– Олегову? – уточнила я.
– Ти що, не в курсi? – у голосi Свiтлани забринiли нотки нетерплячої цiкавостi. – Твiй чоловiк готує виставку, вiдкриття призначив на старий Новий рiк. Невелику, та все ж…
– Ти дивись… – усе ще не вiрила я.
– Ти з вокзалу до нього? Я можу заїхати, по дорозi до галереї вiдзвiтую.
– Я до себе.
…Вона пригнала пiд мiй будинок, заледве я вийшла з ванної. Наш обмiн iнформацiєю виявився нерiвноцiнним. Окрiм робочих новин, Свiтлана розповiла про те, що Олег взявся за розум, почав працювати, не п’є… Я мовчки вислухала те, що вiн став краще виглядати й купив собi два светри.
На її нетерпляче: «А ти як?», вiдповiла: «Нормально». Розповiдати не хотiлося.
У галереї без мене накопичилися невiдкладнi проблеми. Я й узялася за них без особливого ентузiазму. Свiтлана сказала правду: Олег i справдi натхненно готував свою виставку. Вiн посвiтлiшав обличчям, йому пасував стан енергiйної дiяльностi. Моя вiдсутнiсть пiшла йому на користь, а повiдомлення про те, що вiдтепер ми справдi житимемо окремо, сприйняв спокiйно. Сказав лише: «Це ти так вирiшила?… Г-м-м. Це я так вирiшив, второпала?» Менi було байдуже, як це виглядатиме збоку i що про це говоритимуть люди. Ми обоє полегшено зiтхнули.
За кiлька тижнiв я написала три картини, сама, без пiдмайстрiв. Здивувала тих, якi побачили їх першими. Це була я, моя рука, моя технiка, i водночас немов не я. Цю нову Анну я нi з ким дiлити не збиралася. Наразi ще не могла оцiнити своїх робiт, треба вiдкласти їх i дочекатися холодно-вiдстороненого сприйняття. То менi шалено подобалося зроблене, то здавалося, що все воно нiчого не варте.
Колись я вивела закономiрнiсть, яку назвала «правилом мухи». Вона полягала в тому, що талановита людина далеко не завжди здатна себе адекватно оцiнювати. Особливо в жанрi автопортрета. А мої новi роботи були саме такими.
Колись український фотохудожник Микола Гнисюк, автор фотопортретiв багатьох знаменитостей, сфотографував грузинського режисера Отара Йоселiанi з мухою на чолi. Гнисюк вчасно схопився за фотоапарат, який завжди був у нього напоготовi. У портретi зiйшлося все: муха, що всiлась на чолi мiж бровами, не схибивши нi на мiлiметр, вираз обличчя кiнорежисера, освiтлення, ракурс зйомки, професiйнiсть фотографа. Йоселiанi портрет сподобався, вiн лише попросив заретушувати муху як зайву деталь. Гнисюк вiдмовився. Згодом портрет «Муха» зiбрав оберемок призiв на престижних фотовиставках. Як кiнокласик мiг не побачити у своєму фотопортретi найголовнiшого? Мiг. Iз талановитою людиною таке трапляється, коли справа торкається її особисто. Правило мухи.
Сюжети моїх нових картин були простi.
Жiнка та чоловiк. Намагалася вiдновити в пам’ятi до найменших дрiбниць кут нахилу її голови, ледь помiтнi шрами на його руцi, жiночу усмiшку, чоловiчий погляд. Усе, як побачила тої нескiнченної ночi.
Друге полотно свiтилося зсередини золотаво-прозорим свiтлом, сивим, розчиненим у жовтневому повiтрi серпанком. Напиналися вітрилами пiдковдри на мотузцi, пiдпертiй довгою рогачкою. Вiдкривали за завiсою довгий ряд чистих слоїкiв, настромлених на зубцi дерев’яного порепаного паркану. Травинки прилипли до вологих яблучних бокiв – на стару лавку під парканом їх визбирала з трави дбайлива рука, не навчена викидати їжу. Жовте напiвпрозоре листя носилося заметiллю в повiтрi… I серце стискалося вiд спогадiв дитинства чи, може, у передчуттi чогось важливого.
…Моя бригада, не чекаючи розпоряджень, спрацювала на випередження – зробили копiю з цiєї картини, принесли менi для фiнальних мазкiв та на пiдпис. Копiя, виконана в три пари рук з оптимальним розподiлом працi, була бездушною та порожньою. Та сама композицiя, той самий колорит, а настрiй iнший, сприйняття iнше. I – «не фонить». Щось найважливiше зникло.
– Фiгово, народ! – опустила я iнiцiаторiв на землю. – Невже самi не бачите?
Мої помiчники вирiшили, що для творчого звiту вибрали невдалу годину. Пiшли заливати розчарування в найближчий генделик.
…На зворотi третьої картини я написала по-українськи «Тамдевiн».
Хотiла закреслити. Свiтлана побачила й запитала:
– Це назва лiкiв?…
– Лiкiв? – менi стало весело, вона, мабуть, вирiшила, що ми тепер працюватимемо за пiдтримки якоїсь грошовитої фармацевтичної корпорації. – Хiба вiд самотностi.
Свiтлана недовiрливо промовчала, не зрозумiвши, жартую чи кажу правду.
– Мiсцевiсть так називається, – збрехала я. Не хотiла нiчого пояснювати.
На картинi вiчнi мури замку Гербуртiв потопали чи то в туманi, чи то у хмарах. Сюрреалiстичнi краплi вологи збиралися у фiгури людей чи звiрiв, бентежило щось нечiтке, невизначене, утримуючи погляд. З дикої краси замку Гербуртiв проступала незбагненна хижацька сила. Приваблювала i вiдштовхувала, заспокоювала i лякала, нагадувала про забутi знання, про силу iнтуїцiї, яка не обманює i якiй варто довiряти. Це було мiсце, де був вiн. Можливо, й зараз.
…З того дня, як побачила двi червонi смужки на тестовому папiрцi, часто приїжджала в галерею без макіяжу. Мучив токсикоз, не даючи змоги вийти вчасно з хати. Один з останнiх днiв року почався вже традицiйно – мене вивертало над унiтазом…
Коли нарештi полегшало, прилаштувалася бiля вiкна з маленьким люстерком підфарбовувати вiї. За холодним склом – кумедна картина. Дiти катулялися iз заснiженої гори – перший покотився ковбаскою, за ним, притиснувши руки до бокiв, другий, третiй… Збилися внизу докупи, поборсалися, пiдхопилися, побiгли вгору i знову один за другим – колодами донизу. Дiстануть вiд мам, малi розбишаки.
У маленькому дзеркалi побачила свою усмiшку. А нiчого так сьогоднi виглядаю…
Поки защiбала блискавки на чоботах, знову знудило – довелося вже вiд дверей бiгти до ванної. Туш розмазалася. Зняла залишки макiяжу косметичними ватками, глянула на годинник: у-у-у, нема коли красу наводити.
На роботу приїхала а-ля натюрель – блiда як мiль, із тiнями пiд очима.
– Що з тобою? – пiдняла ретельно прополотi брови Свiтлана. Вона розпаковувала замовленi через iнтернет ялинковi прикраси, зробленi з дерева. – Захворiла?
– Погано спала. Нiчого страшного.
– «Сьогоднi, 28 грудня, збережеться вiтряна погода, перемiнна хмарнiсть, мiсцями слабкий снiг, – бадьорим голосом повiдомляло радiо. – Метеорологи утримуються вiд довготривалих прогнозiв, але впевненi, що наступного року погода принесе не менше сюрпризiв, анiж нинiшнього. Тенденцiя до загального потеплiння збережеться…»
– Є два варiанти: бичкiв з коровами розвiшаємо. Або додамо ще й кульок торiшнiх…
– Я б саму рогату худобу залишила. А пiд ялинку – сiно.
– Та де ж його вiзьмеш?…
– Тодi без сiна. Чуєш, Свєт, зараз приїде один крутий замовник… Ми вже мали попередню розмову… Будемо говорити про вигiдний контракт. Якщо йому мої ескiзи сподобалися, доведеться нам мiняти свої плани i попрацювати трохи в царинi реклами. Я – у себе.
Щойно вiдкрутила брасматик i провела кiлька разiв щiточкою по верхнiх вiях, дверi за спиною обережно прочинилися, Свiтлана помовчала i сказала чоловiчим голосом:
– А рота, коли очi фарбуєш, для чого вiдкривати?…
Туш ледве не випала з моїх рук.
У дверях стояв вiн. Нi, не вiн. Нi, таки вiн!
Без бороди, поголений, усмiхнений. Очi тi самi – iронiчнi, бурштинового кольору.
Мороз обсипав мене вiд скронь до пiдборiддя. Бракувало хiба зомлiти.
Але вiн, щось вiдставивши убiк, уже був бiля мене. Обхопив мiцними руками, розвернув, притиснув до себе спиною. Сухi губи вже торкалися шиї. I голова моя сама вiдхилилася трохи вбiк i назад. Так почувається горiшок у шкаралупi, квасоля у стручку, дитина в материнському лонi…
Вiд нього йшов запах нової шкiрянки, але й ледь вловний запах вовка, полину, лiсу, дикостi. Чудовисько перетворилося на принца. Лиш побляклi шрами на руках залишилися.
– Що сталося? – запитала, не впiзнаючи свого голосу.
