…Наступного дня завiдувач кафедри, заступник керiвника мiжнародного проекту з вивчення поведiнки тварин у природних парках, повiдомив на засiданнi кафедри про дзвiнок єгеря.

– Такої нагоди можна чекати роками – i не дочекатися, – сказав Богдан Дмитрович, БеДе, як поза очi ми називали свого шефа, i вiн про це знав. – Як ми можемо на це реагувати?… Запланованi дослiдження в тих мiсцях наразi закiнчено… Доведеться вiддати вовченят у зоопарк… Або в одне з господарств пiд Львовом, i спостерiгати за ними у вольєрi. Хоча… Усе як на замовлення! Нехай би залишалися вовченята у звичних для них умовах… А ми приїжджали б на закинутий хутiр та вели спостереження… Я вже зателефонував нашим партнерам за проектом «Європейський вовк»… Для них це позаплановий хiд. Запитують: якi вашi пропозицiї?… А що казати? Якi нашi пропозицiї?…

– Думаю, варто було б влаштувати чергування, їздити в гори по черзi, – оперативно озвався Кулик. – Члени групи змiнювали б одне одного в режимi «пост здав – пост прийняв», жили б там протягом тижня, отримували все необхiдне для роботи та пiдтримки життєдiяльностi з кожним наступним учасником експерименту…

– Може бути, – погодився БеДе. – Цiлком може бути. Добровольцi є?

Добровольцiв не було.

– Менi завтра зуби пилятимуть, – повiдомив Бiльчук, – готуватимуть порожнину рота пiд тотальне протезування. На жаль, я не зможу. I тягнути далi нема куди, запустив проблему, жувати нiчим…

– Я теж пас! – пiдтримав колегу Стефанишин. – Через сiмейнi обставини не можу. Ще на день-два вирватися – нехай уже. Але на тиждень, та ще й… iз якою перiодичнiстю? Мабуть, раз на мiсяць? Е, нi… Не можу.

У БеДе помiтно зiпсувався настрiй. Вiн нервово почухав лисину, з’їхав долонею на обличчя, закiнчивши енергiйним потиранням лоба та носа.

– То що ж! – розвiв вiн руками, глипнувши у мiй бiк. – Шкода! Але й проблем виникло б чимало, ще й невiдомо, чи пiдтримали б це нiмцi з поляками… Хоча, чорт забирай, шкода!

БеДе навiть невеличку промову видав. Вiн часом мiг хвилин на п’ятнадцять зарядити банальний спiч про те, про що усi добре знали й без нього.

У Захiднiй Європi вовкiв практично не залишилося, говорив вiн, тамтешнi екологи намагаються зберегти популяцiю i тримати чисельнiсть хижакiв пiд контролем – задля вiдновлення природоохоронного балансу. А в Захiднiй Українi з вовками усе гаразд – i свої є, i чужинцi навiдуються iз Польщi, з лiсiв та гiр прикордоння… Хоча у нас свiй iнтерес до сiроманцiв. Мисливцi змушенi регулювати кiлькiсть хижакiв, утримуючи їх чисельнiсть у Львiвськiй областi на рiвнi сто – сто двадцять особин. Тим часом жителі вiддалених сiл звинувачують сiроманцiв в усiх грiхах, дехто вимагає рiшучих заходiв: винищити їх пiд корiнь. I знищують, отримуючи за одного вбитого вовка непоганi грошi. Науковцям варто сказати своє аргументоване слово, яке спиралося б на практичнi дослiдження… Чимало дає участь наших представникiв у мiжнародних проектах з вивчення Canis lupus (вовка звичайного) у природних умовах… Скажiмо, у Республiцi Комi…

Тут БеДе затримав погляд на моєму обличчi, намагаючись зустрiтися зi мною поглядом.

– …А у нас вдома, – у голосi БеДе бриніло розчарування, – за якихось сто тридцять кiлометрiв вiд Львова, в дикому урочищi до цього, бач, руки не доходять…

БеДе перевiв подих. Стало чути, як перша весняна муха б’ється в шибку, шукаючи виходу.

– Давайте я почну, – сказав я. – А далi побачимо.

Рiшення вже було прийнято, я зробив це одразу, заледве почувши новину, проте дав собi трохи часу на обдумування деталей, поки висловлювалися iншi та говорив БеДе. Ця несподiвана пропозицiя була подарунком долi особисто для мене. I нехай трохи поговорять, посперечаються, кому їхати i чи нам це потрiбно, поїду таки я, погодившись на увесь термiн, скiльки б вiн не тривав.

Одне «але». Я сам встановлюватиму умови проведення свого експерименту.

Спостереження на вiдстанi в моїй практицi вже було. Це пройдений етап. Якщо братися за експеримент, то за принципово новий. Дякую, доле, за можливiсть рiзко повернути кермо. Я впишуся в поворот, у кювет не потраплю: менi подано руку пiдтримки – з розумiнням та вдячнiстю потискаю її.

До кiнця засiдання кафедри у мене визрiв чiткий план. I я виклав його БеДе наодинцi.

Я мав намiр узагальнити свою роботу, проведену в Печоро-Iлицькому заповiднику Республiки Комi, та братися з початку вересня за написання кандидатської дисертацiї. Обставини змiнилися. Беруся до пiдготовки кандидатської вже завтра. Через два роки захищатимусь. Як я встигну – мої проблеми. Найважливiшим роздiлом роботи з дослiдження поведiнки вовкiв у природному середовищi стане саме добромильський експеримент. У цьому довготривалому польовому дослiдженнi помiчники-етологи, тобто фахiвцi з вивчення поведiнки тварин, менi не потрiбнi. Змiнювати мене «на посту» не треба. Умови експерименту розроблю сам. Натомiсть раз на тиждень потребуватиму пiдтримки з «великої землi» харчами для мене та моїх пiдопiчних, а також деякими дрiбними послугами. Менi будуть необхiднi ноутбук iз двома змiнними батареями по десять годин роботи кожна, чиста змiна бiлизни, випраної без порошку, аби не дратувати вовчий нюх, книжки…

БеДе уважно вислухав. Незважаючи на посаду, вiн зберiг юнацьку цікавість до експериментiв i мiг наступити на горло споконвiчному начальницькому принципу «коли б чого не сталося». Я не сказав йому, що переважно ночуватиму з вовченятами в лiсi, а не в хатi, вогню не розпалюватиму й харчами обмежуватимусь такими, якi не потребують теплової обробки. Бо повинен стати для вовкiв своїм, без запахiв цивiлiзацiї та вогню, газу, тепла… Людиною зi зграї.

Погоджуючись, БеДе ще не знав, що поступово дiзнаватиметься про моє самоправство, iнакше не бачив би я пiдтримки та розумiння вiд нього… А коли все закiнчиться, слушно вирiшив я, переможцiв не судитимуть.

Це трапилось у квiтнi, пiвтора року тому.

…Пам’ятаю гостре почуття жалю, яке розлилося в грудях, коли вперше побачив своїх майбутнiх вихованцiв. Їм було не бiльше мiсяця – вони вже добре бачили й постiйно хотiли їсти. Я годував їх молочними сумiшами та напiввiдвареним м’ясом, яке пережовував для них. Ходили вони перевалюючись, кусали одне одного за лапи, шиї та куцi хвостики, спали, притиснувшись до мене та один до одного. Виглядали звичайними цуценятами, подiбними на дитинчат вiвчурiв, безпорадними товстунами з блакитними очима.

Колiр їхнiх очей почав змiнюватись лише згодом. А от характерами та забарвленням шерстi вони вiдрiзнялися вiд самого початку. Найактивнiшого, хитрого та розумного, який забирав собi кращi шматки їжi та завжди опинявся в найтеплiшому мiсцi, я назвав Кумом. Вiн мав своєрiдний, з пiдпалинами, колiр шерстi, вона нагадувала камуфляжну сiтку.

Найслабшим виявився Гай. Вiн кумедно розкривав маленьку пащу: чи то позiхав, чи то просив чогось. З глибин вовчого нутра спроквола виривався звук-пародiя на собаче «гав»: кумедне «га-ай-й». Воно й стало прообразом його майбутнього iменi. Я жартома перекривив його розтяжливо-старече позiхання, i прiзвисько причепилося до нього назавжди. Хоча спочатку хотiв назвати його Рудим – через охристо-iржавий вiдтiнок шерстi.

А Дункан у ранньому дитинствi мало не помер. Заслаб одного теплого сонячного дня, коли брати, весело шкутильгаючи на товстих коротких лапах, ловили весняних мух. Його трусило, я вигрiвав малюка в себе на животi, загорнувши в лахи та залишивши на поверхнi лише сумну мордочку з гарячим сухим носом.

Як я зрадiв, коли хворе песятко оклигало й вийшло на непевних ще лапах до сонячного свiтла! Не зорiєнтувавшись, випало з нашого сховку мiж каменями просто на килим iз запашного первоцвiту – цi квiти називають баранцями через пожмакане листя, що нагадує шкiру молодого баранчика. Пчихнуло й всiлося у квiтах, мружачись на сонце. Я зганяв за свiжим м’ясом, а коли повернувся – вовчик пасся на травi, нiби й не був хижаком. Тоненькi стебла чiплялись до пiднебiння. Вiн їх раз у раз вiдкашлював, кумедно й широко розтуляючи писок.