Литмир - Электронная Библиотека

Прокрутила гнучку лозину навколо правої долонi, утворивши надiйну петлю, аби гiлка не вихопилася з рук. Молодець. Вiдзначив це, подумки похваливши незнайомку, вiльною рукою пiдтягнувся по березовому стовбуру й посунув гiлку на себе… Довелося трохи поборсатися на поверхнi болота, визволяючи цю необачну роздойму. Коли ж вiдстань мiж нами скоротилася, перехопив її руку, стиснув зап’ястя… Далi – справа технiки.

Коли ми опинились у безпецi, вона протягло схлипнула. Її трусило – вiд холоду, вiд страху.

В очах – жах. Перед гнилою пащею трясовини, перед незнайомцем, схожим – я цiлком це усвiдомлював – на болотяного чорта.

Мокрий брудний одяг облiпив її всю, перетворивши на живу статую.

Я ступив було до неї, проте ще бiльше налякав. Довелося мовчки показати їй напрямок до найближчого села. Туман уже майже розсiявся, вiдкрив за деревами лiсову стежку до хат. Заблукати тут було неможливо. Вона озирнулася – й побiгла. Я теж глянув поза себе – невже побачу вовчi постатi? Нiкого.

Щоб мати певнiсть, що нiчого бiльше не трапиться, йшов за нею до села. Вона б мене не побачила, якби озирнулася. Хата, до якої вона поспiшала, виявилася першою вiд лiсу.

…Темрява давно накрила улоговину, замок i усе довкола, а я нiяк не мiг заснути. В очах стояла iржава поверхня трясовини… Переляканi очi… Облiплена мокрим одягом жiноча фiгура… Надiйна будiвля, яку я зводив мiсяцями, у якiй навчився почуватись захищено, похитнулась…

Давно не згадувався менi той весняний день позаторік, вiдколи моє життя зробило рiзкий поворот, пiшло юзом i не вiдразу вирiвнялось. Ще рiк тому я вiдганяв спогади, щойно вони нагадували про себе, а зараз вперше дозволив пам’ятi показати картинки, якi даремно намагався забути. Це сталося одночасно з початком експерименту в горах, точнiше – за день до того, як я зiбрав наплічник i сказав, що готовий їхати за Добромиль.

Усе вiдбулося за анекдотичним сценарiєм «Повертається чоловiк із вiдрядження…», але в життi воно виглядає зовсiм не смiшно. Принаймнi в першi хвилини. Коли бачиш у подружнiй спальнi двох – дружину та найкращого друга. Ти ще не встиг, переступивши порiг, отямитись, усмiшка ще не сповзла з твого обличчя, а вже в пам’ятi закарбовується тваринний переляк їхнiх очей. I до тебе доходить. I ти робиш вiдкриття: виявляється, ти не здатний вдарити голого хлопа.

Пiшов на кухню в пошуках води, зашпортавшись на порозi в купцi лахiв. Мереживна бiлизна, яку подарував їй на день народження, та його светр – ми мали однаковi, лише рiзного кольору: купували разом.

Де ж вода? На столi – розкоркована пляшка шампанського, два фужери, цукерки. А вода?

На пiдлозi – домашнi закрутки на зиму. Трилiтровi банки з компотом. Двiчi вдарив ножем у металеву кришку i, припавши до бiльшого отвору, видудлив усе, усе до кiнця.

Наплічник чекав мене бiля дверей. Пiдхопив – i вийшов геть.

Переночував на кафедрi в унiверситетi, на стiльцях, у спальнику. А вже наступного дня – не лише в кiно та книжках трапляються такі неймовірні збiги – з’ясувалося, що найближчими мiсяцями менi не знадобиться навiть необхiдне. Анi документи, нi грошi. Вирушаючи до вовкiв, я брав iз собою лише свободу. Вiд усього. Вiд почуттiв, прив’язаностi, любовi, дружби, слiв, обов’язкiв… Тодi здавалося, що на мене чекають лише суворi закони виживання, мовчання, самотнiсть, спокiй у душi, гармонiя навколо та троє безпорадних вовченят-сирiт. А виявилося – не лише це. А й почуття, прив’язанiсть, любов, дружба, слова, зобов’язання… – згодом.

А тодi на засiданнi кафедри БеДе повiдомив новину. То був голос долi. Поки всi сперечалися, кому їхати, я вже знав, що поїду саме я.

Навчився тут обходитися без жiнки. Сурогат часом кращий за оригiнал. Поможи собi, хлопе, сам. Сам п’ю, сам гуляю, сам си стелю, сам лягаю. Людина може давати собi раду буквально в усьому. Першi тижнi та мiсяцi в уявi спливало обличчя, яке було колись рiдним, i тiло… i спогади. Холод, негода, вiдсутнiсть нормальної їжi, мовчанка прочистили мозок. У головi прояснилося. Виявилось, що можна жити й без кохання. Цiлком можна.

Щоправда, почав забувати свiй голос. Мовчиш, мовчиш, думаєш про щось, i раптом вихопиться: «А я тобi про що?…» I думаєш тодi, хто такий «ти»? Чи то я до себе вголос звертаюсь? А потiм немов прорве – розповiдаєш вовченятам, як взимку з гори з’їжджали, приходили додому в затвердiлих промерзлих штанах; грудки снiгу та льоду звисали з них сталактитами.

I голос мiй знову робився таким, як колись. Ми чуємо себе, коли нас чує хтось.

Часом нестерпно хотiлось опинитися серед людей на базарi чи в маршрутцi – всотувати незначущi розмови, ловити уривки фраз. Я не знав, що вiдбувається у свiтi. Що б там не коїлось – усе це вже було, i усе з того – марнота марнот.

Мирон, з яким ми бачилися лише раз, а далi спiлкувалися короткими дiловими записками, залишав менi на базi свої сюрпризи – варену картоплю в кожушку, загорнуту в кiлька газет, аби зберегти тепло. У зiбганому, розгладженому рукою номерi газети я прочитав, як полiтики з’ясовували мiж собою, хто i де був на День незалежностi, звинувачували одне одного та виправдовувалися. Натхненно витрачали своє життя на тимчасовi речi, про якi завтра нiхто й не згадає.

…У червнi минулого року, через три мiсяцi вiд початку експерименту, побачив колишню дружину. У лiсi бiля бази. Вона стояла, спершись на огорожу, дивилась, як іду до хати. Пiзнав її одразу та й зупинився. Махнув здалеку рукою. Що хотiв сказати цим жестом? «Не треба, повертай додому»? Щось таке. Пiшов назад у лiс. Якби той випадок, коли вони опинилися в одному лiжку, виявився хвилинним поривом або, навпаки, став початком нового етапу в життi двох близьких менi людей, я, можливо, зрозумiв би їх. Але вони дурили мене довго та усвiдомлено – зробив такий висновок, пригадавши кiлька очевидних фактiв, яким не надавав ранiше значення. Тепер ті докази вишикувались у переконливий логiчний ряд. Такого наївного та легковiрного телепня грiх було не пошити в дурнi.

Вона менi за день до зустрiчi говорила нiжнi слова по телефону. А колишнiй друг написав менi сюди: «Брате, невже мiж нами стане жiнка?… Я не маю щодо неї серйозних намiрiв. Тобi потрiбна iнша, не така…» Краще б вiн мовчав i далi.

У днi, коли та картинка ще сидiла в думках скалкою, я картав себе за безмежну довiру до них обох. Бажав їм взаємного розчарування, зради, хотiв, аби їм одне з одним було погано. То був бiль знехтуваного самця.

Чому вона мала зберiгати менi вiрнiсть? I чому мала розплачуватися за свою невiрнiсть? Адже з її боку все це могло виглядати по-iншому. Як i з боку мого найкращого друга. У кожного з нас могла бути своя правда. Розумiв це, але пробачити їм однаково не мiг.

Дiйшов до розлогого дуба й зупинився. Я мав забрати вовчий харч, який чекав у старiй скринi в дровiтнi. Пiти пiзнiше? То, може, я боявся пiдiйти до неї? Своєї реакцiї страшився?

Моя втеча виглядала як вияв слабкодухостi, визнання себе слабшим. «Повертай, – сказав я собi. – Тебе ця зустрiч не лякає».

Вона так i стояла бiля огорожi, схиливши голову. Побачивши мене, виструнчилась, опустивши руки. Ступила назустрiч.

– Пробач менi, Юрку! У мене через твою образу все пiшло шкереберть, – говорила щиро. Але вона завжди говорила щиро, навiть коли брехала. – Як не пробачиш – не знаю, як жити далi…

– Даремно ти приїхала, – чужим був мiй голос. – Повертайся додому.

– Вовки не пробачають, я пам’ятаю, ти казав. Але ж ми… не вовки…

Обiйшов її.

– Юрку… – тiльки й сказала.

Попрямував до стайнi, де чекала їжа для вовкiв. Щось темне й важке ворушилося в душi. Закинув собi на спину пiвтушi кози, потягнув до лiсу. На моєму шляху вже нiкого не було.

…Не спалося. Не йшла з голови та облiплена мокрим одягом чужинка з трясовини. Її страх був матерiальним. Усупереч людськiй фiзiологiї я вiдчував його так само, як озон у повiтрi пiсля грози. Жінка боялася мене, немов дикого звiра, i це перевертало менi душу.

30
{"b":"118590","o":1}