Ми сьогоднi ночували в надiйному сховку за мурами замку. У нас було кiлька нiчлiжок, ми могли залишатися там, де нас наздогнали сутiнки, хоча нерiдко саме в цей час мої збиралися на полювання. Але нинi вони були ситi. Цей прихисток ховався в заглибинi, порослiй травою, i лише уважний погляд, та й то не вiдразу, мiг привiдкрити таємницю: це була не звичайна яма, бо з-помiж її зарослих густою травою стiн де-не-де проглядала поверхня з пласких каменiв, щiльно викладена не природою, а руками. То був початок пiдземного ходу, засипаний землею. Ми нагребли колись сухого листя в заглибину, туди не потрапляв дощ, i нiхто чужий не смiв сховатися тут через потужний вовчий запах, який не вивiтрювався навiть тодi, коли господарi вiдсутнi.

Я витягнув зi сховку ватянi штани та куфайку, шапку, теплi шкарпетки, похрумтiв сухими галетами, i ми повлягалися спати.

…Наступного дня мої влаштували криваву й безглузду рiзанину, жорстоку у своїй незбагненностi. Пiд вечiр, коли пси перегавкувалися далеко внизу, у селi, моїх – нi сiло нi впало – немов пiдмiнили. Вони нервово бiгали, не знаходячи собi мiсця, пригинаючи голови й сутулячись. Давно зауважив, що нерухомий вовк здалеку може нагадувати собаку. Але коли вiн бiжить – легко, мов танцюрист, на самих пальцях, та ще й характерно по-вовчому пригинає голову, – не впiзнати вовка важко. Навiть той, хто нiколи не бачив живого звiра на волi, лише глянувши на сутулу спину та прямий широкий хвiст, опущений до землi, вигукне: «Вовк!»

Вечiр недаремно починався неспокiйно. Мої раз у раз щось бурхливо обговорювали: хвости виписували в повiтрi малюнки, вуха ходили ходором, вираз морд мiнявся щохвилини. Прийнявши якесь рiшення, сiроманцi зiрвалися й зникли за деревами.

Куди їх понесло? Це був не звичний ритуал збору на полювання. Зазвичай, перш нiж вирушити на нiчний промисел, вони ставали у коло, носами всередину, i вили. Ще не так давно це виглядало як хаотичний хор, спалах какофонiї звукiв, пробна оркестрова розминка перед концертом, але вiднедавна почало нагадувати згуртований спiв зграї. Сьогоднi вони, без сумнiву, спланували щось нове. Що то була за змова, я зрозумiв, коли вдалинi почув жалiбне собаче скавчання. А пiд ранок мої повернулися ситi i втомленi, ховаючи очi.

Через два днi я знайшов на узлiссi собачу голову та ланцюг. Вкрали пса з буди разом із ланцюгом…

Глибинна потужна неприйнятнiсть найближчих братiв за кров’ю завжди дивувала мене. Вовки й собаки були бiльшими ворогами, нiж вовки й лисицi чи вовки та ведмедi. Вовки вiдверто зневажали приручених людиною колишнiх братiв, а тi, зачувши вовка, захлиналися гавкотом, попереджаючи людину: вороги йдуть! Хоча i однi, i другi належали до родини псових.

Усерединi цього сiмейства, протягом усiєї iсторiї родини Canis familiaris, стосунки мiж вовком та собакою завжди були складними. Свого свiйського побратима, прирученого людиною, вовк зневажає, не терпить його. Та й пес платить тiєю ж монетою.

У перiод статевого дозрiвання у вовкiв формується стiйкий комплекс агресивних реакцiй на собак. Трохи по-науковому кажу, але точно. У справедливостi цього переконався наочно. Однак, i це менi теж було вiдомо не з пiдручникiв, мiж вовками та собаками траплялись несподiванi спалахи приязнi – i вони спарювалися, утворювали подружжя. Коли я працював у Комi, до лiсу за вовком втекла сучка м’ясоїда i невдовзi народила щенят… Менi не довелося зафiксувати випадкiв, аби пес покрив вовчицю. Хоча дослiдники вважають, що трапляється й таке. Вiд вовка та собаки народжуються напiввовки-напiвсобаки, справдi небезпечнi для людини звiрi. Вовк на людину не нападає. Тiльки хворий на сказ, той, що втратив страх i почуття реальностi. Натомiсть вовкособаки не вiдчувають страху перед двоногими.

Природа, як вiдомо, порожнеч не любить. Якщо людина знищить вовкiв, природну нiшу цього хижака заповнять вовкособаки… I це буде найгiрший сценарiй протиборства людини та вовка.

Менi знову передали чисту касету до вiдеокамери. Час вiд часу я проводив зйомки протягом кiлькох годин, поки батареї вистачало, – i залишав камеру на базi. Мирон того ж дня забирав відзнятий матеріал.

Цього разу все вiдбулося немов на замовлення. Переважно мої полювали вночi, а тут зiрвалися задля переслiдування серед бiлого дня. I за ким? За лисицею. Я ледве встиг розчохлити вiдеокамеру.

Ми обходили нашу територiю. Раптом мої завмерли, нашорошивши вуха, – i рвонули в кущi. Серед заростей лiщини промайнув рудий хвiст. Гарячий мисливський азарт охопив вовкiв. Вони зайшли з тилу, перерiзавши лисицi шлях до вiдступу, – i вона зробила помилку, а може, не мала виходу чи розгубилася. Вискочила на вiдкриту мiсцевiсть, намагаючись вiдiрватися вiд переслiдувачiв. За нею над горбочками, порослими травою, вже летів Дункан.

На моїх очах сiроманцi розiграли свою партiю немов по нотах, блискавично розподiливши ролi. Руда впевнено взяла курс на дерева, їй залишалося два стрибки, аби зникнути в лiсi. Але назустрiч уже вискочив Гай, вiдрiзавши їй дорогу до яру. Вона взяла рiзко праворуч – i напоролася на Кума. Вiн зайшов збоку, у стрибку дiставши утiкачку – рiзонув гострими iклами по горлу. Недарма кажуть, що вовки рiжуть здобич. Саме це визначення найбiльше пiдходить до точного удару гострих, як лезо, вовчих зубiв. Лисиця перекинулася разом зi своїм переслiдувачем у повiтрi, б’ючись у конвульсiях. Ще двоє учасникiв погонi опинилися поруч. Полетiли шматки рудої шерстi…

Пiдiйшов ближче й побачив, що свою здобич вовки не їли, лише роздерли.

У Печоро-Iлицькому заповiднику Комi я багато часу витратив, спостерiгаючи за полюванням вовкiв, i переконався в тому, що вовк у природних умовах – один із найбiльш iнтелектуальних хижакiв. Доказом того був, зокрема, розподiл ролей пiд час колективного полювання. Так у природi полюють лише вовки. Вовча зграя – спостерiгав за цим у морський бiнокль з шiстнадцятикратним наближенням – гнала копитних гоном по всьому фронту, поки вiд стада не вiдставали слабкi тварини.

Арифметика вовчого полювання…

А була ще й алгебра. Складнiших дiй вимагав нагiн – коли частина вовкiв ховалася в засiдцi, а частина гнала потенцiйних жертв у певному керунку. Я фiксував кiлька варiантiв поведiнки пiд час атаки. Вовки могли вiдволiкти увагу вожака стада, пiдсиливши несподiванку миттєвим кидком. Або одночасно атакувати з флангiв, вдертись у середину стада i створити там панiку. Ще один варiант – сунути на потенцiйних жертв кiлькома паралельними групами: куди змiщалися жертви, на тому фланзi вовки й передавали естафету переслiдування.

А тодi паралiзовану страхом, деморалiзовану жертву брали в кiльце…

Взявши на себе вiдповiдальнiсть вихователя, я даремно переживав, чи вдасться менi навчити малюкiв полювати. Був упевнений: якби не навчилися до року, надолужити втраченого не вдалося б нiколи. Так менi здавалося. Тому намагався бути терплячим вчителем. Вiдтодi, як малюкам виповнилося чотири мiсяцi, щодня випускав перед вовчими носами упiйманих пастками мишей, а безпораднi хижаки лише фиркали й дозволяли мишам втекти. Моя наполегливість не давала результатiв.

Тодi спробував змiнити тактику. Не пiшов по м’ясо, слушно вирiшивши, що голод – найкращий учитель… Наприкiнцi експериментального тижня стався прорив. Кум перший погнався за мишею, упiймав її i почав так завзято нею метляти, що й не помiтив, як проковтнув свою iграшку. Наступного разу вже не роздумував – зiрвався за здобиччю без затримки. Брати кинулися за ним.

Вроджена програма полювання увiмкнулася без прикладу старших вовкiв, вовченятам лишалося самостiйно розвинути знання, отриманi з кров’ю. Багато вони знали пiдсвiдомо. Я не вчив їх заривати залишки здобичi в надiйному мiсцi, вони самi здогадалися. I згодом не раз бачив, як вони знаходять свої запаси…

У дорослому самостiйному життi моїх вовкiв траплятимуться i тиждень, i два без їжi. Вовк здатний обходитися без харчiв протягом тривалого часу. Таке його єство. Недаремно у людей iснує приказка «голодний як вовк». Коли пощастить на полюваннi, вiн може з’їсти до п’ятнадцяти кiлограмiв м’яса. Порожньому шлунку, який зменшується пiд час голоду, миттєва розтяжка не шкодить. Нахапавшись зайвого, вовки вiдригують частину поживи i з’їдають її пiзнiше.