Вiдклала рушник, пiшла за сусiдкою. Її голос було чути поверхом нижче. Вона розмовляла з життєрадiсним дiдусем з другого поверху, який постiйно пiдсмiювався. Зазвичай ця його звичка виглядала доброзичливо.

– …А може, ви маєте її робочий телефон? – допитувалася сусiдка.

– А де ж вона зникла проти ночi? Чого в хатi не сидить? – обличчя сусiда зiбралось веселими зморшками, нiби йшлося про щось кумедне.

– Вона до подруги поїхала. Може, на її роботi є зараз люди, якi знають її мобiлку. Вона теж часом працює в нiчну змiну…

– А чому бабка своїх ключiв не має?

У сусiдки виявилися мiцнi нерви.

– Якi ключi? – спокiйний тон не змiнився. – Вона ж на балконi сидить, вийти звiдти не може.

– Мiй син має другу пару ключiв вiд моєї хати, – життєрадiсно повiдомив сусiд. – Що б там не сталося зi мною, – вiн задоволено гигикнув, – син без перешкод потрапить у квартиру.

– То ви не маєте жодного телефону сусiдiв? – терпiння сусiдки було феноменальним.

– Не маю! – весело пiдтвердив дiдок. – А нехай бабка трохи посидить на балконi! Не цукрова, не розтане!

За вiкном почав накрапати дощик.

– А коли Галя має прийти додому? – запитала я. Ми пiднiмалися на наш поверх.

– Пiсля десятої, наскiльки я зрозумiла. Там, з вулицi, чути погано. Одна внучка в Єгиптi. Друга, вона окремо живе, годину тому дзвонила, коли баба Шура ще в кiмнатi була… Вони можуть уже й не телефонувати сьогоднi. Що ж робити?…

– Скинемо бабцi з верхнього поверху щось тепле i почекаємо, поки Галя прийде, – запропонувала я.

– Вона там чимось накрилася, щось знайшла на балконi. Каже, не холодно…

Ми ще трохи порадились i вирiшили: якщо Галя затримуватиметься, викличемо рятувальникiв.

…Помила посуд пiсля вечерi, зазирнула в кiмнату – тато сидiв бiля телевiзора. Вiн не пропускав жодного випуску новин, подивиться один канал – перемикає на iнший. Мама розмовляла по телефону зi своєю колежанкою. «Нi склянками, нi ложками, – упiймала я уривок розмови. – Просто розводжу в баняку з водою сiль i куштую – вода має стати вiдчутно солоною. Так, нiби ти пересолила, розумiєш?… Коли ж розклала усе по слоїках…» Я обережно причинила дверi. За вiкном побачила, як зi старого «уазика» виходять двоє чоловiкiв у комбiнезонах зi скрученими тросами на плечах. Їм назустрiч уже йшла сусiдка, з якою ми розмовляли пiвгодини тому. Я накинула куртку, збiгла сходами вниз.

Вони стояли пiд балконами горiлиць, зосереджено оглядаючи плацдарм майбутнiх дiй. Обличчя полоненої слабо бiлiло над перилами. Сусiди згори, спершись на пiдвiконня яскраво освiтлених квартир, спостерiгали за тим, що робиться внизу. Побачивши мене, сусiдка сказала:

– Галя приїде лише завтра. Завтра пiсля десятої вечора.

– На шостому свiтиться, – вголос мiркував старший рятувальник. – Звiдти нам навiть зручнiше буде. Спускатимемося з шостого поверху, – глянув на нас. – Одна з нами, друга – тут.

Я слухняно залишилася пiд балконами. З пiд’їзду вийшов хлопець з далматинцем – з верхнього поверху саме почала спускатися мотузка – i залишився стояти поруч. Далматинець збiгав пiд дерево й сiв бiля нiг господаря.

– Там кiнець дiстався до землi? – крикнув чоловiк у вiкнi.

Хлопчина випередив мене:

– Так!

З хвилину у вiкнi нiкого не було. Я думала, що вони спускатимуться на балкон, але мотузка звисала з розчахнутого кухонного вiкна. Встигла коротко розповiсти сусiдовi, що тут сталося, i навiть запитати, як кличуть його собаку. «Арнi», – вiдповiв вiн.

У вiкнi показалась фiгура молодшого рятувальника. Вiн закрiпив мотузку до поясного ременя й ледь помiтними поштовхами почав спускатися. Пройшов темне вiкно п’ятого поверху, освiтлене вiкно четвертого – уявляю, як заметушилися б люди, якi могли сидiти там за вечерею…

Але нiхто до вiкна не пiдiйшов. Рятувальник обережно торкнувся ногами пiдвiконня третього поверху. За кiлька метрiв вiд бабусi, яка мовчки спостерiгала за тим, як до неї просувається допомога.

Мовчали всi – випадковi перехожi та люди у вiкнах. Навiть Арнi, вiдчуваючи настрiй господаря, не скавучав – терпляче чекав, коли про нього згадають. Тишу порушувало лише потрiскування рацiї – хлопець на пiдвiконнi щось стиха говорив своєму напарниковi, але слiв було не розiбрати. Трохи затримався бiля прочиненої кватирки. Було погано видно, що вiн там робить у темрявi. Хлоп’яча фiгурка зникла в розчахнутiй половинi вiкна.

Щойно на бабинiй кухнi засвiтилося, я пiшла нагору. Сусiдка саме спускалась – ми зiйшлися на нашому поверсi. З дверей бабусиної квартири визирнув хлопець-рятувальник, покликав нас пiдписати протокол.

При кiмнатному свiтлi вiн виявився зовсiм юний: обтер рукавом розпашiле обличчя, дiловито вiдкинув край скатертини й заходився заповнювати документ. Бабуся натхненно розповiдала, як вона вийшла на балкон, а за її спиною захряснуло протягом дверi, мало скло не повилiтало.

– Язичок ручки потрапив у паз, лише з кiмнати можна було вiдчинити, – пояснив хлопець. – Давайте паспорт.

Бабуся хутко подрiботiла в сусiдню кiмнату.

Хлопець потягнувся до рацiї.

– Що там у тебе? – з хрипом та потрiскуванням озвався аппарат, з пiвцеглини завбiльшки.

– Василю Iвановичу, заповнюю протокол i виходжу.

– Давай, – прохрипiла рацiя.

– Вас спецiально цього вчать? – запитала я.

– Я скелелаз. А тут пiдробляю у вiльний вiд роботи час. – Тодi додав, нiяковiючи: – Нашi виклики платнi, сто п’ятдесят гривень. Бабуся грошi має?

– Я принесу, – пiдвелася сусiдка.

Коли вона повернулася, хлопець, зашарiвшись, пояснив: сто двадцять гривень – виклик, але довелося їхати з iншого району, а на бензин грошей не видають, тому сто п’ятдесят…

– Не знаю, де паспорт подiвся, – пожалiлася баба Шура.

Тремтячими руками вона повитягала на стiл вмiст потертої шкiряної торбинки без ручок – старi квитанцiї, з’єднанi канцелярською скрiпкою, посвiдчення почесного донора, профспiлковий квиток… Бабу Шуру за документами звали Серафима. Паспорта в торбинцi не було.

– Може, метрика пiдiйде? – баба Шура-Серафима простягнула нам жовтий прямокутник з поламаними кутиками.

– Яка метрика? – не зрозумiв хлопець.

– Свiдоцтво про народження, – допомогла сусiдка.

– Не пiдiйде. I посвiдчення донора не пiдiйде. Ми мусимо скласти протокол про проникнення в помешкання. Потрiбний документ iз пропискою.

– Ви хочете сказати, що баба Шура повинна довести, що вона не є квартирним злодiєм? – здивувалась я. – А якщо ми засвiдчимо, що бабуся тут живе?

Хлопець увiмкнув рацiю i двiчi покликав свого напарника по iменi та по батьковi. Рацiя мовчала.

– Давайте вашi паспорти, – самостiйно прийняв рiшення хлопець. Я пiшла додому, обдумуючи, який документ принести. Прописки ж у мене немає. Ситуацiя нiяк не могла наблизитися до розв’язки. Але до мого закордонного паспорта хлопець не дуже приглядався. Свою адресу я продиктувала. Це йому не сподобалося, однак вибору вiн не мав. Сусiдка виявилась єдиною людиною з нормальними документами. Пiсля того як ми поставили пiд протоколом свої пiдписи i вийшли у коридор, я нарештi запитала:

– Яке ваше iм’я?

– Марiя, – вiдповiла вона. – А ви, здається, Свєта?

– Нi, я Анна.

Ми усмiхнулись одна до одної. Якби не сьогоднiшнiй вечiр, я б так i не дiзналася iменi сусiдки i нiколи не впiзнала б її у натовпi.

У салонi екологiчних iнтер’єрiв справа залагодилась напрочуд швидко, навiть вiртуозно. Можливо, їм бракувало саме таких варiантiв декору, як Марiйчинi гобелени в саморобних гiлкових рамках. Можливо, далася взнаки заздалегiдь продумана розмова з власником салону. Однак визначальну роль зiграла випадковiсть.

На столi енергiйного молодого господаря салону лежав журнал «Сучаснi iнтер’єри», причому номер з моїм iнтерв’ю та фото моєї галереї. Я подумки подякувала долі за пiдтримку – i через пiвгодини Олег («Можна просто Олег, ми ж колеги», – запропонував вiн) вийшов зi свого кабiнету, супроводжуючи до виходу пiтерську гостю, львiв’янку forever. Ми з ним домовилися про реалiзацiю Марiйчиних робiт на прийнятних для обох сторiн умовах. Вiдтепер Марiйка зможе поставити крапку на наївно-безглуздiй спiвпрацi з мiсцевим перекупником, який за її шедеври платить копiйки. Залишалося провести з подругою сеанс пiдняття власної самооцiнки.