки та слабкості насуваються на неї потроєним тягарем, накривають важкою брилою. Низькі хмари невідь-звідки беруться на небі, затягують його цементом, затуляючи сонце. Каська хоче пити, язик прилип до піднебіння. Вона лежить навзнак, розчавлена, вона не може підвестися. І за півгодини, і за годину, коли зарюмсане дівча трясе її, тягне за руку, сипле запитаннями: чого ви так? Чого ви мовчите? Ви не можете встати?

А тоді звідкись береться Петро з товаришем. Відсапується від бігу, налякано допитується: мамо, що з вами? мамо?… що з вами?… Він бере Каську на руки, як маленьку – вона сухенька, як патичок, – і несе додому, спотикаючись об горбки та висварюючи її дорогою на всі заставки.

Ніхто не знає й ніхто не знатиме, що старій Касьці ноги віднялися в обмін на те, аби вовкособаки не чіпали кіз та дівчинки. Щоб вони пішли геть від села, вступилися від людей та від свійських тварин. Хто б повірив старій Касьці, що це вона зробила? Що їй вдалося їх переконати? Ніхто ніколи не брав на віру, що вона вміє розмовляти з тваринами. Лише мала Зонька знала. Але хто б то зважав на думку дитини, та й дівчинка того вечора не бачила на узліссі нікого, лише схарапуджених кіз та розбиту паралічем бабу Каську.

Вирва рве береги

Весняні талі води накривали Вирву зім’ятим сірим простирадлом, річка ворушилася під ним, кидалася, перевертаючись з боку на бік. За ніч змінювала русло, вигортала каміння, що роками не давалося зрушити з місця, утворювала мілину на колишніх заглибинах, виривала западини на торішньому суходолі. Гула й стогнала, показуючи свою нестримну вдачу. Такі напади траплялися, може, раз на рік, коли Вирва мусила нагадати людям про те, що вона сама собі господиня і їй вирішувати, куди гнати свої води та що прибирати зі свого шляху.

Від її гарячкових сіпань залишався пластмасовий та дерев’яний непотріб на березі. Поміж оголене вербове коріння набивалося подерте ганчір’я; целофанові пакети, зачепившись за гілляки, гойдалися в потоці. Річка з огидою виштовхувала зі себе сміття, а люди й далі тягнули до води порубані дикі грушки, наїжачені довгими колючими шпичками, кидали в берег скляні пляшки з-під горілки та вина, іржавий мотлох, уже не придатний на брухт. Вирва через таке виходила із себе.

Іван ще здалеку побачив на мілині старий кожух, побитий міллю, брудно-рудим пелехом назовні. Невже хоч дрантя спалити не можна, роззлостився на односельців. Та підійшовши ближче, зупинився: це був не кожух. Оскал жовтих зубів, тьмяний морок у примружі ока. Мертвий вовк. Вимита водою культя лапи – уламок кістки, шворок жили, зваляна шерсть… Кілька годин тому хижак ще був живий.

На каменях залишилася кривава пунктирна азбука Морзе, вона показувала, звідки пришкандибав сірий заброда. Не скажений, бо йшов до води, сильний здоровий вовчисько за зовнішніми ознаками. Загинув від втрати крові…

Гнаний цікавістю, пішов Іван шляхом, позначеним брунатними цятками. Кілька разів губив напрямок, аж тоді, на битій дорозі, на сухій ділянці землі, віднайшов плями знову – щоб згодом ще раз загубити, вже остаточно.

Для чого йому було знати, що сталося з вовком? Чи йому своїх тягарів бракує? Іван стояв на відкритому пагорбі, снігові латки ще лежали де-не-де, південно-західний вітер гнав над головою сірі хмари, вони випливали з-понад кичери й тікали далі за течією Вирви. Дві сірі річки рухалися в одному напрямку: перша – землею, друга – небом.

42
{"b":"118590","o":1}