…Обiдали ми яєчнею. Менi було комфортно тут, бо Марiя не забивала собi голову, руки й час зайвими клопотами щодо їжi.

– Борщ залишимо для дiтей, – запропонувала вона, – будеш яєчню?

Яйця були ще теплi, щойно з-пiд курки. Шкаралупа свiтилася на сонцi найнiжнiшими вiдтiнками. Жовтки – насиченим жовто-гарячим кольором.

Ми їли з однiєї пательнi, тримаючи в руках по грубому кусневi хлiба.

Ще вiд студентських часiв у нас з Марiєю встановилося правило – говорити вiдверто на важливi теми i не ображатися, якщо розбiжностi виявляться суттєвими. Головною в таких розмовах була iнтонацiя.

Не слова та формулювання, а саме iнтонацiя. Ми рухалися, мов два кораблi замiнованим полем, уникаючи зiткнення. Далеко не з кожною людиною менi таке вдавалося, можливо тому, що тон у цiй майстерностi задавала Марiя.

Я зрозумiла сьогоднi, чому моя подруга виглядає молодшою за свої роки.

Її обличчя не спотворювали гримаси незадоволення, злiсть чи напруга. Їй вдавалося бути доброзичливою навiть пiд час незручних розмов. Мiмiчнi зморшки не ламали чоло мiж бровами суворим насупленням, кутики губ не опускалися приречено донизу. Свiтле вiдкрите обличчя робило Марiю подiбною на дорослу дiвчинку. От тiльки руки свiдчили про те, що вона їх не манiжить, складеними не тримає i з дорогими СПА-процедурами вони не знайомi…

До того, як дiти прийшли зi школи, ми встигли чимало. Почувалися разом, мов двоє пiдлiткiв, яким доводиться виконувати дорослi хатнi обов’язки, але вони знаходять час i на улюбленi iгри… Марiя показала менi найдорожчi в хатi речi. Прабабусин креденс, у якому сусiдували давнiй та сучасний посуд. Старими глечиками ще користувалися, щоправда, їх бiльше шанували, не шарпали, але вони так напрацювалися за своє довге життя, що й порожнi зберiгали запах молока.

У темних рамках, прикрашених фiгурними ходами шашеля, пiд склом зберiгали прабабусинi вишивки, натягнутi на пiдрамники. Вишивки хрестиком я не зауважила – лише гладь: вiд дрiбонької, з макове зернятко, до грубшої, зi стiбком не менше сантиметра.

В однiй з кiмнат, тiй, де спала баба з дiтьми, в кутi стояла зроблена та власноруч розписана ще прадiдом Марiї скриня.

– Дивись, як дивно, – сказала вона. – Ця скриня з двадцятих рокiв минулого столiття. Звiдки дiд узяв такий орнамент? Це ж очевидний вплив модерну! Мама каже, зробив скриню пiсля того, як побував у Львовi. Бачиш, яка лiнiя рослинних мотивiв?… Такi собi враження сiльського майстра вiд сецесiйного Львова…

Марiя зберiгала пожовклi фотографiї з краями-витинанками, з вiдламаними кутиками та плямами вiд чорнила. Я бачила подiбнi на стiнi в ресторанi, де ми з колишньою однокласницею їли качку та фуагра, – давнi фото були складовими сучасної композицiї пiд склом. Серед них – паспорт із вiдбитком великого пальця, вицвiле гранатове чорнило, калiграфiчний почерк, польська мова, українське iм’я та прiзвище… «Цi речi наш дизайнер привезла з гiр, – вiдповiв на моє запитання офiцiант. – У людей купувала. Паспорт – за десять доларiв…» Головний життєвий документ неписьменного бойка Iвана опинився врештi-решт не в сiмейному архiвi, а в ресторанному iнтер’єрi.

Розповiла Марiї про паспорт на стiнi дорогого ресторану.

– Така його доля, – зауважила моя розсудлива подруга. – Так йому судилося – бути обмiняним на доляри й перебратися до Львова. Уже краще ресторанних вiдвiдувачiв забавляти, анiж у вогнi згорiти. Чи зотлiти в стодолi серед непотребу.

Марiя поскладала фотографiї в бляшану коробку з-пiд печива.

– От у Фiлякiв згорiла стодола, а заразом скриня зi старими речами. Чого вони їх там тримали?… У хатi – сучасний непотрiб, а дорогi сiмейнi речi – в стодолi. Скiльки вишивок пiшло за вiтром! Краще б вони їх продали для якогось ресторану… Ми часом не можемо зрозумiти, чому сталося так, а не iнакше, квапимося зi своїми докорами та осудом. А свiт влаштований розумнiше, нiж видається. Не все можемо зрозумiти та пояснити собi – як iз тим паспортом.

У Марiйчинiй хатi – лише зараз це зауважила, коли ми побували в усiх кімнатах, – не було сучасних меблiв.

– Для чого? – здивувалась вона. – Дiдовi меблi ще й моїм дiвчатам служитимуть.

Дiти вихором увiрвалися до хати. Скинуті куртки метляли рукавами, заправленими за ремiнцi шкiльних наплічникiв.

За ними на порозi вирiс кiт, худий, смугастий, ще майже кошеня. Став у дверях й занявчав вимогливим голосом.

– Це сусiдський Васько, – Марiя представила смугастика. – Поки усе не зжере – не вступиться.

Васько й справдi був по-звiрячому голодний – дiвчата поставили перед ним бляшанку з-пiд шпротiв, намачали у залишках олiї два куснi хлiба. Кiт ледь дочекався, поки заберуть руки, – пхався, заважаючи ламати хлiб. Хирлявий котяра iз впалими боками за кiлька секунд проковтнув вмiст бляшанки, вилизав усерединi, по самi очi запхавши мордочку пiд гострий хвилястий край вiдхиленої убiк покришки.

Кiт так завзято торохкотiв бляшанкою, тягаючи її ґанком, як хокеїст шайбу, що Марiя вiдiгнала його вбiк i вклала у чисту бляшанку голубець, що залишився вiд вечерi, та ще й ложки сметани не пошкодувала. Кiт прийняв цей бонус як належне й, не глянувши у бiк господинi, завзято взявся за «друге». Якби серед котiв проводили змагання на швидкiсне поглинання їжi, Васько вийшов би переможцем. Голубець зник, мов i не було.

Проте в кота ентузiазму не поменшало. Вiн упевнено переступив хатнiй порiг, всiвся посеред сiней, ретельно облизався i заверещав щосили, немов не його тут щойно годували.

– Дiвчата, йому стане зле, – попередила я.

– Стане, – погодилася Марiя. – Якщо ми нiчого бiльше не запропонуємо нахабi.

Дiвчата розвеселилися, вони запевняли мене, що цей кiт їстиме стiльки, скiльки йому даватимуть. Вiн справдi проковтнув вареник iз сиром та кусень хлiба з маслом i ще було почав вимогливо нявчати… Голос у нього погустiшав, набув лiниво- байдужої тональностi. Марiя нагнала його, махнувши кухонним рушником: йди вже, ненажеро! I кiт, трусонувши головою, неквапом почимчикував у прочиненi дверi, озирнувшись на виходi: оце й усе?

Ми вибухнули смiхом. У кота в цей момент на мордi був «вираз обличчя» – щось таке з розряду «ех, ви…». А над тоненькими нiжками випирала правильної форми кулька живота. Васько скидався на ситу корову, що повертається додому з пасовища.

Реготали до слiз, як ненормальнi. Кiт дивився на нас iз докором, застигнувши на порозi упiвоберта. Вичавив iз себе ще одне незадоволене «м-ня-яв!», що означало, судячи з iнтонацiї: «Скнари нещаснi, у самих на столi он скiльки усього залишилось…»

I гордовито пiшов геть.

По обіді я пiднялася схилом трохи вгору, аби потрапити в зону мобiльного зв’язку. Набрала номер мами. Вона видала порцiю новин: тато на дачi зiбрав залишки винограду, вчора вони весь вечiр чавили ягоди на вино, тож тепер сидять бiля телевiзора з синiми руками. I ще дзвонили з телебачення, цiкавилися, коли буду у Львовi, – хочуть запросити на прямий ефiр.

– Ма, а де мої дитячi щоденники? – запитала я.

– Усi поскладанi разом, перев’язанi стрiчкою. Лише за шостий чи за сьомий клас загубився.

– Нi, не шкiльнi. Тi щоденники, якi я вела рокiв у дванадцять i згодом… – Менi захотiлося прочитати, що я там писала у дитинствi.

– А! Цi теж є, – маму несподiваними запитаннями було важко збити з пантелику. – А що таке?

– А ваше з татом листування? – не вгамовувалась я. – Ти менi колись показувала листи, якi писала йому до армiї, i його листи до тебе. Вони є?

– Звичайно. Я все зберiгаю. А що сталося?

– Приїду – перевiрю!

Мама сприйняла реплiку серйозно, узялася розповiдати, де саме вона тримає сiмейнi раритети.

– Ма, дякую тобi, – зупинила її. – Як добре, що все це не загубилося…

…Думала, у хатi тихо, бо дiти посiдали за уроки. А вони гайнули на вулицю бавитися.

– Нехай вiдпочинуть, – пiдвелася з ослiнчика Марiя, – поки сонечко лагiдне. Уроки й пiзнiше зроблять.